Політика 2011-03-10 10:44 Каспрук Віктор

Зима ваша, весна наша

Обрання Віктора Януковича президентом України принесло українцям такі реалії, які більшість із нас ще рік тому не могла собі уявити

Очевидно, що зараз влада спирається переважно на тих, хто ненавидить Україну чи, принаймні, не вважає її своєю Батьківщиною (адже кількість тих, хто бажає об’єднання України з Росією в одній державі, за даними опитування Центру Разумкова, і число тих, хто у першому турі голосував за Януковича, – однакові величини).

Але це тимчасова перемога, адже за роки незалежності в Україні вже сформувалося нове покоління, яке незалежно від того, де воно проживає і якою мовою розмовляє, вважає себе громадянами Української держави. І це не бандерівці, які вилізли зі схронів і якими так любить лякати своїх довірливих співгромадян російська путінська преса. Це – нові українські патріоти, готові відстояти честь і незалежність своєї Батьківщини.

Напередодні перемоги «януковичів» чого лише не довелося почути, що «в Україні необхідно проводити програму денацифікації молоді», «нацистська влада калічить людські душі» і про «фальсифікацію історії». Це список «одкровень» тих, хто бажає антиукраїнського реваншу в Україні і працює заради нього, можна доповнювати і поповнювати. Аж до ідеї остаточної поразки тих, «хто прагне вживити в хворі людські голови нову заразливу хворобу – марення про громадянське суспільство».

Що знаменно, деяка частина наших громадян, знову, як і в далекі 70-ті роки минулого століття, почала опасатися користуватися в побуті українською мовою, а в громадських місцях, ніби із під землі, з’явилися забуті ще з часів правління Кучми «топтуни», які не криючись прислухаються до розмов між людьми. Все це є прямими ознаками того, що режиму Віктора Януковича вдається залякати частину українського суспільства, ту, яка є найбільш піддатливою на тиск влади. І це тільки за перший рік перебування «донецьких» при владі.

Вони п’ять років проклинали Помаранчеву революцію, програвши та сфальшувавши вибори 2004 року, шалено і несамовито критикували, вставляли палиці в колеса, злораділи міжусобним розбіркам у таборі «помаранчевих» і чекали на свій час. Сьогодні вони взяли реванш, хоча, з моєї точки зору, його легітимність є досить сумнівною, і показують українському суспільству, на що вони здатні. Можна прогнозувати, що у разі збереження влади Януковича еміграція кваліфікованого і дієздатного українського населення в бік Заходу лише збільшиться, хоча б, звичайно, було б набагато краще, аби з України виїхали всі олігархи та їхні прихвосні, які довели Україну до такого страшного і ганебного стану, в якому вона нині перебуває.

Можливо, що Віктор Янукович був би зовсім непоганим лідером у сталінські чи брежнєвські часи. Саме тоді його тяга до вельми «специфічних» методів керування мала усі шанси принести видимі позитивні результати. Але Янукович узяв владу над всією Україною в часи інформаційного суспільства. Не виключаю, що йому самому (і навіть його радникам) про це інформаційне суспільство досі нічого невідомо. І тут він, як і його колишній патрон Леонід Кучма, нічого не зможуть зробити з миттєвим розповсюдженням в Інтернеті правдивої і достовірної інформації щодо того, що коїться у нашій державі.

Крім того, враховуючи небажання Віктора Януковича взагалі вчитися чомусь новому після того, як він став «проФФесором» і той величезний масив інформації, що поступає в свідомість ззовні, і котрий необхідно засвоїти щодня лідеру нації, його відхід з історичної сцени є неминучим. І це може станеться досить скоро.

