Історія 2017-01-22 12:13 Трегуб Ганна

Сімон Ґайссбюлер: «Пам’ять про Голокост у Румунії та на румунсько-українсько-молдовському прикордонні дуже крихка і фрагментована»

Про напівзабуту історію масового знищення євреїв у Румунії та на підконт­рольних їй територіях у роки Другої світової війни, а також про європейську історичну пам’ять і причини того, чому частині сучасних румунських та молдовських політиків бракує сміливості визнати роль і місце своїх націй у Голокості, Тижню розповів швейцарський дипломат та історик Сімон Ґайссбюлер.

Частина політиків сучасних Румунії та Молдови дозволяє собі публічні заяви, з яких випливає, що Голокосту на теренах їхніх країн не було, а коли й був, то чинився не руками румунів чи молдаван. Про що свідчить таке бажання всіляко відгородитися від важкого спадку минулого?

— 2007-го я потрапив до Бухареста як дипломат, де пропрацював чотири роки. Звідтіля вперше поїхав до Вінниці, на батьківщину моєї дружини. Протягом цієї мандрівки з Румунії до України ми зупинились у населеному пункті Радівці, за 40 км від українсько-румунського кордону. Прогулюючись, побачили там величезну синагогу, яка досі функціонує, навіть попри те що серед місцевих жителів лишилося дуже мало євреїв. Мене зацікавила історія євреїв того регіону, який включає Буковину. Дещо давши собі раду з місцевою єврейською культурою, синагогами та кладовищами, я зацікавився тим, як там прокотився Голокост і щó саме сталося під час Другої світової війни. Виявилося, що літератури про це дуже мало. Є безліч книжок і статей, присвячених діянням німецьких нацистів супроти євреїв на територіях, підконтрольних безпосередньо Рейху, концтаборам, як-от «Аушвіц», «Дахау» та ін. Якщо йдеться про Румунію, то такі інформації практично немає і вельми небагато осіб узагалі знають про цю частину історії Голокосту.

Говорять щонайменше про 300 тис. євреїв, знищених румунами на окупованих і підконтрольних їм територіях. Коли армія Йона Антонеску рушила на Буковину та Бессарабію в 1941 році (ця наступальна операція розпочалася трошки пізніше за німецьку «Барбаросса»), на захоплених нею територіях почалися масові убивства. Ті з євреїв, які пережили першу хвилю терору, переселилися до губернаторства Трансністрія. Євреїв десятками тисяч знищували в Одесі. Мені цікаво було звернутися до історичних джерел та архівних документів, позбирати свідчення про ті події, зробити повноцінне дослідження.

Читайте також: Голокост: у пошуках парадигми пам’яті

У результаті я побачив, що в Румунії люди досі не хочуть говорити про той історичний період із його подіями і що дуже небагато з них насправді знають про румунський слід та відповідальність за те, що тоді трапилося. Для більшості румунів Голокост не є явищем, котре має хоч якийсь стосунок до їхньої нації та сьогодення їхньої країни. Під час соціологічного опитування, яке Інститут Елі Візеля провів у Бухаресті 2015 року, 62% людей сказали, що це питання обходить їх мало або дуже мало. Тільки 29% респондентів відповіли ствердно на запитання, чи був у Румунії Голокост. Решта (71%) заперечила, мовляв, нічого такого на румунських теренах не сталося. Існує величезне провалля між тим, що віднайшли стосовно цього періоду та подій історики, і тим, що про це знають самі румуни. Пам’ять про Голокост у Румунії та на румунсько-українсько-молдовському прикордонні дуже крихка і фрагментована. Помітним є напівпасивне ставлення до цієї теми, своєрідне бажання не знати, що і як було.

Якщо говорити мовою історичних фактів, то який вигляд мав Голокост на підконтрольних тодішній Румунії теренах, зокрема в південно-західних районах сучасної України?

