Суспільство 2017-02-17 11:26 Малко Роман

Легітимна капітуляція

11 січня 2017 року в різдвяній тиші урядових кабінетів на світ Божий, майже за Шевченком («Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять…»), з’я­ви­лося диво: Розпорядження Кабміну № 8-р «Про затвердження плану заходів, спрямованих на реалізацію деяких засад державної внутрішньої політики щодо окремих районів Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження».

На перший погляд, типовий набір сухих фраз. Коробить вухо хіба що чудернацьке «органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження».

Те, що ситуацію з Донбасом, як і з Кримом, треба якось урегульовувати, зрозуміло й без шпаргалок. Де-факто це окуповані території. Як саме — менш втямки, але точно не їх здачею окупантові. Утім, коли залагодження питання з Кримом може затягтися на невизначений час (Кремль учепився в нього зубами і просто не віддасть — хіба що здохне), то з підневільними шматками Донецької та Луганської областей усе трохи оптимістичніше. Принаймні процес перемовин (хоч і безрезультатних) наразі сяк-так триває.

Способів зарадити проблемі чимало. Найпростіший — погодитися на вимоги Кремля і віддати те, чого йому бракує. Є і другий варіант. Повністю відгородитись і забути. Він частково працює, визначено зону розмежування, але через дірявість та умовність нереально перекрити всі входи-виходи й не звертати уваги, «що там у сєпарів». Сєпари прагнуть спілкування, і ми мусимо відповідати…

Звичайно, ані перший, ані другий варіант не повинен ставати предметом обговорення в принципі, бо передбачає втрату Україною територій. Віддай шматок — і процес не закінчиться ніколи. Тому єдино можливий сценарій — визволення окупованих земель із виходом до свого східного та південного кордонів. І всі дії Української держави та її чинуш включно з президентом мали б відбуватися саме в цьому руслі.

Читайте також: Неприхований бенефіціар. Якою є роль Ахметова в економічній співпраці з ОРДіЛО

Але парадокс. Президент доручає подати позов на Росію до Міжнародного суду в Гаазі й називає її агресором. ВР у своїх постановах вказує, що РФ є відповідальною за розв’язання війни на Сході України, окупацію Криму та частини Донбасу й закликає міжнародну спільноту визнати відповідальність за це Москви. Резолюція ПАРЄ підтверджує, що анексія Криму РФ та військове вторгнення російських ЗС на Сході України порушують міжнародне право. Генасамблея ООН ухвалює резолюцію, оголошуючи Росію державою-окупантом. А український уряд нишком видає розпорядження № 892-р і № 8-р, у яких навіть ігнорує сам факт окупації чи анексії українських земель, обмежуючись ніяковим формулюванням «неконтрольована територія». І серед причин, які призвели до цього, вказує «збройний конфлікт» без уточнення його природи та характеру й навіть ніде не згадуючи про РФ як країну-агресора.

Підтримати агресора

Заступник голови ВР Оксана Сироїд у своїх висновках стосовно розпоряджень Кабміну зазначає: «...Таке формулювання схвалене урядом України, це фактично є визнанням того, що збройний конфлікт є не міжнародним і що ­Україна бере на себе, а вірніше покладає на громадян України, відповідальність за відновлення зруйнованої інфраструктури у Донецькій і Луганській областях». Схожу думку висловив і правник-міжнародник, професор Володимир ­Василенко: «Ці урядові розпорядження не від­по­­відають національним інтересам України, бо заперечують факт окупації Росією частини її території, а заходи, які там прописані, сприяють окупації та допомагають агресору вести війну. Це результат того, що досі немає єдиної чіткої правової позиції з приводу оцінки дій Росії щодо України як збройної агресії та її відсічі й ліквідації наслідків. Свого часу вище керівництво України відмовилося кваліфікувати офіційно вій­ну Росії проти України як збройну агресію і досі формально кваліфікує як АТО. І правовий режим відсічі ґрунтується не на ст. 51 Статуту ООН, яка передбачає право держави на самооборону в разі агресії, і не на Законі «Про оборону України», який відтворює положення резолюції Генасамблеї 1974 року про визначення агресії та передбачає, що в разі агресії чи навіть її загрози держава має оголосити воєнний стан».

ЯКЩО нині ми не здатні виконати стратегічне завдання звільнити окуповані землі й інтегрувати громадян, які там живуть, це аж ніяк не означає, що треба погоджуватися на будь-які сумнівні сценарії

На перший погляд, документ, який цілком уписується в концепцію мирного врегулювання, про який довго й нудно торочать стурбовані миротворці, під час детальнішого розгляду виявляється не лише абсурдом, а й міною вповільненої дії. Адже диявол ховається в деталях. Наприклад, Кабмін мав би ініціювати зміни до законодавства «щодо врегулювання особливостей господарської діяльності на неконтрольованій території». Як узагалі можливо щось урегульовувати на неконтрольованих територіях, не зрозуміло, адже там не діє жоден орган державної влади. «Крім того, — зазначає Оксана Сироїд, — загальновідомо, що на цій території органи окупаційної адміністрації стягують із суб’єктів господарювання грошові кошти, що має всі ознаки оподаткування. Отримані кошти використовуються для фінансування військ агресора, а отже, для продовження збройної агресії проти України й розширення меж тимчасово окупованої території України».

