Суспільство 2016-09-25 11:37 Станіслав Васін

Зі слізьми на очах

8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.

 Домогтися цього — означає домогтися лише половини. Остаточна перемога — перемога в головах. Не люблю кліше, але хорошим прикладом тут слугують німці після 1945 року, що пробудилися від довгого сну націонал-соціалізму й побачили картину концтаборів. Саме усвідомлення помилки, зробленої в минулому, дає надію майбутнім поколінням. У цьому сенсі в Макіївці до перемоги нам ще далеко.

Як і завжди, до пам’ятного дня майстри пропаганди влаштували шоу. Треба сказати, що сам я намагаюся відвідувати майже всі такі заходи: чи це повний маразм із піонерами, який якось влаштували в Макіївці біля Парку ім. Джарти, чи це, як тепер, відкриття пам’ятника «мешканцям міста, вбитим ЗСУ». Навіщо? Просто саме з таких подій можна скласти справжнє уявлення про те, як місцевим бачиться все те, що відбувається навколо. 

Читайте також: Братки vs совок

Але цього разу, маю визнати, було ефектно. Як і з «алеєю ангелів», будь-яка тема смерті в «ДНР» обі­грається так майстерно, що не повірити в це можна тільки дуже загартованим головам. Якщо відволіктися від емоцій, то на відкритті пам’ятника можна було роздивитися всі «русскомірниє скрєпи»: тут і лицемірство ораторів, і тотальна брехня, і антураж у найкращих традиціях совка, і справді ефектні емоційні прийоми (на кшталт маленьких дівчаток із живими голубами), і, звісно ж, РПЦ МП, що освячує це «торжество». А ще сильний хід з оперною музикою, поки запускали кульки. Але про все по черзі.

У сепаратистських ЗМІ вже давно й активно культивується ідея «безсмертного полку макіївчан». Мешканців Макіївки, які загинули в лавах «ополчення», справді так багато, що під час активних боїв зведення майже щодня поповнювали цей «полк» новим прізвищем із детальною розповіддю про вибілену біографію вбитого. І ось 8-го числа родичі всіх цих «убієнних» (як висловився священик) зібралися біля фігури ангела зі скорботним поглядом, тримаючи фотографії своїх чоловіків, братів, батьків. Усі вони, певна річ, загинули в лавах «ополчення», хоча пам’ятник присвячений і мирним мешканцям, що загинули під час нинішньої війни. З огляду на цю обставину пропагандистам, які знімали тут репортаж, не треба було докладати особливих зусиль: навколо справді стояли вбиті горем люди, які ридали протягом майже всього «торжества». Найбільше плакали діти: їх чомусь набралося дуже багато, і на обличчя малечі повсякчас насувався телеоб’єктив. Пізніше буде зроблена нарізка з кадрів із заплаканими дитячими очима, яку розтиражують усі місцеві ЗМІ.    

Читайте також: «Обдурили!»

Але загалом уся подія вибудувана за класичними законами радянської естетики. На задньому плані стояла купка зігнаних сюди місцевих зі світлинами загиблих за Донбас у Другу світову; з імпровізованої сцени «штовхали» промови, заготовлені, вочевидь, ще для шкільної лінійки; «офіційні особи» повсякчас дякували спонсорам, геть-чисто забувши про тих, кому, власне, і присвячений монумент. У середині заходу вишикували в шеренгу якихось дітей із затисненими в руках голубами, і під пісню про солдатів, що перетворилися на журавлів, їх знову ж таки урочисто відпустили в небо. Туди ж під оперу запустили й кульки кольору «республіки». Після чого настав час духовності й священик тужливим голосом почав щось читати. Знову сльози. Про гімн «слався, республіка», георгіївські стрічки, безсмертних дідів та відрепетирувані на ніч біля дзеркала фрази я тактовно мовчу. Але. Ви повинні уявляти собі, що весь цей час люди щиро плакали, навіть не розуміючи, що їхніх рідних на той світ відправили ті, кому вони так вдячні за монумент.

Не менш дивно те, що місцеві мешканці не усвідомлювали того тотального лицемірства, яке проглядалося в самій біографії ораторів. Зокрема, виступив перед публікою і колишній «мер» Макіївки, а нині депутат «Народної ради ДНР» Юрій Покінтелиця, якому глибоко начхати і на «героїв», і на їхніх рідних. Юра, він же Фікс (за деякими даними, кримінальний авторитет), мало чим відрізняється від заповзятливих ділків 1990-х, із яких, власне, і зітканий увесь промисловий Донбас: будиночок у дусі «золотого унітаза» чи Людовика XIV (тільки ось Юра не король), дороге авто, собаки за ціною зарплат усього «безсмертного полку». Словом, персонаж іще той: добре відмитий, у блискучому костюмі, що по трупах виліз на сепаратистську верхівку. Але в Макіївці йому вдячні.

Читайте також: Квиток в один кінець 

Та річ навіть не в цьому. Головне те, що пропаганда знову перемогла. Адже встановлений пам’ятник — це не телевізор, який можна дивитися, а можна ні. Повз того ангела щодня проходитимуть сотні людей, проливаючи сльози й відверто ненавидячи «укропів, що вбили їхніх синів». Утім, найгірше тут — сльози дітей. Лишається тільки здогадуватися, що вбивають у голови підростаючому поколінню в окупації щодня: на кухнях, у школах, дворах, навіть у дитячих садках, де на свята на дітлахів нап’ялюють гімнастерки з пілотками.