Культура 2017-02-09 17:37 Трегуб Ганна

Іван Семесюк: «Хуліганити можна й потрібно осмислено, з орднунгом та чіткою стратегією»

Про епатаж у сучасному мистецтві та руйнування суспільних міфів, а також про те, як перенести арт-практики з минущого повсякдення на сторінки вітчизняної культурної історії, Тижню розповів популярний український художник Іван Семесюк.

Виставки імпресіоністів або авангардистів за їхнього часу оцінювали як своєрідний епатаж, хуліганство. Нині ці художники стали класиками, без яких важко уявити високе мистецтво. Чим є особисто для вас, сучасного митця, отой дебош, можливість часом похуліганити й поепатувати? У чому її привабливість і чи всі творчі люди на це здатні?

— Відразу розкрию невеличку таємницю. Чому мистецтво та хуліганство є настільки спорідненими? Бо вони використовують той самий спосіб взаємодії з навколишнім світом, глядачем, публікою. Він називається контрастом. Умовно кажучи, мистецтво починається з неакуратної дірки посеред гладенької поверхні, а закінчується складними взаємодіями зеленого з квадратним або гучного з твердим. Нема контрасту — вважай, нема мистецтва, бо людський мозок налаштований на помічання незвичного, незвичайного, і все це з єдиною метою — вижити й уникнути небезпеки. Тому мистецтво й використовує цей предковічний сигнальний механізм і в ньому, власне, укорінюється. Так само й хуліганство у широкому розумінні слова створює турбулентність — соціальну, культурну тощо. Воно також є методом подачі сигналу суспільству. Інша річ — мета.

У публічному сенсі я людина не надто хуліганиста, у чомусь навіть ретроградна, але у творчості постійно використовую насамперед смислові контрасти, і не заради хуліганства як самоцілі, а виключно як художній інструмент. Скажу більше: той, хто не здатен на творчий дебош, ні поетом, ні художником вважатися не може, бо просто не володіє основним мистецьким інструментом — оцим самим контрастом як способом виробництва й досягнення потрібного ефекту.

Читайте також: Андрій Накорчевський: «Учення», «шлях», «закон» і «наука» — такі категорії культури мали японці»

Із чого виростав проект «Жлоб-арт» і як утворилось об’єднання СВХ? Як цим двом феноменам ведеться нині? Чи думає СВХ знову зібратися й утнути щось на зовсім іншу тему, але не менш смішне? Які бачите потенційні теми, яких героїв?

— Для мене це вже навіть трохи ностальгічна тема, хоча «Жлоб-арт» як проект виявився вкрай живучим. Формально він припинив своє існування, але його теми досі вигулькують у творчості як у мене, так і в інших дотичних митців, і не лише в нас. СВХ (внутрішня назва — Союз Вольних Художників «Воля або Нах*й!») виник як організаційний підмурок для «Жлоб-арту». Це була своєрідна творча комуна, де ми могли скеровувати зусилля у спільному напрямку, елементарно вирішувати логістику виставок, акцій, прораховувати плани. СВХ, власне, мав свого організаційного ватажка — відомого сценічного розбишаку й шоумена пана Антіна Мухарського, а ще — кістяк художників, які й задавали всьому проекту загальний тон. Це Андрій Єрмоленко, Олекса Манн, Сергій Коляда, моя скромна персона та ін. Також до «Жлоб-арту» часто долучалися митці з інших середовищ, як-от Стас Волязловський, Ігор Перекліта та ін. Усіх їх об’єднували схильність до творчої хуліганки й певна соціальність художньої рефлексії. І головне — іронічність. Це, мабуть, найголовніше.

На щастя, знову збиратися з метою щось утнути СВХ не планує, бо це від початку було частиною концепції: раптовий і блискавичний саморозпуск у мить найбільшої слави й розголосу. Просто, щоб не порости мохом і не перетворитися на політбюро, як це часто буває з художніми угрупуваннями. Бо звичка — друге ім’я смерті, а це не наш варіант.

Чи можна Революцію гідності хоч почасти, попри її драматизм і трагізм, назвати своєрідним перформансом, у якому була нагода побешкетувати й похуліганити від душі в мистецькому сенсі? Чи є арт-хуліганство формою відвертого і впертого політичного, культурного та іншого спротиву?

— Так, абсолютно. На початковому етапі революції зусиллями дуже багатьох художників, саме художників-хуліганів, як у прямому, так і в переносному сенсі, створювався мистецький контекст Майдану, що надало йому окрім соціальної ще й серйозної культурної потуги. Саме це робило його внутрішньо глибшим, осмисленішим, менш політичним і більш цивілізаційним, а також значно історичнішим. Звичайно, зрештою настала мить, коли на Майдані вже було не до мистецтва, але роль цих людей у революційному процесі визначна. Майдан справді став перформансом усіх часів і народів, естетичним явищем на рівні видатних шедеврів людства. Мистецтвом на межі театру й війни, що дуже добре зафіксоване завдяки сучасним технологіям.