Інші геніальні пропозиції: «створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, зниження тиску на бізнес з боку контролюючих органів», «поліпшення соціального захисту дітей, утвердження духовно і фізично здорової, матеріально забезпеченої та соціально благополучної сім’ї». Гарно звучить, чи не так? Плануються й захист дітей від негативного впливу збройного конфлікту, заохочення суспільства, громадських об’єднань та неурядових організацій, засобів масової інформації до просвітницької роботи серед хлопчиків, дівчаток та їхніх батьків…

Читайте також: Підгодовуючи ворога

Ось тільки, щоб реалізувати ці прекрасні прагнення, треба впоратися з однією невеличкою проблемкою: пробратись у кубло терористів і спробувати розгорнути в ньому благородну діяльність. Читаємо там-таки: «...Забезпечення виплати заробітної плати на підприємствах усіх форм власності, які провадять законну господарську діяльність на неконтрольованій території, за умови дотримання ними вимог щодо протидії фінансуванню тероризму та недопущення дій, спрямованих на зміну кордонів або територіальної цілісності України»; «...Забезпечення права громадян, що проживають на неконтрольованій території, на вільний вибір мови споживання інформаційної продукції ЗМІ»; «...Сприяння дотриманню принципу незалежності і самостійності ЗМІ шляхом створення умов для поширення інформації державною та іншими мовами (в тому числі російською)»; «...Сприяння виданню і розповсюдженню аудіо- та аудіовізуальних творів, друкованих видань різними мовами»; «Сприяння культурному розвитку громадян України, створення умов для реалізації творчого потенціалу людини та суспільства, забезпечення рівних можливостей для всіх громадян України у задоволенні культурно-духовних потреб»; «Сприяння проведенню «народної дипломатії» з метою підтримки постійного діалогу безпосередньо між різними групами громадян, що проживають по різні боки лінії зіткнення»… З першого погляду важко зрозуміти, якою логікою керувалися розробники цього абсурду, адже очевидно, що будь-яка діяльність на окупованій території в межах правового поля України за таких обставин неможлива, але насправді все чудово прояснюється, якщо перечитувати ці маразми в загальному контексті гібридної війни.

«Відповідно до міжнародного права, — вказує професор Василенко, — вся відповідальність за те, що відбувається на окупованих територіях, лягає на окупанта. Держава-окупант має піклуватися про забезпечення прав людини й забезпечення життєдіяльності на окупованих територіях, то її відповідальність та обов’язок. Із цих самих та інших постанов і розпоряджень випливає, що турбота про права людини має лягати на Україну, і виходить, що вона фінансує окупанта, який не хоче припинити збройну агресію, продовжує бойові дії, від чого страждає як цивільне населення, так і ЗС України. Така позиція шкодить на міжнародному рівні. Ці законодавчі акти будуть використані, щоб довести: те, що відбувається на Сході України, є не наслідком збройної агресії, а якимось незрозумілим внутрішнім конфліктом». Невже писаки, які розробляли документ, цього не знають чи про таке не поінформовані? Чи, може, не читали резолюції ПАРЄ, де сказано, що згідно з міжнародним правом Росія, яка де-факто здійснює контроль над цими територіями, відповідальна за захист тамтешнього населення? Знають, тому й пишуть.

Кому це вигідно?

Документ є плодом творчості Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб на чолі з Вадимом Чернишем. Сам Бог велів цій структурі зай­матися на перспективу розробкою стратегії реінтеграції окупованих Донбасу й Криму. Але інтерес не в ній. Ретельно виписані пункти плану заходів мало відрізняються від побажань путінських переговірників у Мінську.

Згідно з Конституцією в нас парламентсько-президентська республіка й уряд, затверджений ВР, має право ухвалювати такі рішення. Прем’єр підписав це розпорядження і є за нього відповідальним. Тільки чому розпорядження, а не постанова (статус значно нижчий, але обов’язковий для виконання) — запитання цікаве. Постанову ухвалює весь уряд голосуванням, розпорядження візують виконавці. Може, це для того, щоб не надавати гласності й не виносити на публічне обговорення. А ще можна обійти представника президента, що присутній на всіх засіданнях Кабміну. У будь-якому разі схоже на явне шулерство.

