Культура 2017-01-16 13:20 Трегуб Ганна

Значне в локальному

Якою є внутрішня й зовнішня роль нестоличних музейних закладів

Ситуація, коли майже всі культурно-історичні інституції держави сконцентровано лише в її столиці, не здорова. Цього вже давно позбулися сусіди України. Наприклад, про історію й культуру Польщі чи Туреччини можна довідатися не тільки у Варшаві чи Кракові, Стамбулі чи Анкарі, а всюди, хоч би куди поїхав у цих країнах. Проте в українських музейних реаліях, поки що пострадянських за суттю, є низка прикладів, коли нестоличний культурний заклад має своє унікальне обличчя, розвиває власний образ, який визнають не лише в різних куточках нашої держави, а й за кордоном. Досягають цього музейники за тих самих умов фінансування й статусу державної бюджетної установи, які, м’яко кажучи,  ба­га­тьом відбивають бажання щось робити для збереження культурної спадщини.

Коли йдеться про пошук українських прикладів успіху в згаданій царині, не варто очікувати бурхливої діяльності на кшталт тієї, яку проводить Музей Вікторії й Альберта в Лондоні або ж Музей Ґуґґенгайма в Нью-Йорку. Рівень ані державної, ані громадянської свідомості нашої країни до цього ще не доріс. Але ефективне використання того невеликого фінансування, яке мають вітчизняні музеї, насамперед спрямоване на належне збереження їхніх колекцій, низка яких є унікальною, й активне залучення до закладу як відвідувачів, так і науковців. А це вже надзвичайно багато в сучасних реаліях. Питання збереження українського музейного надбання в контексті свіжого повідомлення про зникнення з фондів Львівської художньої галереї близько 100 стародруків кириличними шрифтами набуває нового й нетривіального змісту. А пропало, до речі, чимало, як видно з частини оприлюдненого списку: богослужебні книги, зокрема Євангеліє та Апостоли, інші артефакти, популярні на чорному ринку старовини.

Читайте також: Надто молоді, щоб це було правдою

Успіх — це не тільки зберегти об’єкти в темряві фондосховищ (незрозуміло для кого), а й дослідити їх та експонувати так, щоб про них знали по всій Україні та Європі. Чернігівський історичний музей ім. Василя Тарновського, якому нещодавно виповнилося 120 років, — один із локальних музейних осередків, які активно намагаються отримати максимально позитивний ефект за не найшикарніших умов... Він посідає провідні місця серед тих культурних закладів, які зшивають оригінальний український світ докупи, освічують його, зберігають історичну пам’ять загалом. Від того, як їм вестиметься в майбутньому, залежить, зокрема, і реальна демократизація гуманітарної сфери нашої
країни на місцях, тобто саме там, де вона й має бути.

Артефакти й архіви

Читаючи романи Умберто Еко чи Артуро Перес-Реверте, ловиш себе на думці, що вони захоплюють увагу цілковито нетривіальним розгортанням сюжету, розповідями з продовженням. Обох авторів згадано не випадково, адже вони писали твори на історичну тематику. Коли говорити про Чернігівський історичний музей, то він аж ніяк не прагне бути таким собі «музеєм покинутих секретів», радше нав­паки. А цікавих сюжетів і несподіваних відкриттів не лише щодо української, а й європейської історії різних епох у цій установі стачить і на вибагливого глядача, і на вузьких спеціалістів-науковців. Директор Сергій Лаєвський, із яким поспілкувався ­Тиждень, зазначає: «Якщо не вести наукової роботи, то музей перетвориться на своєрідний склад речей і не більше. Будь-який музейний предмет без його належної атрибуції є просто дечим, що не має своєї унікальної історії, свого неповторного обличчя. Власне, до будь-якого музею люди ходять по цікаві історії з царини культури, того хитросплетіння ­фактів і доль, які й покликані репрезентувати музейні артефакти. Це те, що притягує до Чернігова жителів інших міст і країн, як і має бути з музеєм».

