Суспільство 2016-10-15 15:41 Вікторія Малишева

Гра у слова

У всіх цих метаморфозах чорт ногу зламає. Хороший-поганий-ворог-друг-свій-чужий. Я не знаю відповідей.

Може, комусь легше, а може, просто хтось не париться над цими дилемами глобального значення. «Офіційна» думка «республіки»: Україна — ворог. Навіть дитячим почерком на асфальті крейдою було написано вчора: «Украина — говно!». Дитина копіює дорослих, їхні розмови й усе, що чує. Я не можу бути такою категоричною, бо в мене українські дипломи про середню та вищу освіту та й узагалі моє попереднє життя цілком пов’язане з Україною. Паспорт, свідоцтво про народження дитини, подорожі та відрядження найкрасивішими містами України, друзі. Я не можу перекреслити власні спогади лише тому, що моє місто змінило своє державне підпорядкування. Було б легше, навпаки, змінити погляди, а державу залишити. Але в моєму випадку все з ніг на голову. Якщо розумієте, про що я. Ловлю себе часто на тому, що, наводячи якісь приклади, гублюся на простих реченнях: «У нашій державі…» (якій державі, про що я, як далі вибиратися з цих мовленнєвих буреломів). Або «Раніше в нас здійснювалися проекти» (і знову: як далі? Якщо переводити на рейки війни — критика, від якої вже трохи мутить). Тобто прості слова «держава», «державні проблеми», «епідеміологічна ситуація» та подіб­­не викликають у мене півгодинні роздуми, як закінчити речення, щоб було максимально нейтрально для обох боків та з найменшою критикою. Цифри якої держави наводити? Росії? Хіба вона наша держава? України? Не коректно.

Читайте також: Без трамвая

А ще я часто ловлю себе на тому, що, як старий дідуган, постійно згадую: «А пам’ятаєте?». Ніби мені років 90 і все життя вже позаду. Так і я. «Пам’ятаю, їздила до Слов’янська», — ніби мова йде про подорож до Ріо-де-Жанейро з прикладами, епізодами, фактами, від яких самій стає потім незручно. Все до літа 2014 року в рожевих спогадах: скільки ж було можливостей, мандрівок, цікавих проектів! Зараз узагалі фрази на зразок «до війни» почути можна будь-де. Купити до війни, народити дитину до війни, вступити у спадок до війни... Про те, що вдалося зробити з найменшими ризиками та з великим задоволенням. Усе з тих часів має свою ціну, ніби дорогоцінна старовина, антикваріат. Якщо на базарі знайдуть щось із тих часів, продавець вдасть, ніби віддає вам щось власне, близьке йому, особисте, з чим дуже шкода розлучатися. І ще любовно обмахуватиме з цієї цінності пил, щоб підкреслити значення та якість товару. До речі, це саме стосується всього українського зараз. «Замов собі з України, нехай привезуть, заплатиш» або «Гидотна вся продукція з Росії, а ось усе українське добре!» Самі продавці на базарі на запитання, чи нормальний товар, відповідають доволі лаконічно: «Український!». Із такою гордістю, що для виробників кращої реклами й не вигадати.

Читайте також: Зрадницькі сни

І ще одна цікава зміна — очікування чогось від місцевої «влади». Причому очікування не в хорошому сенсі як дивини, а з позиції, що всі мені вин­ні. Ніби ситуацію, яка склалася, я не обирав, а став лише заручником обставин та політичного конфлікту у верхах, це ті верхи винні у всьому. І ставлення до гуманітарки саме таке: дають, що ще не вкрали, як свиням. Замість хоча б якоїсь вдячності лише образа, поза ображеної гідності тих, кому повинні допомагати всі. Сьогодні чоловік, отримуючи гуманітарку, навісив ярлик на жінку: «Криса тилова, ти все мені винна, відсиджуєшся тут…» Далі нецензурна гра слів. А жінка лише виконує інструкції: звірити прізвище в списку з паспортом, видати під розпис. Де тут можуть бути взагалі конфлікти? А вони у всьому, як пожежа в степу в спеку. Хтось водночас інвалід дитинства й мати-одиначка, а допомогу дають лише одну, хоч ти тричі пільгова категорія. Комусь здається, що працюють повільно, комусь — що ображають фразою: «Ми працюємо лише до 16:00, сьогодні короткий день, скажіть, щоб не займали черги». Тобто в ситуації, коли одна людина видає всім однакові продуктові набори, а інші чекають, можуть виникати трагедії майже за Шекспіром: люта ненависть, образи, прокльони, недовіра… І тій жінці зі списками дістається все, що накопичувалося за два роки до місцевої «влади», Плотницького, Росії… Хоча переді мною жінка отримувала допомогу за новим паспортом із символікою «ЛНР», а далі ще одна, позаду мене в людей на паспортах були обкладинки «ЛНР»… Хіба це не нонсенс?  

Читайте також: Паралельні реальності

Я спіймала себе на тому, що не знаю, чого хочу. Раніше мені, як і кожній жінці, було приємно витрачати гроші на себе. Дрібнички, подарунки близьким. Тепер думки про те, що всі ці дрібнички з минулого ніколи не вивезу із собою, якщо буде треба, і всі вони радше вантаж, аніж приємність. Одяг — куди його носити? Прикраси якісь недоречні зараз. Посуд, меблі, ремонти… Крамниці елітного товару та ювелірних виробів на вулиці Демьохіна зачинені, хоча ще півроку тому, я пам’ятаю, працювали. Колекціонувати щось зараз смішно, хіба що гроші. Я навіть не можу сказати, чого мені хотілося б та від чого я справді раділа б. Може, то прості ознаки осінньої депресії? Але цій хворобі вже два роки.