— Той факт, що Румунія була найбільшим союзником Рейху на Східному фронті після 1941 року і єдиною крім нього державою, котра самостійно генерувала політику прямого масового знищення євреїв, маловідомий. Від літа 1941-го з її власної ініціативи в цій країні розпочалося знищення єврейського населення на всіх підконтрольних теренах. У червні в Яссах було замордовано близько 13 тис. дітей Авраама. Коли румунська армія вдерлася на територію СРСР на Південному фронті на початку літа 1941 року, тисячі євреїв були насильно переселені з Північної Буковини та Бессарабії. Перша хвиля терору дістала продовження восени, коли євреїв із півночі й півдня Буковини та з Бессарабії було вислано до таборів і гетто на території Трансністрії. Багато хто загинув під час цих переселень. Десятки тисяч осіб було знищено після того, як румунські війська захопили Одесу. Разом більш ніж 300 тис. євреїв, які проживали на румунських та українських теренах, були закатовані румунськими військовими протягом Другої світової війни.

Ці факти ще не повністю лягли в основу досліджень Голокосту. Досі не відбулося всеосяжної наукової дискусії про їхнє значення для розуміння трагедії загалом. Іноді складається враження, що хоча Голокост на територіях, які перебували під контролем Бухареста під час Другої світової, та масові убивства були справою рук самих румунів, проте нині до уваги беруть не все, що там діялося. Ці факти досі розглядають як аномальні чи невиразні елементи історії та історіографії Голокосту або просто щось, на що можна не зважати, але не як інтегральну складову частину історії масового знищення євреїв у роки війни.

Падіння комуністичних режимів у Східній Європі, і румунського також, принесло із собою свободу ревізії національних історій, зокрема тих їхніх елементів, які за червоної влади замовчувалися. Чому ж досі фактично не сталося перегляду історії Другої світової війни та участі в ній румунів?

— Головна проблема в тому, що Голокост був величезним табу в комуністичному суспільстві, і таке мовчання тривало щонайменше 50 років. Румунія була найближчим союзником нацистської Німеччини і коїла масові вбивства євреїв та циган автономно від Рейху. За комуністичного повоєнного режиму ця країна відчула гостру потребу накинути пелену мовчання на своє безславне минуле. Добрий приклад — ті румунські меморіали, які лишила по собі комуністична епоха. На стелах написано, скажімо, що тисяча радянських громадян на цьому місці була вбита нацистами в роки Другої світової війни. Конкретно йдеться про євреїв, але вони не згадані й не показані в цьому меморіалі саме як євреї. Ті, хто їх розстріляв, не румуни, а просто якісь там нацисти. Ось вам табу, про яке мова, коли ані жертви, ані кати не названі своїми справжніми іменами. До сьогодні румунів влаштовує той наратив, що їхня країна була жертвою, а реальними злочинцями — німецькі нацисти. 50 років ніхто практично нічого про це не чув в умовах комуністичного тоталітаризму.

Читайте також: Пекло — це ти сам

У 1989–1991 роках усе змінилося, потрібно було якось ужитись у новій реальності.

Проте ревізії румунської історії після падіння режиму Чаушеску не сталося. Навпаки, у новітній історіографії Румунії фашизм було показано як чужу, німецьку ідею, а румунське суспільство — як жертву, якій її накинули. Але це не означало, ніби про все, що сталося перед тим, годилося забути. Треба було починати діяти в багатьох напрямах, зокрема в освіті. Політичні лідери мали нарешті брати на себе відповідальність за раніше скоєні їхніми співгромадянами речі. Останнього не відбувалося протягом багатьох років. Лише нещодавно румунський президент під час візиту до Ізраїлю заявив, що його країна хоче створити музей єврейства і Голокосту в Бухаресті. Чекати довелося довго, але це принаймні початок. До процесу повернення пам’яті активно мали б долучитись історики. На жаль, зміна людської ментальності потребує довгого часу. Якщо прадіди нашого покоління були військовими злочинцями, знищували євреїв під час Голокосту, то це не значить, що ми, нащадки, винні в їхніх учинках. Ми винні тоді, коли заперечуємо злочини своїх предків і не готові пам’ятати те, що вони скоїли.

Поліетнічне прикордоння не суто український феномен, це явище присутнє в багатьох європейських країнах. Із плином часу слід тих, хто населяв терени від Балтійського моря до портів Варна й Суліна, зокрема євреїв, ромів, греків та інших етносів, стирається. Як зберегти історичну пам’ять про цих людей та їхню культуру?

