Світ 2017-01-13 13:37 Лапаєв Юрій

Путін і Ердоган. Гра в дружбу

Як розуміти потепління відносин між Москвою та Анкарою і які наслідки воно матиме

Протягом своєї історії Росія та Туреччина чимало воювали між собою. Зараз між ними панує показовий мир. Утім, схоже, ця дружба ненадовго. В Ердогана і Путіна надзвичайно багато спільного: обидва лідери, були свого часу майже невідомі, прийшли до влади після певної кризи в країні. Росія Єльцина програла Першу чеченську війну, потерпала від корупції, олігархів та проблем в економіці. Роль РФ у світі поступово зменшувалася. Багато росіян мріяло повернути минулу міць і славу держави. Розчарування в старих лідерах витало в повітрі й вимагало появи нового. І він з’явився. Майже з нікуди, невідомий. «Who is mister Putin?» — це не лише відоме запитання американської журналістки, це найкраща його характеристика. Потім були вибухи в будинках, організацію яких пов’язують із ФСБ. Саме вони стали офіційною причиною поновлення війни в Чечні, яка цього разу завершилася начебто перемогою РФ. Авторитет непримітного полковника КГБ стрімко пішов угору. За Путіна Росія повернулася на міжнародну арену, продемонструвала економічне зростання, перемогла на чемпіонаті світу з хокею тощо.

При цьому перетворилася на поліцейську державу: залякування та вбивства політичних опонентів, усунення журналістів стали новою реальністю РФ. Мітинг на Болотній площі в 2012 році — останнє, на що спромоглися опозиційні сили. Далі лише одностайне дотримання «генеральної лінії партії». Мілітаризм та «відновлення історичної справедливості» щодо Криму. Триматися при владі вдома Путіну допомагають «духовні скрєпи», покірні ЗМІ, страх і ФСБ.  Його турецький колега Реджеп Таїп Ердоган також був маловідомим до свого приходу в політику. Колишній гравець у футбол та молодіжний політичний активіст, у 1994 році, як представник Партії благоденства, став мером Стамбула. На цій посаді він здобув багато прихильників серед простого народу. Але тодішній владі не дуже подобався його ісламський ухил: у 1998-му Ердогана вигнали з партії за використання в промові віршів релігійного змісту. Проте для нього це не стало кінцем кар’єри. Після кількох невдалих спроб у чужих політсилах 2001 року він засновує власну Партію справедливості та розвитку. З нею досягає успіху: на виборах 2002-го молода політична сила здобуває більшість у парламенті.

Читайте також: Парламент Туреччини схвалив розширення повноважень Ердогана

Після низки змін у законодавстві, проведених спеціально під нього, Ердоган стає прем’єр-міністром Туреччини. Зміг провести доволі успішні реформи, насамперед освітню та економічну. Країна відновлювала свій потенціал, поступово набираючи вагу на світовій політичний арені. Проте зі зростанням сили збільшувалося й бажання спробувати військовим шляхом вирішити питання Курдистану та Кіпру. А WikiLeaks у 2010 році заявило про підтримку Ердоганом «Аль-Каїди» та суттєве зближення з іншими радикальними ісламськими силами.

У середині країни почалися утиски вільної преси та опозиціонерів. Не дивно, що влітку 2013-го на Ердогана чекала його «Болотна площа» — протести на площі Таксим у Стамбулі. Почавши з вимог припинити вирубку дерев, протестанти перейшли до критики курсу на ісламізацію та узурпацію влади. Як і в Росії, жодного успіху ця акція не мала: активістів засудили, у країні було ухвалено суворіші закони для обмеження прав і свобод громадян. У 2014 році Ердоган стає президентом Туреччини, а країна дедалі більше перетворюється на авторитарну.  

Ердоган послідовно підтримує територіальну цілісність України. Попри покращення стосунків із Путіним, він вкотре заявляє про те, що Крим — Україна

У липні 2016-го країна, відома своїми військовими заколотами, пережила ще один. Ця спроба (можливо, штучно інспірована) перевороту була невдалою, Ердоган лишився при владі. За підозрою в участі в перевороті засудили понад 200 військових. Для них Ердоган запропонував застосувати наразі заборонену смертну кару. Крім того, заарештовано близько 9 тис. осіб, звільнено з різних державних посад понад 30 тис. (насамперед у силових структурах та освітніх закладах). Посилилися утиски журналістів, уведено контроль над телебаченням та інтернетом. Як свого часу і в Росії, у Туреччині почастішали терористичні акти, організаторами яких також теоретично може бути влада.

Перед цим сталася ще одна ключова подія, яка могла дати початок вже 12-й за ліком війні між Туреччиною та Росією. Причина погіршення відносин — збитий турецькими ВПС російський бомбардувальник Су-24М, який був залучений до операції в Сирії. Після знищення літака сторони обмінялися дипломатичними погрозами та економічними санкціями. Путін назвав такий вчинок «ударом у спину», а народ додав традиційне «не забудемо, не пробачимо». Втім, all inclusive переміг гідність і пам’ять. Уже в липні 2016-го перші туристи з РФ поїхали на відпочинок до Туреччини, забувши про те, що вони не пробачили. Державні ЗМІ РФ одночасно припинили випускати в ефір сотні сюжетів про підступного Ердогана, швидко перетворивши його з пособника терористів на надійного партнера. А потім Ердоган узагалі вибачився за знищений літак. Офіційно в російсько-турецьких відносинах запанували мир та злагода. І навіть убивство посла РФ у Туреччині Андрєя Карлова не змогло розвалити цей хиткий статус-кво.

