Політика 2016-08-26 17:18 Малко Роман
  ▪  

Чи оновить еліту свіжа кров

Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола

За 25 років незалежності в Україні так і не з’явилися політики, які мислили б категоріями держави та її майбутнього. Мали б, але чомусь не з’являються. Можливо, десь у нетрях спільноти такі люди є, от тільки пробитися на широкі, проте доволі замкнені політичні простори їм усе ніяк не вдається. Можливо, вони навіть присутні в оновлених лавах політичної еліти, просто ще не встигли проявити себе, вже на низькому старті й от-от рвонуть рятувати країну, безапеляційно втрутившись у її життєтворчі процеси. Покоління, яке прийшло після Майдану, за всіма законами жанру стовідсотково мало б уже бути носієм хоча б паростків державницького мислення. Все може бути. Але це лишень припущення. А що як і через 50, і через 100 років вони так і не проявляться, не рвонуть і не втрутяться?

Звісно, можна заперечити. Не все так погано. Політична еліта в Україні є, недосконала і, можливо, не зовсім надається до великих звершень, але «маємо те, що маємо». Вона росте, вдосконалюється, намагається, принаймні вдає, що намагається, змінювати країну, реформи, все таке. Звісно, рутина затягує. Після кількох століть рабства й бути не може по-іншому. Наша родова аристократія знищена, і її в нас ніколи більше не буде. Еліті потрібен час, її треба ростити і плекати. Все не так просто. І це теж правда. Просто історичного часу в України обмаль, шагренева шкура стискається, скільки часу залишилося на розкачування та підготовку до великих звершень, ніхто не знає. Світ надто непередбачуваний останнім часом, усе змінюється зі швидкістю світла. А що як еліта, здатна не відволікатися на дрібниці, не впадати в мирські спокуси, не займатися полагодженням другорядних викликів, а здатна до державницького мислення, за цей відведений Україні період так і не витвориться? Що тоді. Та власне нічого особливого. Ця країна просто не виживе. На території «від Сяну до Дону» житиме хтось інший. З таким самим народонаселенням, робочою силою… І Дніпро, будьте певні, не потече від цього в інший бік, і Карпати нікуди не подінуться, тільки-от Україна, така, якою ми її знаємо, любимо, просто зникне з карти цивілізацій. Стане минулим, залишиться десь на сторінках історії поруч із шумерами, етрусками, карфагенянами…

Тиждень вирішив пошукати світло в тунелі в іншому напрямку, поспілкувавшись із тими, кого прийнято називати молодою кров’ю української політики. Ми не стверджуємо, що вони є саме тією справжньою елітою, яка от-от візьметься за лікування країни й проектування її майбутнього, не кажемо, що ці люди мають досконале стратегічне мислення і бачення ситуації, ми навіть не готові сказати, тягнуть чи не тягнуть вони на еліту в принципі. Щоб це стверджувати, потрібно набагато більше, ніж звичайний коментар. Ми лише поцікавились, як вони уявляють сьогоднішню ситуацію і сьогоднішнє життя в країні, як бачать її майбутнє, які країні необхідні стратегічні зміни, щоб вирватись із замкненого кола й рухатися вперед, що нас гальмує, потребує найпершого вирішення, а що може почекати. Чи потрібна країні деолігархізація і як її можна провести, які мають бути відносини держави та бізнесу, чи треба виховувати українців і, врешті, як Україні стати суб’єктом міжнародної політики? Молоді політики, які претендують на те, щоб впливати на процеси в країні, повинні усвідомлювати виклики, що стоять перед нацією. Якщо вони їх не усвідомлюють, ми повинні про це знати й розуміти чому. Якщо розуміють, саме їм суспільство мусить ввімкнути зелене світло і допомогти, а не і далі товкти воду в старій ступі.

 

Ігор Луценко, народний депутат («Батьківщина»):

Найперше потрібно відлагодити механізм, який передбачав би здійснення внутрішніх реформ власними силами. Щоб усі необхідні умови реформування були в Україні, а не весь час були зав’язані на іноземних ресурсах, передусім інтелектуальних. Якщо говорити простою мовою, навчитися дієво жити власним розумом, бо лікування кожної країни, як і людини, завжди процес індивідуальний і універсальні рішення часто небезпечні. Стати нормальною, поважною, великою країною — це передусім внутрішня робота над собою, налагодження власних механізмів та інституцій. Велика країна — це коли з часом внутрішні інституції починають працювати на неї поза кордонами. Усі знають англійське право, перед ним приклоняються, і завдяки йому Британія є наддержавою, куди наші олігархи бігають судитися. У будь якому разі в нас попереду досить серйозні кризи якраз через те, що в нас немає держави всередині (у нормальному розумінні), не працюють право, правоохоронні органи, нічого.