— Правда в тому, що свого часу порубіжжя України та Румунії було населене різними народами: українцями, євреями, румунами, ромами та ін. Омер Бартов, американсько-ізраїльський історик із родини емігрантів із Західної України, свого часу написав книжку «Стерті». Відвідавши 2007 року терени, про які в ній ішлося, він зауважив: усе єврейське, що там було, нині стерте, зруйноване, і, що найпроблемніше, на порубіжжі стерта історична пам’ять про цей народ. Подорожуючи територією, де межують Україна, Молдова та Румунія, я дістав такі самі досвід і враження. Та щось таки й залишилося. Не всі синагоги було знищено, так само як і єврейські кладовища. Як на мене, у цьому питанні мають збігтися зусилля, докладені як знизу, так і згори. Що конкретно я маю на увазі? Як на мене, у тих місцях, де колись жили євреї, роми, інші громади, школи можуть обрати собі один день у році, який присвятять цим темам, і, наприклад, піти поприбирати на єврейському цвинтарі. Ці кладовища передусім старовинні. Але умови, у яких вони нині перебувають, жахливі: території позаростали, могильні камені-мацеви або просто повалились, або їх кудись перенесли, щоб, наприклад, замостити дорогу.

Читайте також: Прагматичне місто

У минулому багатонаціональні містечка й селища, де колись існувала велика єврейська громада чи навіть більшість населення, нині стали моноетнічними. У багатьох випадках стороння людина, яка туди потрапила й ­нічого не знає про минуле цієї місцини, навіть не здогадається, що понад 75 років тому євреї відігравали визначну роль у тамтешньому соціальному, економічному й навіть ­політичному житті. Якщо вам і розповідатимуть щось пов’язане з євреями: про меморіал, масове поховання жертв Голокосту, то без великої ­охоти, і відповідні місця показуватимуть теж без ентузіазму. Не завжди й не скрізь люди готові до відновлення пам’яті про тих, хто ­колись там мешкав. Навіть шкільні вчителі.

Який він — європейський, зокрема швейцарський, підхід до історичної пам’яті, яка не завжди включає в себе славні моменти, а також трагедії та злочини?

— Проблема України і в тому, що її державність довгий час заперечувалась і не могла відновитись упродовж тривалої історії. Українцям не вдалося відновити свою державу ані після Першої світової війни, ані після Другої, хоча то були слушні моменти. Цього не трапилось ані в 1941-му, ані в 1945-му, як багато хто сподівався. Якщо навіть українці й були пронімецьки настроєні, то лишень позаяк сподівалися, що це допоможе їм відновити власну державність. Суверенітет України потому не міг відновитися за часів комуністичного панування. Це трагічна історія, якій важкості додав Голодомор 1930-х років. Це те, чого ніхто не може й не повинен заперечувати.

Та саме через це українцям досі важко відчувати емпатію до страждань інших. Вам досі важко зрозуміти, що закатовані під час Голокосту євреї з містечка на Галичині чи Одещині — це також частина історії України. Прийняття й розуміння своєї історії як певної цілісності приходить із часом. До цього додається усвідомлення факту, що нація може й не бути моноетнічною. Страшним є той вибір, оте «або-або»: або євреї та Голокост, або українці та Голодомор. Це складові частини однієї трагічної історії. Щоб зрозуміти і прийняти, відчути зрушення в ментальності, потрібні велика праця й тривалий час. Це не трапиться тут і зараз. Інколи для того потрібні десятки років.

Швейцарці говорять німецькою, французькою, італійською і ретороманською мовами, але всі вони громадяни своєї країни. Це вище, ніж мовні та релігійні межі. Сподіваюся, що й у вільній, демократичній Україні дійдуть до такого розуміння.

----------------------------------------------------------

Сімон Ґайссбюлер народився 1973 року в Берні. У 1993–1997 роках вивчав історію та політологію в університетах Берна, Літл-Рока і Єля. Від 1997 року був асистентом в Інституті політичних наук Бернського університету. У 2000 році здобув ступінь доктора соціологічних наук. Відтоді працює в дипломатичній сфері. Від 2004 до 2007 року був дипломатичним представником федерального радника Мішлін Кальмі-Рей. У 2007–2010-му — перший співробітник Посольства Швейцарії в Бухаресті, а в 2010–2013-му — у Варшаві. Від 2013-го працював заступником керівника департаменту Америки (у ранзі міністра Федерального департаменту закордонних справ Швейцарії).

Новини RedTram

Loading...