Успіх — це не тільки зберегти об’єкти в темряві фондосховищ (незрозуміло для кого), а й дослідити їх та експонувати так, щоб про них знали по всій Україні та Європі

Фонди Чернігівського музею, який було створено 1896 року, формують предмети зі збірки його заснов­ника, українського мецената Василя Тарновського. До них згодом додали колекції музеїв місцевої архівної комісії та єпархіального сховища старожитностей. Ще пізніше доєдналися збірки музею панського й селянського побуту. Колекція Тарновського — це особливе явище, бо йдеться про зібрання суто українських старожитностей. Видатного збирача цікавили різні українські достойники: гетьмани, генеральна старшина, полковники, полкова старшина Лівобережжя. Сергій Лаєвський розповідає, що в планах Василь Тарновський хотів охопити всі терени батьківщини, але, очевидно, це було не під силу одній людині. Чи не кожен експонат його колекції — окрема, іноді авантюрна історія. Тарновський їздив глухими хуторами, селами, бував у селянських хатах і поміщицьких садибах, щось вимінював, щось випрошував, а щось і купував. Лівобережної України стосується й решта збірок, які увійшли до фондів цього музею. Історія козаччини як української мілітарної сили, одного з найплідніших етапів українського державотворення, його злетів і падінь потребує не лише висвітлення на сторінках наукової чи художньої літератури (зокрема, авторства Грушевського й Куліша), а й ілюстрації візуальної. Таких музейних колекцій, які можуть дати найповніший його образ, в Україні щонайменше дві. Якщо колекція Чернігівського музею оповідає радше про інституціоналізоване козацтво Гетьманщини, то збірка Національного історичного музею ім. Дмитра Яворницького в Дніпрі — про козацтво січове, відмінне від першого принаймні менталітетом. Але фонди музею оповідають не тільки про історію козацтва.

Коли вже повертатися до теми пошуку нових історичних фактів і цікавих сюжетів, то їх, очевидно, чимало набереться в архівній частині Чернігівського музею. Але поки що більшість українських науковців, які його відвідують, читають старі газети. Як зазначає директор закладу, їх дуже мало цікавить те, що не під силу дослідити самим музейникам, а таких речей багато.

Читайте також: Нищук: Мінкульт запланував створити Інститут музеїв

Сергій Лаєвський нарікає, що в музеї немає спеціалістів, які можуть проаналізувати документи, написані старонімецькою, французькою, польською мовами XVII–XVIII століть. Те саме стосується кількаметрового сувою Євангелія, написаного румунською. 2016-го завдяки співпраці з Міністерством культури Польщі заклад розпочав проект з каталогізації архіву турецького паші міста Хотина 1739 року, узятого внаслідок перемоги польських військ над османськими. Наявність цих документів і доступу до них — це не просто круто, тому що переважна частина їх перебуває нині в Москві. А той єдиний зшиток, який у Чернігові, невідомо як тут узагалі з’явився. Це нетиповий детектив із минувшини, який передусім має бути цікавим українським дослідникам. Польські й турецькі вчені до нашої історії байдужі, бо в них є власна. Добре, коли вони під час своїх досліджень звертають увагу на ті факти, які вибиваються з їхнього наративу й можуть бути цінними сусідам.

Також у музейній колекції є чимало родинних архівів української козацької старшини, згодом інкорпорованої в російське дворянство. Серед них є документи від другої половини XVII й аж до зламу ХІХ–ХХ століть. Це архіви Милорадовичів, Тарновських, які досліджені лише частково. Цікавим є зібрання паперів старшинського козацького роду Забіл, яке не вивчене повністю, а тільки описане. В одному з документів є унікальний малюнок сигілума України, тобто герба. Саме це зображення датується серединою XVIII століття.

Окремих досліджень потребує велетенська колекція холодної зброї. На доопрацювання чекає й старий її каталог, який не відповідає сучасним вимогам і не розкриває повноти зазначеної колекції. Потрібні фахівці, які зможуть описати й каталогізувати ці артефакти за новими вимогами й детальніше їх дослідити. Не менш цікава колекція людвисарських виробів — дзвонів і гармат.

