Політика 2016-09-29 13:57 Буткевич Богдан

Розминка лідерів. Хто прагне більшого у владі

Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.

Якщо говорити про президентські сили серед бізнесових кіл, то мова йтиме про великий український монопольний бізнес, передовсім аграрний, легкопромисловий, харчовий, машинобудівний, девелоперський. Можна не сумніватися в тому, що всі ці люди, і Косюк, і Вадатурський, і Мацола, і Парцхаладзе та ін., до останнього триматимуться за нинішнього президента Петра Порошенка. Адже він фактично є ментальним вихідцем із середовища більш-менш проукраїнського бізнесу, який досяг могутності не так завдяки видатним менеджерським здібностям власників, як завдяки близькості до влади та майже необмеженого доступу до державного бюджету.

Безумовно, цьому бізнесу за будь-яких обставин потрібен політичний «дах». Тому в разі, якщо владна вертикаль почне «загинатися», можна не сумніватися, що й амбіцій, й елементарного бажання вижити в цього середовища вистачить на новий політичний проект. Або на зміну очільників у нинішньому. Можна не сумніватися й у тому, що Володимир Гройсман має чималі політичні амбіції, які виходять за межі прем’єр-міністра на короткому повідку, як є зараз. І якщо виникне така можливість, він зробить усе від себе залежне, щоб посісти місце лідера — формального або неформального.

При цьому не варто забувати про Юрія Луценка, який отримав повний карт-бланш на саджання корупціонерів. Звичайно, насамперед тих, які не змогли домовитися з Банковою, та все ж результати роботи генпрокурора є, і доволі помітні. Луценко, здається, зробив належні висновки зі свого вкрай невдалого керування МВС за часів Ющенка. Плюс справді й інтелектуально, й емоційно дуже зміцнів після дворічного ув’язнення. Тому, поза сумнівом, мріє стати тим, кого Порошенко обере наступником. Ні, звичайно, у нас не Росія, тому, очевидно, про пряму передачу мова не йде. Радше про те, щоб Петро Олексійович офіційно підтримав його кандидатуру. Наприклад, після свого ймовірного другого терміну. Або навіть замість нього, якщо ситуація для нього 2020-го буде зовсім несприятливою.

Читайте також: Біполярний політичний розлад. Які сили представляють Полтавщину в радах різних рівнів

І справді, якщо придивитися до нинішньої владної конфігурації, то саме Юрій Луценко видається єдиним, хто здатен у разі чого не те що конкурувати, але хоч якось замінити Петра Олексійовича. Головне — він явно має такі сподівання, хоча в інтерв’ю старанно відкараскується від цих своїх амбіцій. Як показує приклад самого Порошенка, що також ніколи не казав про власні політичні плани, саме така поведінка є найефективнішою. Адже той, хто відкрито кричить про свої плани в політиці, рідко їх досягає, бо ж усі супротивники заздалегідь знають, кому протидіяти й кого «топити».

той, хто відкрито кричить про свої плани в політиці, рідко їх досягає, бо ж усі супротивники заздалегідь знають, кому протидіяти й кого «топити»

Інших рівнозначних фігур у найближчому оточенні президента як серед політиків, так і серед бізнесменів поки що не спостерігається. Борис Ложкін явно не тяжіє, принаймні поки що, до самостійного політичного майбутнього. Навпаки, здається, з величезним задоволенням повернувся до бізнесової діяльності. Віталій Ковальчук — функціонер, який комфортніше почувається в ролі «сірого кардинала». Віталій Кличко, що під час Майдану був найрейтинговішим серед «опозиційної трійки» кандидатом у президенти, явно шкодує про свій вибір злити УДАР під БПП, однак наразі в нього повністю зв’язані руки мерством у столиці.

Дає знати про себе й колишній прем’єр-«камікадзе» Арсеній Яценюк, на якого, заслужено чи ні, повісили чи не весь негатив від економічного падіння в останні два роки. Очолювана ним партія істотно втратила рейтинги й навіть в останніх місцевих виборах участі не брала. Після своєї відставки Яценюк на півроку пішов у тінь, з якої вийшов із досить яскравою та емоційною промовою на Ялтинському, чи то пак уже Київському, економічному форумі Пінчука. Арсеній Петрович 100% не вважає свій нинішній статус голови лише партії «Народний фронт» нормальним станом речей. І обов’язково спробує влаштувати ще один штурм владних верхівок. Тож «ялтинська» промова — це чергове нагадування про свої незгаслі політичні амбіції. Ітиме він далі в ногу з «Народним фронтом» чи ні — питання, звісно ж, відкрите. Як і питання подальшого фінансування проекту. За великим рахунком, окрім Миколи Мартиненка та Андрія Іванчука, у складі умовної патріотично-євроатлантичної партії немає великих системних бізнесменів. Тому кількість ресурсів у НФ безпосередньо залежить від близькості до влади.  

Читайте також: Нова виборча параноя

Помітно впав вплив Олександра Турчинова, який, не варто забувати, у 2014 році встиг кілька місяців побути тимчасовим лідером країни. На відміну від Арсенія Яценюка його іміджеві втрати не такі істотні. Понад те, він здобув славу «кривавого пастора», себто рішучого й вольового політика. Так, із часів головування у Верхов­ній Раді «скелетів» у шафі Турчинова суттєво побільшало: це і втрата Криму, і початок війни на Донбасі. Утім, він має істотний політичний капітал. Посада секретаря РНБО навряд чи пов­ною мірою відповідає його владним амбіціям. До того ж більшу частину своєї кар’єри Турчинов пробув на других ролях у «Батьківщині» Тимо­шенко, тож варто очікувати, що принагідно він розпочне власну політичну гру.  

Однак плани самого Турчинова поки що лишаються загадкою: всі спроби прив’язати його до рокірування з Арсеном Аваковим закінчилися нехай не гнівним, зате дуже категоричним запереченням. Зрештою, Олександр Валентинович зараз і справді в цікавій ситуації, адже він устиг пообіймати де-факто чи де-юре всі найвищі посади в країні. Тому невзятих піків нібито не лишилося. Однак можна не сумніватися, що робота в РНБО не назавжди.

Читайте також: Коаліція: внутрішньовидова боротьба

Арсен Аваков — людина, яка за впливом входить до трійки лідерів у владі, що, проте, явно не заважає бажати більшого. Не так у сенсі політичного лідерства, як у сенсі посад у виконавчій владі. Власне, вищим за нинішнє крісло може бути тільки прем’єрське. Або навіть президентське. На щось нижче Арсен Борисович після свого фактичного повновладного керівництва всією правоохоронною системою навряд чи погодиться.

Новини RedTram

Loading...