Приватна урбаністика 2016-09-01 17:57 Маріанна Кіяновська
  ▪  

Мамаємісто

Це було друге з побачених мною невидимих міст. Перше було -- Королевець-Кеніґсберг (і все ще "Калининград"). Я відкрила для себе Королевець десь тоді ж, коли й Дніпрдзержинськ(нині Кам’янське), -- влітку 2009 року. Але зараз ітиметься про моє Мамаємісто.

Отож, у 2009 році, на початку червня, я їхала потягом у Дніпродзержинськ, попередньо начитавшись усякої радше неприємної всячини - про його рудиментарну пострадянську промисловість, про жахливу екологію (металургійний, два коксохімічні, цементний, чавуноливарний, азотно-туковий та інші заводи), про рідних для цього  міста Леоніда Брежнєва, Володимира Щербицького і навіть Нурсултана Назарбаєва, який навчався там у ПТУ № 22. Як колишній орнітолог, я ще й дуже переймалася тим, що водосховища зруйнували плавні — тож там усюди позникали місця, придатні для гніздівлі птахів.

Мої сусіди по плацкарті, мешканці Маріуполя, почувши, куди  їду, жахливим, але водночас розкішно співучим суржиком запевняли мене, що "там ні на шо сматрєть, самі труби", "і ваабщє — маленький город, гдє-то коло сорока тищ насєлєнія" (насправді -- 240 тисяч мешканців, і кільканадцять музеїв, і Дніпро — досі дивовижний у своїй середній течії, і неймовірної краси обличчя козацьких нащадків).

Читайте також: Земля прихованих скарбів

Прислухаючись до розмови інших моїх сусідів, я з якимось дивним відчуттям фіксувала окремі слова і фрази — "ровер", "підем на каву", "файні голубці". Подумалося -- от же ж львів’яни, навіть вибравшись "на вакації", грасирують полонізмами. Виявилося — ні, місцеві, дніпродзержинські (вони тоді сказали, що "кам’янські"), повертаються зі Львова додому. Ми трохи поговорили про Львів, розповідати про Дніпродзержинськ їм якось не дуже хотілося.

Коло мене збоку сидів немолодий уже і розкішно вусатий дядько. Він усю дорогу дивився у вікно. Але час від часу тягнувся в кишеню по люльку. Виймав, а потім, трохи потримавши, клав назад. Тоді ще раз виймав -- і знову ховав. За кілька хвилин до прибуття в Дніпродзержинськ, коли я з наплічником вже стояла в проході, дядько піднявся і взяв з-під сидіння типову, я б сказала, сумку заробітчанина (з такими українці їздять на сезонні роботи до Польщі), а ще — зачохлену гітару. Подумалося: дивно, навіщо йому на заробітках гітара?

Я, той дядько і та "кам’янська" пара разом вийшли з вагону і вже на пероні ще раз (востаннє) перезирнулися. Я машинально попрощалася — і раптом дядько з гітарою впівголоса відповів (мабуть, теж машинально): "Помагайбі!".

Читайте також: Україна, яку ми не знаємо

Я не встигла здивуватися, бо в цю мить до мене підійшов Сергій Злючий, чудовий поет і перекладач, який перший розказав мені про істинне, живе місто, заховане під машкарою Дніпродзержинська, і ми поїхали до музею.

До зустрічі зі Злючим, до знайомства з Наталею Булановою, директором Музею історії м. Дніпродзержинська, яка 9 років тому придумала й організувала історико-культурологічний фестиваль «Мамай-fest», я насправді не розуміла, чим є Південно-Східна Україна. Невидиме місто українського Сходу й Півдня лишалося для мене закритим. Я дивилася на ці міста очима гостя, може навіть, чужинця. Майже завжди - очима антагоніста. Я чула російську мову чи суржик, бачила брудні робітничі гуртожитки і заюшених п’яниць під дешевими закладами з горілкою і пивом -- і все це заважало мені, замулювало зір: я не бачила України в промислових українських містах. Я не розуміла, що насправді там усюди існує невидима Україна, не усвідомлювала — чим вона є.

Загалом, невидимість -- не найгірший спосіб захищатися від різноманітних навал.

Марія Ґаліна, російська письменниця, у своєму романі "Автохтони" привідкриває читачеві прихований від стороннього ока і трохи фантасмагоричний Львів (власне, насправді це не назване місто між Східною і Західною Європою). Жанна Слоньовська, українсько-польська письменниця і львів’янка, у своєму романі "Дім з вітражем" показує теж Львів і також значною мірою неявний, хоч і начебто абсолютно інший, ніж в "Автохтонах". У Слоньовської Львів — українсько-російсько-польський, зрештою, теж пограничний, у чомусь — межовий. (До речі, невидиме Львова в обох цих романах виявляється насамперед через Оперу і Кармен, через музику і постать Соломії Крушельницької, яка в Слоньовської -- реальна Крушельницька, а Галіної -- "знаменита співачка першої половини двадцятого століття Валевська‑Нахмансон"). Суттєво, що ці два такі різні романи, написані про Львів практично одночасно, що виключає можливість взаємних впливів, до того ж різними мовами (російською і польською), настільки типологічно споріднені, причому на різних рівнях.