Критично важливим фронтом я вважаю, хоч як дивно, не економічний. Справді, дискусії «як нам добре жити» —це нібито про економіку, але я переконаний, що ні. Тут абсолютно інша специфіка держави, і треба виходити з правової системи (суд, правоохоронні органи). Йдеться про методи примусу до виконання контрактів, зокрема й контракту суспільного — законів. І насамперед самими законниками, представниками влади (олігархи, найтоповіші політики та посадовці), які, власне, і контролюють усі ті механізми та керують ними. Оце головне. І саме тут я проводив би реформи, а не те, що зараз відбувається під виглядом патрульної поліції, бо то не реформа. Потім уже можна думати, які в нас мають бути тарифи, обсяги субсидування чи несубсидування тих чи інших галузей, зарплати бюджетникам, принципи рефінансування місцевого самоврядування. Усе це вже робота похідна, бо немає механізмів, якими громада, держава можуть примусити до виконання законів. Тобто йдеться про деолігархізацію механізмів захисту прав і дотримання законів. Адже в межах портновської реформи під виглядом нових реформ держава досі позбавляється механізмів впливу на порушників і відповідно зберігається контроль великого бізнесу та великої влади над силовими органами.

Щодо виховання державою громадянина, то ця царина в найбільшому занепаді. Нині ситуація, коли найперше потрібні морально та ідеологічно підготовлені до захисту країни люди. Росія, можливо, не остання країна, з якою ми змагатимемося, тому треба мати клітини імунітету, які більше налаштовані на серйозну боротьбу та протистояння у разі агресії. А ці клітини наш державний організм перестав виробляти вже давно й остаточно, до речі, перестав підтримувати своїм бюджетом і ресурсами, якраз коли прийшов уряд Яценюка. Було скасоване національно-патріотичне виховання як таке, скасовані військово-прикладні види спорту. А це дуже важливо, бо насправді байдуже, хто ти, юрист, економіст чи хтось інший. Якщо в юності ти пройшов оцю школу, у тебе інша свідомість. Ти розумієш усю ту геополітичну, військову гру і вибудовуєш життя своєї країни, якщо хочеш цим займатися, саме в контексті тієї гри. Якщо ж не пройшов, відповідно тобі дуже легко нав’язати якусь іншу парадигму, іншу концепцію в межах гібридної війни.

Читайте також: Андрій Парубій про зміну генерацій в політиці

  Ярослав Юрчишин, керівник адвокаційного напряму Реанімаційного пакета реформ, виконавчий директор Transparency International Україна:

Проблема глобальна, простих рішень тут немає. Потрібен рух у конкретних напрямках. Перше — виховання володаря свого життя, а не людини, яка живе з чиєюсь допомогою чи за чиєїсь підтримки. Дітей у школах треба одразу орієнтувати, що ніхто їм стипендію чи допомогу не має давати, хіба що вони повинні її заслужити, показавши, що є достойними або що потребують її, але відповідно і вони мусять робити внесок у спільну справу. Держава і громадяни — це не опікун і підопічний, а партнери заради спільного життя. Причому громадяни, як замовники та відповідальні володарі свого життя, повинні почуватися не лише пасивними спостерігачами та критиками, а й активними контролерами, що стежать за найнятим ними виконавцем і, бачачи проблему, шукають механізми покращення.

Бізнес має дістати максимальну свободу в межах закону. Його потрібно відпустити, хоч як дивно це звучить, зважаючи на рівень олігархізації. Причому встановити максимально жорсткі закони, що стосуватимуться його відповідальності. Звісно, великий бізнес у цьому форматі отримає певну фору, але якщо діятимуть закони й судова система буде орієнтована на обстоювання прав, а не права сильнішого, то малий і середній бізнес, навчившись консолідуватися навколо спільних інтересів, у деяких сферах буде конкурентнішим. Держави має бути якомога менше, але правила, які вона встановлює, мають бути якомога жорсткішими. І тут критичне питання в перезавантаженні судової системи. Правоохоронна система похідна від судової.