Однією з перлин музейного фонду є срібна шата кіота ікони Троїцько-Іллінської Божої Матері (предмет, який не належить до колекції Василя Тарновського, а походить з іншого джерела). 1925 року її було видрано з Троїцького монастиря в Чернігові, і вона дивом потрапила не до Фонду індустріалізації, а до музейних сховищ. Ікона унікальна не лише для України, а й для всієї Європи. Створена наприкінці XVII століття невідомими майстрами, згодом до неї було додано срібний оклад розміром приблизно 1,5×3,5 м. Ця срібна шата складається з 18 пластин, зокрема на нижньому фризі об’єкта розміщено герб гетьмана Івана Мазепи, зображення різноманітної зброї, Богодухівської фортеці й військових таборів, а вгорі — житіє Богородиці та її монограма. Вдячні за цю шату монахи Троїцького монастиря відповіли Мазепі шедевром на шедевр. Завдяки зусиллям тодішнього архімандрита згаданої обителі в чернігівській друкарні було видрукувано плакат — дедикацію. Він має формат 1,9×0,9 м. На ньому зображена шата, а поряд розміщено подяку від братії Іванові Мазепі, який і фінансував створення цього мистецького виробу, що прикрасив чудотворну ікону, та подарував його монахам. Єдиний примірник цієї дедикації нині зберігається в Польщі, у бібліотеці її Академії наук. Там він датований 1691 роком. Хоча дослідження чернігівських музейників довели, що точніша часова ідентифікація цього унікального документа — 1695 рік. Для поляків то черговий друкований старовинний об’єкт, а от для української історії — річ надзвичайно важлива, бо нічого подібного не зафіксовано на той час ані в Україні, ані в Європі, ані в Московії. Це ще один цікавий штрих до розуміння історичної постаті Івана Мазепи, його практик як державця європейського рівня, а отже, і мецената.

Читайте також: Франклін ван дер Польс: «Без відвідувачів, які відчувають, рефлектують, досліджують і вчаться, музею не буде»

Крім описаних у Музеї ім. Василя Тарновського є низка предметів, важливих для вивчення життя еліти й найвищих чинів Російської імперії, зокрема дворянської родини Безбородьків, також артефакти, пов’язані з російськими імператрицями. У колекції закладу золотий годинник, подарований Єкатєріною ІІ графу Паніну. За рік до заснування музею місцевий губернатор Костянтин Андрієвський публічно оголосив, що є бажання створити губернську архівну комісію й музей при ній. Він звернувся до всіх небайдужих, аби допомог­ли сформувати фонди нової установи. У жовтні 1895 року в «Чернігівських губернських новинах» з’явилося повідомлення, що губернатору для справи формування музейної колекції було передано годинник графа Паніна. Це фактично перший експонат Чернігівського історичного музею, який у нові часи ніколи не виставлявся, бо перебував у запасниках.

На розлогій туристичній мапі

Історичні надбання Чернігова мають не лише загальноукраїнське значення, а значно ширше — загальноєвропейське. Особливо коли йдеться про кількість пам’яток домонгольської доби. Приміром, за 12 км від обласного центру в селі Шестовиця розташоване велике варязьке городище з кількома сотнями курганних могильників. Їх, виявляється, багато не тільки у шведській Уппсалі чи в російських Старій Лагоді й Новгороді. Більшість матеріалів із розкопок цього археологічного комплексу нині перебувають у фондах Чернігівського історичного музею ім. Василя Тарновського. Наприклад, це артефакти з розкопаного 2008 року поховання знатного варязького воїна, який, можливо, був ярлом. До приходу монголів Чернігів був центром великого й впливового князівства. За часів Гетьманщини — не просто осередком одного з полків, а, за словами Михайла Грушевського, «Чернігівською Равенною», містом, близьким до гетьманських столиць Батурина й Глухова. Спадщина княжої доби забезпечила йому сплеск розвитку в другій половині XVII — на початку XVIII століть. Із приєднанням до Російської імперії воно стає губернським центром.