Читайте також: Кусати і жалити

Жодна країна не обходиться без своїх міфів. Яке місце митців, що дебоширять і хуліганять, у їх створенні, переосмисленні й транслюванні? Як тут не перегнути палицю?

— Як не перегнути палицю? Це питання складне і просте водночас. Якщо відповідати стисло, то все впирається в природний смак — у його присутність, відсутність або ж збалансованість. А, коли говорити розгорнуто, це вже тема для окремого дослідження, і швидше в галузі психології, а може, навіть етології. Що ж до міфів та міфотворчості, то справді, роль митця в цьому процесі очевидна, однак не завжди й аж ніяк не всі художники працюють із міфом як явищем. На мою думку, є окремі творчі особистості, що мають до цього хист і наснагу. Вони і створюють нашу з вами культурну реальність.

Якщо повертатися до теми жлобства і «Жлоб-арту», то як туди вкладається тема російсько-української війни? Власне, мова війни проста й доступна як двері й, коли вона звучить, усе вельми зрозуміло. Стьоб і міцне слово краще окреслюють, хто є хто, і що є чим?

— У випадку зі «Жлоб-артом» стьоб був лише яскравою обгорткою для привертання уваги. А всередині відбувалося мало не наукове дослідження такого сакраментального явища, як жлобство. Справді, в якомусь сенсі «Жлоб-арт» використовував мову війни, бо абсолютно не боявся когось образити. Я назвав би нашу методу виписуванням художніх пі..дюлєй, а це і є натуральна мова війни в цивільній ситуації. Вона проста, виразна, вкрай інформативна й досяжна розумінню широких мас. Саме тому ніхто з нас не ганявся за неймовірною художньою якістю творів, більше приділяючи увагу миттєвому реагуванню на запит. Це був гостросоціальний передвоєнний художній проект, хоча тоді ми про це ще не знали, звичайно. До того матом справді краще доходить, значно краще.

Dakh Daughters, «Лісапетний батальйон» чи Los Colorados епатують по-своєму. Як у цю когорту вписується гурт «Пирятин», ваш музичний проект?

— «Пирятин», у якому я є фронтменом і автором пісень, має певний стосунок до «Жлоб-арту», хоча дуже віддалений. Мова про суто музичний задум, не літературний, не художній і не епатажний. Це повноцінний музичний гурт, мета якого дуже проста: роздати лютого гівна на сцені і, що називається, підпалити стріху сільради. Але зробити це технічно, без епатажних технік. Ну справді, чи можна сьогодні вживання брудної лайки в текстах пісень вважати епатажем? Гадаю, що давно вже ні, бо, знову ж таки, матюки тут є просто поетичним інструментом для живописання низового народного життя. Власне «Пирятин» працює на ниві створення розбишацького сценічного контенту, за великим рахунком, хуліганської пісні, адже, як бачимо, ця ніша в Україні практично вільна. Із не зрозумілих мені причин, до речі.

Жарти на тему України як суто аграрної держави, де всі в сотому поколінні хлібороби, якими повняться пісні «Пирятина», — це теж своєрідний внесок у розвінчування національних міфів?

— Тема агроельфів із діда-прадіда — це, думаю, більш дотичне до моєї літературної діяльності, бо «Пирятин» — агросаксонський колектив, а не агроельфійський, якщо говорити іронічно. Одна з цілей гурту — вестернізація низового фольклору. Саме тому ми цілком відмовилися від української мелодійної традиції і черпаємо натхнення в європейському та північноамериканському фолку.

«Щоденник Україножера» і «Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса» могли б зостатися серією графічних робіт або скульптур. Чому не зупинилися лише на візуальному зображенні своїх героїв, а вирішили дати їм голос у прозі?

— О, тут насправді все дуже просто. Хочеться все спробувати, руки сверблять, очі горять — оце й уся мотивація до писанини. Природний інтерес. Крім того, суто технічно писати простіше, ніж малювати ліпити чи робити музику. Для цього не потрібна майстерня, достатньо найдешевшого ноутбука, самокруточного тютюну й часу. Тож у певному сенсі це прагматичне рішення. Плюс напрацьована за час активного блогерства аудиторія сама підштовхує до таких навкололітературних експериментів. Тим паче попит на таку літературу «за-жізнь» є.

Читайте також: Рятуйте! Він хоче спалити «Кобзар»!

Якщо йдеться про наслідування і впливи, то хто для вас своєрідний гуру українського мистецького бешкету й майстер похуліганити? Чи є пояснення тому, що такі практики лишаються зазвичай частиною нашого повсякдення, не стаючи сторінками книжок про українські мистецтво й культуру?