Читайте також: Вугілля розбрату. Кому вигідна чинна модель закупівлі вугілля для українських ТЕС

Очевидно, що все не просто так. За всім цим стирчать вуха господаря Донбасу Ріната Леонідовича, вірні люди якого є в багатьох міністерствах. Він єдиний з українських олігархів (окрім, звісно, президента), кого не торкнулася деолігархізація, і один із найбільших бенефіціарів зв’язків з окупованими територіями. І, хоча його бізнес нині розділений лінією вогню, це дивним чином відкриває чималі можливості... Кон’юнктура нині працює на нього. Його фінансовий стан значно покращився, він навіть почав інвестувати. Звісно, план у разі його втілення ці можливості суттєво примножить, але, що небезпечніше, ще й закладе повоєнний порядок денний на майбутнє розвитку країни.

Є в цій історії ще й інші зацікавлені. Наприклад, Олександр Третьяков, лобіст Черниша на посаду міністра, який прагне долучитися до благородної справи освоєння ресурсів при піднятті повоєнного Донбасу. А ще наші вірні друзі з ОБСЄ та інших «занепокоєних» структур, які вельми вболівають за якнайшвидше врегулювання ситуації. Схоже, вони не надто прагнуть розібратися в тому, що коїться в регіоні, зокрема прямо визнати участь Росії у війні, однак зі свого досвіду роботи в африканських та інших дуже далеких від наших кордонів країнах витягують на світ Божий чудернацькі формули на кшталт «ефективного конт­ролю» (самостійно українські чиновники до таких дефініцій не додумались би). Власне, презентацію Чернишем «геніального» плану іноземним дипломатам прийняли на «ура!», і представництво ЄС та посольства країн Союзу в Україні радо його вітали. У їхній заяві сказано: «Втілення плану створить можливості для посилення соціальної згуртованості, розбудови миру та примирення в областях, уражених конфліктом». Ну й не варто забувати: вся ця історія коштує грошей. Окрім тих, які зможе заробити Ахметов, буде, очевидно, виділено ще кругленькі суми з міжнародних фондів, які можна пречудово освоїти.

Як цей документ працює на відновлення територіальної цілісності України та її вихід до східного кордону, тобто на виконання стратегічного завдання, що прописане в Конституції і, до речі, поставлене президентом та союзниками, які не визнають окупації, пояснити важко. Аналіз свідчить радше про антидержавні й антипрезидентські дії, що вписуються в путінську стратегію повалення української влади й реалізацію плану дестабілізації нашої країни. Це крутіше, ніж міфічний план «Шатун». Посилення небезпечного впливу на уряд з боку олігарха, чиїм партнером є одіозний Вадим Новинський, увімкнення йому зеленого світла вказують на серйозні проблеми у верхах. З одного боку, це, можливо, лише бізнес, а з другого — в Україні такого не буває, і той бізнес зараз чітко регульований хлопцями з-поза лінії.

Крім того, все це як мінімум нелегітимно, а по суті, злочинно. Як твердить професор Василенко, такі дії можна кваліфікувати як злочин. «Сказано, що це території, не контрольовані Україною. Це означає, що влада України не хоче виконувати свої зобов’язання стосовно забезпечення там життєдіяльності. Якщо влада бездіяльна, не хоче контролювати території, вона повинна за те відповідати. Може, і кримінально. За колаборацію, допомогу ворогові, співучасть в агресії тощо».

Як бути

Якщо Україна справді суверенна держава, питання здачі в будь-якому вигляді своїх територій ворогові обговорюватися не може. Якщо нині ми не здатні виконати стратегічне зав­дання звільнити окуповані землі й інтегрувати громадян, які там живуть, це аж ніяк не означає, що треба погоджуватися на будь-які сумнівні сценарії. Ще одного, але вже українського Придністров’я нам точно не треба. Як не треба й того, щоб терористична зараза, підживлювана Кремлем, розлізлася по Україні. Нині ситуація справді болотна. А в такій чорти водяться. Але, як казав класик (Леонід Кравчук), «перш ніж об’єднатись, треба роз’єднатись». Тому основне завдання — нарешті розібратися з термінами й назвати все своїми іменами. Затим ухвалити рамковий закон про взаємодію Української держави з окупованими територіями, де чітко окреслити як стратегічне завдання необхідність їх звільнення та вихід на свій східний кордон і у зв’язку з тим, що на цих територіях проживають українські громадяни, детально прописати, яким чином держава проводитиме стосовно них свою політику: у військовій, політичній, економічній, гуманітарній, інформаційній та інших сферах. Усі ті пункти мають працювати на те, щоб рухатися до мети. І відповідно до цього рамкового закону діють усі: президент, чиновники, вояки. Щоб ті, хто живе під окупацією, ті, хто їх окупував, і всі, кому все те цікаво, розуміли, що нині тимчасово це зона відповідальності Росії, але настане час — і Україна туди повернеться. І жодних загравань. Чітка політика держави, котра знає, як і чому це робить, виходячи із національних інтересів та міжнародних документів.

Новини RedTram

Loading...