Мандрівник приїжджає до міста для того, щоб оцінити його туристичний та історичний потенціал, звертає увагу на великі споруди, передусім архітектурні пам’ятки. Їх у Чернігові чимало, на будь-які смаки. Усі епохи злетів, які він переживав, закарбовано в архітектурі. Доволі часто знайомство з цим містом обмежується саме його будівельною складовою. Але саму історію нинішнього обласного центру й краю, які тісно пов’язані між собою, в архітектурних пам’ятках не побачиш. Для цього й існує музей із його експозицією, яка репрезентує широку тематику: від доби палеоліту з матеріалами всесвітньо відомої Мізинської стоянки й до найсучасніших подій 25-річної незалежності України.
До проведення Євро-2012 було розроблено низку туристичних маршрутів. Зокрема, один із них, який стосувався Чернігова й околиць, включав ознайомлення з місцевими православними святинями. І не більше.

Читайте також: Володимир В’ятрович: «Інститут національної пам’яті має бути певним продюсером наукових досліджень»

Досі лунають порожні за своєю суттю гасла про розвиток туризму в Чернігові, які не передбачають жодних практичних дій. Не забуваймо, що цьогоріч у Києві має відбутися Євробачення — подія, яка приверне на певний час гостей не тільки до цього пісенного заходу, а й до України загалом. Такий шанс заявити про себе будь-якій країні випадає нечасто, тому ним треба скористатися ефективно. Але в Києві відсутня реклама чернігівських історичних пам’яток, як і будь-яких інших із різних регіонів країни. Нема чого гріха таїти, навіть столична культурна спадщина та музеї розрекламовані погано. Відповідної інформації майже немає і в двох столичних аеропортах. Інформація про транспортний зв’язок Києва з обласним центром важкозрозуміла й не завжди доступна. «Чернігів нічого не робить, щоб привернути киян. Починати треба з них. Бо якщо масово поїде Київ, то поїде туди й решта України», — констатує Сергій Лаєвський.

Вертатися до Європи нашій країні потрібно не декларативно. Принаймні не зле було б нагадати європейцям про нашу спільну історію й нашу державницьку європейську сутність, а не лише виблискувати по їхніх столицях скіфським і сарматським золотом, переважно з приватних й оточених скандалами колекцій. Їм можна й треба нагадати про наше значення в історії вікінгів, що були серед творців Європи. Оті самі варяги, династія яких створила потужну державу середньовіччя, від котрої сучасна Україна виводить своє коріння, — Київську Русь. Подібних прикладів набереться чимало. У пригоді для такої справи стануть регіональні музейні колекції, зокрема й Чернігівського історичного музею, Національного історичного музею ім. Дмитра Яворницького у Дніпрі, культурно-історичних закладів Одеси, Харкова, Львова, Полтави та багатьох інших міст. Україні треба ширше репрезентувати ту частину своєї історії, яка стосується феномену козацтва, як січового, так і гетьманського, бо йдеться вже про явище європейської історії. Був хороший приклад, коли вставка «Україна, козацька держава» поїхала до Нью-Йорка, де експонувалася в тамтешньому Українському музеї. Сьогодні таких проектів немає. Ми не презентуємо нашу європейську історію в самій Європі, куди продираємося з такими зусиллями. І треба нагадати їй середньовічний вислів, що Європа закінчувалася там, де закінчувалося Магдебурзьке право.

Для нормального розвитку як великого, так і малого міста недостатньо лише інфраструктури в її мінімальних вимірах. Для здорового розвитку громади потрібна культурна інфраструктура, і не тільки церква чи дві, а й бібліотеки, спортивні заклади, музеї, картинні галереї.

Украй актуальним щодо столичних та регіональних музеїв є питання ставлення до них міської громади, а не тільки місцевої влади. Проблема в тому, що такі спільноти лише починають усвідомлювати свій зв’язок із культурно-історичними закладами та відповідальність за те, щоб вони існували й діяли. Як і те, що держава — це вони самі і що жодних якихось бюджетних коштів немає, бо насправді є кошти платників податків.

Новини RedTram

Loading...