Деолігархізація — це дуже гіперболізована річ, бо олігархізація була всюди і її долали поступово. Ми пам’ятаємо жорстке антитрестове законодавство в США чи Європі, але це наслідки того, що держава, відпустивши бізнес і втрачаючи вплив на нього, почала створювати правила в інтересах громадян, щоб увести бізнес у нормальні рамки. Тому тут не боротьба з організацією, а боротьба за вільний ринок. Вона куди ефективніша. Великі ФПГ насправді необхідні, питання лише в тому, чи вони в рамках, чи вони створюють рамки. Створювати рамки вони не можуть, тут питання законності. І тому нам потрібні нормальні державні інституції.

Ключова проблема, яку потрібно якось вирішувати, — зараженість суспільства глобальною недовірою. Після СРСР і загального «стукачества», коли ні на кого не можна було спертися, бо тебе здавали найближчі, після того як влада постійно була не українська, ми звикли швидко консолідуватися проти когось, але так і не навчилися консолідуватися заради чогось. Припускаючи, що люди недосконалі, з ними можуть бути проблеми, їм усе ж треба довіряти, бо є можливість створити щось спільно. Тому навичка, яка зараз найбільше потрібна українському суспільству, — навчитися комунікувати не гаслами, а змістом, шукати спільний інтерес, а не те, що апріорі роз’єднує. Українці майже втратили здатність створювати фактично паралельну державу (маслосоюзи, споживспілки), коли люди консолідувалися, щоб обстоювати свої права. І зараз ОСББ, громадські ініціативи, мережі, хай там якими слабкими чи ідеалістичними їх вважають, — це те, що може стати новою основою держави. Тут питання стратегічне. Якщо вони вчать людей комунікувати між собою й співпрацювати, це вже величезний успіх. Тому що будь-яка людина завжди програє системі, але система завжди програє мережі. Державу треба перезасновувати в принципі, але немає можливості щось знищити й збудувати нове. Треба створювати мережі на найнижчому рівні, і децентралізація справді найнеобхідніший процес передачі повноважень людям, щоб вони могли контролювати процес. Їх треба навчити цього, щоб вони розуміли, що повинні об’єднуватися й вирощувати в такий спосіб нові інституції, нових міністрів, нових лідерів. Звісно, робити це в умовах війни надзвичайно складно. І водночас, хай там як саркастично прозвучить, це величезний дарунок долі, тому що під зовнішнім тиском українці набагато активніше працюють та об’єднуються. Це показали Майдани.

На жаль, ми дуже сконцентровані внутрішньо й мало розуміємо світові процеси. Це логічно: нація, яка довгий час була колонізована, якою хтось керував, була веденим гравцем. Хоча та сама міжнародна нагорода системи ProZorro засвідчує, що ми можемо створювати конкурентний продукт, просто вихід назовні, вплетення в європейський і світовий контекст — це вже рівень не пересічного громадянина, а мислення і дискурс, який мусять давати ЗМІ, політики, урядовці. Йдеться про постійне втягування українців у якісь серйозніші процеси, бо наразі ми тільки реагуємо на зовнішні виклики. І тут є два локальні рівні, коли люди об’єднуються та продукують нову якість на своєму рівні й коли дискурс переводиться з внутрішньоукраїнського, де ми пуп всесвіту, але цього ніхто не помічає, на учасника світових процесів, який поступово вибудовує власне позиціонування.

Читайте також: Присмерки еліт

Юрій Сиротюк, екс-депутат ВРУ, голова фракції ВО «Свобода» в Київраді:

Україна перебуває в стані війни. Будь-які кроки з реформування країни мають виходити з цієї точки. Майбутній розвиток буде нерозривно пов’язаний із безпековим сектором.

Досвід цієї війни показав, що зберегли країну не військове керівництво чи мінські перемовини, а українська нація. Вона організувала постачання армії, підняла бойовий дух і фактично зупинила Путіна. Готова була йти далі, якби її не загальмували мінські угоди. І тут маємо ключову загрозу — конфлікт між нацією, яка хоче будувати національну державу й не хоче бути колонією, і керівництвом держави, яке, на жаль, продовжує колоніальну форму державності із системою визиску та приниження населення. Щоб кудись рухатися, треба подолати цей глибинний конфлікт, що полягає у відсутності в нації достатньої влади, повноважень і ресурсів.