Сьогодні війна між сучасною Туреччиною, яка є членом НАТО, і РФ малоймовірна. Насамперед не із суто військових причин, а через складні економічні зв’язки.

Читайте також: Ердоган ратифікував угоду з РФ щодо будівництва газопроводу в обхід України

Туреччина для Росії є одним із головних покупців природного газу. Так, у далекому тепер листопаді 2005-го відбулося урочисте відкриття трубопроводу «Блакитний потік». Завдяки йому російське блакитне паливо потрапляє до турецьких споживачів. Крім того, через Туреччину проходить один із важливих для РФ газопроводів — «Турецький потік», який повинен прийти на зміну зупиненому «Південному потоку». Цей проект допоможе РФ зменшити залежність від української газотранспортної системи. Щоправда, його будівництво вже кілька разів припинялося з політичних причин. Туреччина, розуміючи цінність проекту, вміло використовує його для торгу за економічні преференції від РФ. Наприкінці 2016‑го уряди двох країн вкотре підписали угоду про продовження будівництва цього газогону. Проте воно може виявитися під питанням після будь-якого погіршення у відносинах.  

Зі свого боку, Росія також потрібна Ердогану. Основні джерела доходу країни — сільське господарство, легка промисловість і туризм. За офіційною статистикою Туреччини, у проблемному 2015 році частка РФ становила лише 2,5% загального імпорту, зменшившись на 39% порівняно з 2014-м. Відсутність туристів із Росії також стала доволі відчутним ударом по турецькій економіці.  

І хоча скасування російських санкцій було важливим досягненням Ердогана, національна економіка могла б витримати таке погіршення у відносинах. На відміну від РФ Туреччина показує повільне, але зростання національного ВВП, її економіка гнучкіша й поки що відкрита для інвесторів.

Самостійність Анкари проявляється в зовнішній політиці. Ердоган послідовно підтримує територіальну цілісність України. Попри покращення стосунків із Путіним, він вкотре заявляє про те, що Крим — Україна. Ця підтримка не обмежується лише словами. Туреччина надає військову допомогу ЗСУ. Так, у 2015 році було передано військового обладнання та екіпіровки на суму близько $800 тис. Наприкінці 2016-го було підписано міждержавну угоду про надання Туреччиною допомоги в розмірі $3 млн щороку протягом п’яти років. На ці гроші в неї закуповуватимуться товари військового та подвійного призначення для потреб ЗСУ.

Читайте також: Конфлікт ЄС і Туреччини: Ердоган пригрозив пустити біженців у Європу

Але така підтримка має певний негативний присмак. Адже Туреччина доволі активно підтримує радикально налаштованих кримських татар, поступово просуваючи ідею ісламізації українського півострова та подальшого переходу під свій контроль. Це відбувалося ще до окупації Криму, а зараз, зважаючи на протидію Росії, перейшло в пасивнішу фазу. Натомість турецьке екіпірування та інструкторів отримали представники Громадянської блокади Криму. Добровольчий батальйон «Аскер» під керівництвом Ленура Іслямова мав стати серйозним підрозділом, головним завданням якого була підготовка до звільнення Криму. У реальності організатори так і не змогли набрати необхідну кількість охочих. А ті, хто був, мали дещо неоднозначні стосунки з місцевими: не всім подобалися озброєнні люди, частково іноземці, які були непідконтрольні офіційному Києву. Повідомлялося про окремі випадки розбійних нападів на місцевих бізнесменів та організацію контрабанди.  

На початок 2017 року доля підрозділу лишається невизначеною. Можливо, це пов’язано з активіза­цією Туреччини на іншому напрямку — сирійському. До речі, там, у Сирії, Ердоган також грає незалежну партію. Беручи участь у коаліційних заходах НАТО, він, зокрема, вирішує власні справи, намагаючись знищити сили невизнаної Робітничої партії Курдистану. І хоча Ердоган у Сирії фактично виступає проти Росії, це не заважає розвитку відносин між країнами. Представники РФ і Туреччини навіть домовилися про припинення вогню, але оскільки ані «ІДІЛ», ані сили повстанців їм не підконтрольні, цей мир не міг тривати довго.

Історія має властивість повторюватися. У минулому в України був різний формат відносин з Османською імперією: вона була і союзницею проти Московського царства, і ворогом Стамбула. Що принесе новий етап цієї дивної тристоронньої «дружби», наразі не відомо. Однак можна з певністю сказати, що потепління у відносинах між РФ і Туреччиною не триватиме вічно. Два авторитарних лідери, які претендують на домінування в регіоні, не здатні довго бути союзниками. Доведено 1941 роком. Проблема України в тому, що вона може вкотре стати жертвою змагання імперських амбіцій сусідів.

Новини RedTram

Loading...