— Не скажу, що в мене є якісь гуру або щось, що я міг би наслідувати, хоч я і хотів би мати дотичність до якоїсь такої умовної школи мистецької іронії, гумору та сарказму. Традиція висміювання в нас розвинута дуже добре з давніх-давен. На тому, власне, і стоїмо. Це є нашим суспільним запобіжником, який, наприклад, не дає змоги надмірно затриматись у владі всілякій хижій сволоті. Тобто традиція гумору як важеля в нас доволі міцна й посміятися ми любимо. Однак сам собою цей гумор кульгавий, часто дурний, беззубий, кволий і примітивний. Отака дивна традиція. Майстрів гострого й водночас глибокого хуліганського гумору — одиниці. Звичайно, над усіма ними височить постать Леся Подерв’янського, але вона настільки масштабна, що цей масштаб ми поки що навіть не здатні осмислити.

Щодо практик, які стають чи не стають частиною повсякдення. Щоб культурне явище відбулось у просторі й часі, його треба ретельно фіксувати. Люди розбишацької натури взагалі не схильні до бюрократичних форм діяльності, зокрема й до архівації чогось, тому часто-густо до нащадків долітає лише кволий спадок бюрократів від мистецтва. Усі ці пустопорожні «пейзажі рідного краю», маразматичні скульптурні композиції під назвою «Зустріч», або «Ангел-2». А спадок таких потужних художників, як Фріпулья (Федір Тетянич) так і зоставсь у нетрях 1980-х років ніким належно не зафіксований, майже необроблений і неутверджений. Тобто він просто зник фізично, залишилися хіба що якісь невиразні чорно-білі фотографії та трохи артефактів, якісь короткі тексти. А от різноманітних спілчанських каталогів виставок «Від Трипілля до сьогодення» — хоч греблю гати. А в них зворушливо-дебільні пейзажі рідного краю.

Яким чином художники, літератори, музиканти, які епатують, хуліганять, бешкетують, улаштовують перформанси, можуть зостатися в історії вітчизняних мистецтва й культури? Не лише завдяки переказам на кухні, поміж друзями у кнайпі чи серед тусовки причетних...

— Власне, це питання відповідальності й розуму самих митців. Не достатньо щось учворяти, ще треба це якісно зафіксувати. Будь-як, у вигляді каталогів, відеокліпів, музичних записів. Тоді все це, якщо поталанить, стане загальнонародним культурним спадком, а не просто непевними колами на воді. Хуліганити можна й потрібно осмислено, з орднунгом та чіткою стратегією. Отоді це вже можна назвати професійним і вагомим мистецтвом.

Чого боїться митець, якому не чужі хуліганство й бешкет? Чи сміється над страхами власними та загальними?

— Митець просто людина, і всі його страхи абсолютно такі самі, як в інших людей. Нічого особливого тут немає. Як і зазвичай, жити хочеться насичено, реалізуватися якомога глибше, дістати свою повноцінну порцію задоволень і цікавого досвіду, а страждати зовсім не хочеться, хоча й це буває корисно. Для всього цього треба крепко думати і крепко працювати, а головне — робити це ефективно. Але передусім — ефективно мислити. А сміх у цьому випадку є дуже потужним допоміжним інструментом, який завжди розкриє будь-яке явище з нового, несподіваного боку, що, своєю чергою, можна вдало застосувати. Сміх — це дуже серйозний інструмент. Іноді він робочий важіль, а іноді тяжка й убивча зброя.

Чи існує сучасний український мистецький андеграунд і який він? Літкритики стверджують, що наші автори нині більше тяжіють до серйозного формату. Не вистачає снаги, волі, потенції на жарт і дебош? А як стосовно того, що дотеп і кепкування доволі часто значно краще показують серйозність і проблематичність якоїсь теми, ніж серйозний жанр?

— Ні, андеграунду в істинному сенсі в нас немає і бути не може. Нині будь-який художник здатен не лише прийти на умовний мистецький ринок і знайти свою публіку, а й значно більше: створити конкретний, хай і вузький, ринок чітко під себе і цю публіку виховати. Просто треба роками працювати й ефективно думати.

Але в контексті якихось мистецьких майданчиків — так. Тут можна умовно означити конкретних художників чи митців узагалі як андеграундних, якщо з певних світоглядних причин їх не пускають на ці майданчики і не дають можливості власне через них самопрезентуватись. Однак у часи інтернету, вільної ринкової ініціативи в андеграунді просто немає сенсу.

А щодо схильності до серйозних тем у літературі й мистецтві узагалі... Так, вона існує і свідчить про те, що з наших творчих еліт досі лізуть сакральні маси й пафос архаїчного аграрного світогляду. Втім, це тема для окремої, вельми об’ємної, розмови.

---------------------------------

Іван Семесюк народився 1979 року в Києві. Художник, блогер, письменник, арт-куратор. Закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури за фахом скульптора. У 2008–2013 роках — співзасновник і голова творчої групи СВХ, завдяки якій виник і дістав розголос мистецько-культурний проект «Жлоб-арт». У межах проекту створив картини «Пацанчік і Голубі», «Нема чим робити», «Пацанскоє просвєтлєніє», «Районне джуманджі» та ін. Фронтмен гурту «Пирятин», автор книжок «Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса», «Щоденник Україножера», «Фаршрутка»

Новини RedTram

Loading...