Очевидно, що Україна повинна почати реформування з підняття рівня обороноздатності. Досвід країн, які воюють і які мають великі кордони з агресором та не можуть сподіватися на зовнішню допомогу, або нейтральних країн показує, що воювати можна, лише залучивши все населення. Це демонструють Ізраїль, Швейцарія, країни Балтії. Але країною може рухати еліта, яку ми 25 років шукаємо. Схід казав, що нею можуть бути керівники парткомів і «червоні директори», Захід — що інтелігенція. Але насправді еліта визріває сьогодні — це військові ветерани. Саме вони дійсно мають право на владу, ці 200 тис. учасників бойових дій. Вони повинні стати кістяком еліти нації, а отже, мати перевагу поміж претендентів на будь-яку державну посаду, бо своїм життям і кров’ю захищали країну. Як в Ізраїлі, де ти не станеш міністром чи великим реформатором, не служивши в армії. Ключова реформа має полягати в тому, що пасіонарна частина нації повинна отримати максимальні можливості, повноваження та відповідальність за здійснення змін у країні. Ми маємо використати енергію того волонтерського, революційного та добровольчого руху в побудові держави. На жаль, держава робить зворотні речі, намагаючись цю енергію знищити.

Будь-які перетворення, як на мене, треба починати з реформ світоглядних. З усвідомлення того, що до нас не мають приїхати іноземці щось реформувати, бо це традиція колонії. Національна держава сама справляється. Нашу реформу я почав би зі спроби повернутися до коріння, віднайти, наново перезавантажити нашу ідентичність. Зрозуміти, хто ми є, чим ми є і чим можемо бути для світу. Іншої ідентичності, ніж національна українська, ми не зможемо зробити. Усі спроби побудувати якесь громадянське суспільство «украінцев», демократичних російськомовних людей, які воюють з авторитарними російськомовними людьми, приречені на провал. Що стосується безпекової сфери, то тут реформи очевидні й зрозумілі. Ми бідна країна, найбідніша у Європі. Ми не можемо вести війну з крилатими ракетами, дронами, авіаносцями та сучасною авіацією. У нас всього цього немає, і ми його навіть не зможемо купити, бо один сучасний український танк «Оплот» коштує $8 млн і за два роки війни держава не спромоглася поставити жодного на озброєння армії, продаючи їх по всьому світу. Казки про професійну армію — дурниці. У нас ні часу, ні ресурсів. Ми можемо вести війну бідної країни, коли кожна людина має військові навички, вміє користуватися зброєю і ворог боїться в цю країну лізти. Так, як в Афганістан, де всі вміють і готові стріляти. Ми повинні запровадити військовий вишкіл за швейцарським зразком, створити державну патріотичну систему виховання (зараз цього немає), все ж таки вкластися в ті військові технології, які в нас збереглися. Україна має певний потенціал у ракетних технологіях, бронетехніці, авіації. Ключові реформи повинні стосуватися й інформаційної сфери. Мусимо виходити з реалій війни, бо нерозумно, знаючи, що хата горить, казати: ми зробимо євроремонт і все буде добре. Жодні єврошпалери не врятують будинок від пожежі, жодні економічні реформи не врятують країну від війни.

Чи треба ці реформи проводити в країні водночас? Очевидно, що так. Бо ключовий ресурс — віра нації. Сьогодні нація зневірена, бачить, що частина її воює, а влада безбожно грабує, ще й намагається притягти до відповідальності за участь у війні. Тому й реформи треба проводити, але виходячи з того, що в нас дуже обмежені ресурси і ми не можемо їх бездумно витрачати. Коли чую, як віце-прем’єр каже, що цього року лататимуть дороги біля лінії зіткнення, думаю: для кого ми їх латаємо? Завтра цими хорошими дорогами може піти ворожа техніка. Ніхто ворогу під час війни інфраструктуру не створює, мости не ремонтує, їх знищують.

Є дві ключові константи. Перша — українська нація мусить для себе відвоювати Україну, повернути собі статус господаря, мовного, фінансового, владного, відвоювати Київ. Бо, на жаль, після революції до влади прийшли нащадки колишніх колоністів, ті, кому добре жилося за царя, за совка і зараз добре живеться. А українці знову опинилися поза бортом реформ. Друга — всі реформи мають бути спрямовані на скріплення сектору безпеки, підвищення антитерористичної загрози, використання енергії української нації. Тому що всі інші реформи будуть реформами на піску. Ми можемо проводити якісь там прозорі тендери, але якщо українська більшість далі житиме в гетто, то це призведе до нової Коліївщини.

Читайте також: Елітне дзеркало

Єгор Фірсов, екс-депутат ВРУ:

Як казав покійний Каха Бендукідзе, коли проводив реформи в Грузії, це як війна з автоматом Калашникова: вогнем, багнетом і прикладом. Саме так нам треба воювати: з усієї зброї і всіма способами.