Читайте також: Ексклюзивне інтерв'ю з Жанною Слоньовською

Якщо вірити Ґаліній і Слоньовській, Львів, невидиме Львова, — його музика, його лімінальність, його світи пограниччя. Істинна сутність Львова — у його здатності приймати, примирювати і перетворювати (причому перетворювати, щоб зробити щасливими) -- наприклад, силою любові та музики.

Але повернуся до Кам’янського.

Кам’янське 80 років захищало себе, свою істинну сутність — і протистояло кривавій, тоталітарній, випнутій напоказ сутності Дніпродзержинська. Захищаючись, Кам’янське являло себе далеко не кожному. Я, приїжджа, могла пройтися до костелу святого Миколая, побудованого наприкінці XIX ст., і відвідати кілька місцинок із найдавнішою (1880-х років) забудовою. Я могла дійти до Дніпра, піднятися на кількасотметровий міст, перейти з цього на інший берег (чи навпаки — перейти з іншого берега на цей), але перед моїми очима однаково був би тільки Дніпродзержинськ: заводські дими, труби металургійного, двох коксохімічних і так далі заводів, сіра, прибита пилом і кіптявою зелень та гордість совєтського міста пам’ятник Леніну (адже розповідаю тут про 2009 рік).

А Кам’янське власне як Кам’янське відкрилося мені завдяки Злючому і Булановій. Хоча правильніше сказати — завдяки Мамаям.

Тих Мамаїв (сучасних, мальованих художниками з цілої України — бо ж усі, хто їде на «Мамай-fest», везуть туди своїх Мамаїв) у Музеї історії  Дніпродзержинська два роки тому, коли я була там востаннє, стало вже, якщо не помиляюся, під тисячу. Уклін директорові музею: значною мірою саме завдяки «Мамай-fest'у» Мамай воскрес, принаймні для Кам’янського (хоч я переконана -- воскрес для України в принципі). Стверджую це — і то не блюзнірство і не каламбур. За роки радянської влади Мамай був витіснений у приватні колекції та і музеї. На початку 1990-х Мамай майже зникнув із українського тут-і-тепер. Тільки зрідка і тільки окремі художники малювали нових Мамаїв.

При тому і Україна, і Кам’янське мали потребу у воскресінні (добре, нехай буде -- у поверненні) козака Мамая.

Запорозька Січ, козацька Січова Україна, проявлена, зокрема, і через зображення Мамая, — це те невидиме, яке захищає, співтворить і лягає в підвалини (навіть якщо ми, живі й ненароджені, цього не бачимо і не усвідомлюємо) всього нашого українського Сходу і Південного Сходу. Невидиме волелюбної і шляхетної, героїчної України, — через поезію Шевченка -- захищало, співтворило і лягало в підвалини того майбутнього, що народилося на Майдані. Мамай (маю на увазі скульптуру Мамая) у Києві на Майдані Незалежності був видимо присутнім на Майдані під час Революції Гідності. Але на Майдані під час Революції Гідності був також і Мамай невидимий, містичний.

Мамай, як я це відчуваю і вірю, — невидиме Кам’янського. На цих землях усюди — старі козацькі поселення, слободи й хутори. Біля самого міста — Дніпродзержинське водосховище, де під тяжкими верствами вод — навіки затоплені козацькі церкви й могили, а в затоплених козацьких хатах — мальовані Мамаї на скринях і на дверях… А недалеко від Дніпродзержинського водосховища -- Каховське водосховище і затоплений ним Великий Луг, зі своїми Мамаями — властиво, з легіонами Мамаїв.

Тому Кам’янське для мене -- Мамаємісто.

Завдяки «Мамай-fest'у» в споконвіку козацьке Кам’янське прибули Мамаї, намальовані тут-і-тепер, — і не стало Дніпродзержинська, не стало пам’ятника Леніну. Невидиме Кам’янське Коліньків, Шматків, Злючих, Караванів, Снитьків, Грицанів, Соколів, Цибульків, Тонконогів, Ялових і Ярових, Загорульків, Журавлів, Голобородьків, Туруль — стало видимим, живим, явним. Бо в певному сенсі Коліньки, Шматки, Злючі, Каравани, Снитьки, Грицани, Соколи, Цибульки, Тонконоги, Ялові та Ярові, Загорульки, Журавлі, Голобородьки, Турулі — такі ж Мамаї, як і всякий, що мальований. Дякувати Богу, їх у Кам’янському — не сотня й не тисяча. А ще радісно мені, що той дядько з гітарою, який їхав зі мною зі Львова до Кам’янського, каже комусь щоранку: "Помагайбі!" — і крутить у руках люльку, а іноді навіть співає.

Фото з архіву Артема Тихомирова