Суспільство 2016-08-18 13:00 Крапивенко Дмитро

Протистояння НАБУ-ГПУ: вияв слабкості

Дотепники із соцмереж уже охрестили конфлікт між Антикорупційним бюро й Генпрокуратурою двобоєм «мушкетерів короля та гвардійців кардинала».

 За видовищністю ця штовханина із затриманнями людей із красивими корочками все ж таки поступається радянській екранізації Дюми, проте підкупає режимом реального часу й медіа-галасом навколо протистояння силовиків. Але цього варто було очікувати, і воно обов’язково мусило статися. Коли закордонні радники казали про необхідність створення єдиного антикорупційного органу, то демонстрували передусім свою схильність до проектного мислення й точно не думали про те, що нова силова структура співіснуватиме зі старими, нехай і оновленими свіжими кадрами (та й то вельми умовно й ­частково), інститутами старої системи.

Оптимісти казали, що нічого, мовляв, страшного, нехай буде дублювання функцій, нехай буде конкуренція між силовими відомствами, аби вони працювали на результат, корупціонерів на всіх вистачить. Однак мирне співіснування силових структур зі схожими функціями рідко коли обертається плідною співпрацею. Українські реформи останніх двох років мають чимало ознак подвійної гри: зробити красивий фасад для закордонних донорів і виборців, пафосно презентувати початок «нового життя», але так, щоб десь не надто глибоко приховати можливість використання старих схем. Останній із таких прикладів — електронне декларування, яке можновладці ще обіцяють доопрацювати, однак залишається велике питання: чи зроблять ці вдосконалення прозорішими самі процедури оприлюднення інформації про майно чиновників? Аналогічною є ситуація із НАБУ, коли заявлена владою боротьба з корупцією обертається жорсткою боротьбою
всередині правоохоронних органів.

Читайте також: Луценко передав розслідування інциденту між ГПУ та НАБУ в Службу безпеки

Відкрита ворожнеча відомств, що мали б стояти на сторожі закону, яка обертається з’ясовуванням стосунків у стилі героїв Дюми, теж не перша в новітній історії України. Просто нині призабулися події 2007-го, коли за командою тодішнього міністра внутрішніх справ Василя Цушка бійці «Беркута» штурмували приміщення Генеральної прокуратури. Красиво, ефектно, як і належить спецпризначенцям. У такий спосіб очільник МВС ішов рятувати Святослава Піскуна, якого намагалися в прямому значенні слова усунути з посади представники Управління державної охорони під проводом нині широковідомого Валерія Гелетея. Історія в буквальному сенсі опереткова: Ющенко на тиждень призначив виконувачем обов’язків Генпрокурора Віктора Шемчука, Василь Цушко втік із країни, яку, якщо вірити тогочасним графіті, що почали раптово з’являтися в українських містах, він намагався «врятувати». Нині цей епізод здається і кумедним, і малозначущим, а тоді ходили чутки про спробу заколоту й навіть імовірність запровадження надзвичайного стану. По факту ж усе це виявилося ще одним проявом слабкості влади Віктора Ющенка, який був неспроможний контролювати ані силовий блок, ані ситуацію в країні в цілому.

Зловісні тіні минулого, близькість до президента, мерседеси та розкішні маєтки — всі ці ознаки української прокуратури роблять її непривабливою за умовчанням

Відмінність змагання силовиків тоді й тепер хіба що в різниці медіа-супроводу. Тоді фігуранти скандалів поспішали на телеефіри, щоб продовжити свої двобої там. Нині технології значно просунулися вперед, тому НАБУ й Генпрокуратура зараз намагаються побороти одне одного в YouTube, де постять ролики про «брутальні затримання й грубі порушення», супроводжуючи їх описами та заголовками в дусі підліткового максималізму, — здається, ази інтернет-маркетингу опанували в обох відомствах. Помітним є також факт, що ті, кого в нас прийнято вважати прогресивною громадськістю, здебільшого стали на захист НАБУ. Уявити щиру підтримку ГПУ з боку громадських активістів й справді доволі важко. Зловісні тіні минулого, близькість до президента, мерседеси та розкішні маєтки — всі ці ознаки української прокуратури роблять її непривабливою за умовчанням. Чи хоча б той факт, що екс-генпрокурор Віктор Шокін назвав створення НАБУ «помилкою», свідчить про те, що з громадськими захисниками у відомства Юрія Луценка справді є велика проблема.

Водночас пікети під Генпрокуратурою — це видовищно, але не завжди переконливо. Силове відомство, яке шукає порятунку в громадських акціях, не справляє враження по-справжньому силового. Захист громадянами відомства, що має власний спецназ і широкі повноваження, — це все ж таки оксюморон. Величезна кількість прес-конференцій представників НАБУ, їхня медійна гіперактивність також не посилюють враження, що структура більше, ніж власним іміджем, опікується власне своїм головним завданням — боротьбою з корупцією. Звідси висновок, що для влади НАБУ може виявитися таким собі «потєшним войском», PR-проектом, повноцінно працювати яке не зможе або через власну слабкість, або через постійний саботаж і втручання «суміжників».

Читайте також: У конфлікті між ГПУ та НАБУ порушення були обопільними – генпрокурор

Медійний програш ГПУ також не означає пов­ної капітуляції. Прокурорські кадри не одного собаку з’їли на тому, як грамотно дискредитувати опонента. Річ не в персоні Юрія Луценка, який свого часу провів не один рік у кріслі міністра внутрішніх справ, але так і залишився весільним генералом для наскрізь криміналізованого та свавільного відомства. Так само й для прокурорських працівників він залишається «чужаком». Тому якщо його підлеглі й діють у його інтересах, то лише тією мірою, якою ці інтереси збігаються: збереження «кастової» недоторканності та недопущення жодної конкуренції є для багатьох людей у «синіх мундирах» тим, що прийнято вважати справою честі. Слабкості собі не пробачить жоден «правильний» прокурор. Тому найдрібніші проколи НАБУ стануть не менш ефективною зброєю, аніж пікети активістів і гнівні пости в соцмережах на захист «прогресивного органу».

Зрештою, слабкість виявляє й сам президент, який у такій ситуації навряд чи має право залишатися «над сутичкою». Якщо проглянути повідомлення на офіційній інтернет-сторінці Петра Порошенка, то складається враження, що він перебуває на відпочинку напередодні Дня Незалежності, просто не вважає за потрібне інформувати про це громадськість. Більшість повідомлень останніх днів — про телефонні розмови президента з лідерами інших країн. Тобто для своєї найулюбленішої справи — дипломатії — час є, решта питань зачекає. А втім, мовчанку в цій ситуації «пропише» будь-який політтехнолог: виступити на боці Генпрокуратури — зайвий раз викликати обурення громадськості, критикувати свого ставленика в ГПУ — теж крок доволі сумнівний. Та й перед закордонними партнерами треба демонструвати «розуміння необхідності створення єдиного антикорупційного органу». Тож залишається зачекати, коли вщухне хвиля медіа-активності щодо протистояння силовиків, а далі, ймовірно, постануть інші інформаційні приводи — вітальне слово до Дня Незалежності, мабуть, уже написане ­спічрайтерами.

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...