Економічна позиція. Уряд і влада загалом повинні робити все, щоб піднялась економіка й запустилося виробництво, бо є дуже маленький і слабкий бюджет. Подолати корупцію може лише економічно сильна держава. Я ніде у світі не бачив економічно слабкої держави, але без корупції. Щоб її не було, у чиновника має бути висока плата, а це можна зробити, коли зросте виробництво, будуть стабільні податкові відрахування, здатні збільшити бюджет.

Правова позиція. З наявною судовою системою неможливі ні залучення інвестицій, ні адекватна стабільна господарська робота. Має бути жорстка реформа судової системи. Ми озираємося на Туреччину, де Ердоган звільнив 2,5 тис. суддів за одну секунду, а самі чомусь цього не робимо. Реформа має бути дуже радикальною, повинні прийти нові, молоді спеціалісти з різних сфер. Можуть залишитися професійні й чесні судді, але більша частина суддівського корпусу на сьогодні така, як Чаус.

Потрібна зміна філософії держави загалом. Держава в нас досі совкова. Дуже багато органів, агентств, наглядових структур, дозвільна система. Ми по факту живемо десь у регуляторній системі СРСР, коли намагалися контролювати всі життєві сфери. Маленький, але показовий приклад — гральний бізнес. Він дозволений практично у всіх країнах Європи, навіть у Білорусі, але чомусь його вирішили заборонити в нас. Попри те що це залучення інвестицій, легалізація працевлаштування, виведення грошей із тіні. Те саме з ринком землі. У більшості країн Європи земля — це власність, вона може продаватися і купуватися. Будь-яке суспільство почувається впевненіше за наявності власності. Можливість купівлі-продажу сільськогосподарської землі дала б змогу підняти ділову активність громадян, залучати багатомільярдні інвестиції з інших країн, і тому мораторій має бути негайно знятий. Усе це приклади того, що держава має ставати сервісом.

Ще один приклад. У нас досі існує Агентство з проведення Євро-2012. Незважаючи на те що Євро закінчилося чотири роки тому, працює штат, люди отримують зарплату. І таких агентств, органів нагляду дуже багато, починаючи від санепідемстанції, яку вже 10 років обіцяють закрити, і закінчуючи пожежним наглядом, податковою поліцією тощо. Якщо у Швейцарії 8 міністерств, то в нас 18. Скажімо, проблемою Донбасу займається перший віце-прем’єр, віце-прем’єр із питань тимчасово окупованих територій, створено Агентство з питань відновлення Донбасу, плюс Мінсоцполітики займається переселенцями. По факту ж проблема не вирішується. Тому скорочення держави зменшувало б бюджетні видатки й давало б людям свободу без зайвого регуляторного втручання вести підприємницьку діяльність. Ділова активність збільшилася б, і держава нарешті могла б заробляти гроші.

Щодо деолігархізації. Є дві позиції: усе забрати та розділити або максимально усунути олігархів від влади. Я не прихильник першої позиції, у якої, на превеликий жаль, доволі багато прихильників. Усунення олігархів від влади також доволі непростий процес. Є, наприклад, партія УКРОП, яку так чи інакше фінансує Коломойський, але за неї голосують люди, вони їй вірять. Тому це такий багатогранний підхід, який не залежить від одного суб’єкта, парламенту чи Кабміну. Це еволюція. Але, звичайно, я цілковито підтримую, що влада повинна робити все, аби усунути олігархів від корупційної ренти, завдяки якій вони сьогодні одержують прибутки. Усе майно, яке в них є, отримане внаслідок нечесної приватизації. Вони мають із нього надприбутки, при цьому не сплачуючи податки в Україні й виводячи їх в офшор. Тому ми повинні зробити все, щоб усунути монополію (облгази належать Фірташу, обленерго — Ахметову, вони керівники монополій) і змусити їх платити податки в Україні, а не виводити в офшор. Це те, що залежить від влади. А вже від суспільства залежатиме, наскільки олігархи будуть затребувані, починаючи з того, чи дивитися їхні телеканали, і закінчуючи тим, чи голосувати за їхні партії.

Щодо виховання нових громадян… Подивіться на нашу державу, вона страшенно неефективна. Візьміть середньостатистичну людину, яка її представляє, — чиновник, який у найкращому разі отримує 2–3 тис. грн, у найгіршому ще краде. Ці люди не мають якогось високого прагнення, вони за визначенням не є авторитетними, і я не прихильник того, щоб держава кудись влізала, починала когось виховувати, бо її виховання буде неефективним. Вважаю, що держава повинна максимально скорочуватися, перетворюватися на сервіс, а виховання та освіта — то вже справа еволюції.