 Адже на дворі XXI століття – і «наш» Янукович просто не тягне на посаду президента сучасної країни. Виходи з цієї ситуації є лише два – або падіння в безодню олігархічного феодалізму і перетворення України на сировинний придаток Росії та Європи із впровадженням новітнього тоталітаризму, тобто добровільне визнання українцями (до них я відношу, вслід за Грушевським, Липинським і Багряним, людей не за ознакою крові, а за духом, культурою) свого рабського статусу в своїй же країні, або протест громадянського суспільства проти рабства, котрий підтримає, хоча й не одразу, практично весь світ. Тобто: або ізоляція від світу, або входження до співдружності цивілізованих держав.

Показово, що Віктора Януковича важко назвати президентом всієї України. Бо це – очевидний президент Донбасу, частини Слобожанщини, Таврії і Криму. Українських територій, де за часів радянської влади успішно сформувалася нова спільнота людей – радянський народ. Думаю, що Януковичу навіть непотрібно звертатися до Глоби за своїм політичним гороскопом, аби передбачити, що такий президент з ідеями радянського реваншу, хай навіть обраний нібито демократичним шляхом (але меншістю, лише третиною громадян), буде відчувати дедалі більший опір і в суспільстві, і в парламенті.

На стабільну реставрацію «кучмізму» в Україні Віктору Януковичу навряд чи варто розраховувати, оскільки ті сценарії для України, котрі передбачають її подальшу русифікацію і «совітизацію», навряд чи влаштують більшість наших співгромадян. Як би цього не прагнув і не намагався добиватися різними доступними йому методами «колективний Янукович». Котрий при цьому прагнутиме замінити колишню радянську офіційну ідеологію на московитську релігію, котра (і тут я згоден із полковником Іваном Богуном, який сказав це ще 1654 року) має дуже мало спільного з істинним християнством.

Варто згадати, що обрання Януковича взимку 2010 року супроводжувались досить дивними речами. Як говорять старожили Києва, такого ігнорування владою розчищення столичних вулиць від снігу вони не пам’ятають із повоєнних часів. Тож мимоволі закрадається підозра, чи не для того подібна акція була реалізована в Києві, щоб запобігти великому скупченню людей під час ймовірних акцій протесту. Та й загалом досить дивний час було вибрано командою Віктора Ющенка для проведення президентських виборів – саме січень-лютий, коли на українських теренах лютують найбільші морози. Можливо, що це був лише збіг обставин, а можливо і цілеспрямована політична акція, метою якої було перекрити можливість частині наших співгромадян в холодну погоду потрапити на виборчі дільниці чи вийти на акції протесту. Так чи інакше, на якийсь час така тактика виявилася виграшною Але чи допоможе вона надалі?

Зараз добігає кінця вже друга важка політична зима під омофором «біло-блакитних». І тут цілком доречно, як на мене, буде згадати старий лозунг польської «Солідарності», котрий був озвучений Лехом Валенсою після введення комуністами в Польщі військового стану 12 грудня 1981 року. Валенса тоді сказав: «Zima wasza, wiosna nasza» («Зима ваша, весна наша»). Правда, ця весна настала не одразу – але ж настала!

Можливо, справжнім українським опозиціонерам варто також було б узяти на озброєння цей лозунг легендарного лідера польської «Солідарності». Адже прихід до влади Віктора Януковича, за українських політичних реалій, за своїми результатами дуже схожий на результати введення військового стану в Польщі.

Ще не минуло й двох десятків років з того часу, як Україна вирвалася з «братських обіймів» колишнього СРСР. В історичному вимірі це дуже невеликий проміжок часу, за який не так просто можна убити в собі раба, витискуючи його навіть не по краплині, як робив це колись «великий український поет» Чехов, а цілими ложками. «Маятник» політичного протистояння буде і надалі розгойдуватись у різні боки, поступово зменшуючи амплітуду між полярними точками, поки не буде здатен зупинитися десь посередині. А з цього моменту в Україні може розпочатися нормальне життя. Варто лише сподіватися, що цей процес у нашій державі не затягнеться аж занадто довго. І головне не допустити, аби Янукович встиг виконати «домашнє завдання», задане йому з Кремля, – знищити національну культуру, розвалити державність України та передати велику українську власність Росії…