Суспільство 2017-02-18 11:22 Тинченко Ярослав

Дебальцівська статистика

Оцінка головних фронтових подій лютого 2015-го в цифрах

Бої під Дебальцевим і подальший вихід українських військ із «мішка» не мають одностайної оцінки. Для одних (переважно професійних військових) це зразок вдалої воєнної операції, яка була проведена в надзвичайно складних стратегічних та погодних умовах і з мінімальними втратами. Для інших, переважно простих громадян та деякої частини мобілізованих військовослужбовців і членів їхніх родин, це була трагічна сторінка, яку можна порівняти з іловайськими подіями.
Маючи два абсолютно розбіжних погляди на одну подію, звернімося до цифр і фактів.

Станом на березень 2014 року Збройні сили України могли протиставити терористам 6 тис. офіцерів і солдатів (контрактників) включно з тими, які служили в артилерії та повітряній обороні. Завдяки двом хвилям мобілізації кількість усіх військ (разом із ЗСУ, НГУ, зведеними загонами ДПСУ, підрозділами СБУ та МВС) у зоні АТО вдалося збільшити до 35 тис. осіб. Однак у липні — серпні 2014-го війська зазнали відчутних втрат, здебільшого пораненими, внаслідок роботи російської ствольної та реактивної артилерії. Частини, які складалися з контрактників, а це передусім чотири бригади високомобільних десантних військ, були цілковито знекровлені, а деякі взагалі втратили боє­здатність. Третя хвиля мобілізації, яка проводилася з 24 липня по 6 вересня 2014 року, дала змогу підтримати кількість військ у зоні АТО в межах 33–35 тис. осіб. Це були всі сили, якими розпоряджалося українське командування після поновлення активних бойових дій на Донбасі в середині січня 2015-го. З них безпосередньо в районі Дебальцевого перебувало 4,7 тис. військовослужбовців і правоохоронців.

Читайте також: Дебальцевський плацдарм: хроніка боїв

З військового погляду цієї кількості професійних солдатів було б достатньо для успішного ведення бойових дій. Але переважно це були страшенно стомлені люди, які почувалися ошуканими державою. Умовно вони поділялися на три категорії. Перша — контрак­тники, які служили до весни 2014 року. Станом на січень 2015-го їх лишилося порівняно небагато. Вони були в частинах високомобільних десантних військ, більшість із них у той час перебувала на переформуванні в місцях постійної дислокації. Деякі батальйони десантників були просто небоєздатними. Те саме можна сказати й про інші частини контрактників. В офіційному звіті Генерального штабу ЗСУ, присвяченому бойовим діям у районі Дебальцевого, є така фраза: «Особовий склад зведеного загону 3-го та 8-го окремих полків спецпризначення, які мали забезпечити відведення підрозділів із району Дебальцевого, внаслідок фізичного та морального виснаження відмовився виконувати завдання, самостійно їх змінюючи та відходячи без наказів у безпечні райони». Згадані полки вважаються елітою Збройних сил України, значною мірою укомплектовані контрактниками. І вони «відмовилися». Що ж казати про просту піхоту?

Україна не мала достатніх сил для утримання Дебальцівського плацдарму. Коли ж збройним формуванням сепаратистів та російських терористів вдалося перерізати шосе, яка вело з Дебальцевого до Бахмута, його дні були злічені

Друга категорія — мобілізовані за першою, другою та третьою хвилями. Це звичайні чоловіки з вулиці, вирвані з мирного життя, які в 1990–2000 роках пройшли строкову службу і в кращому разі за той час кілька разів стріляли з автоматів. Якщо йдеться про дебальцівські події, то слід особливо відзначити 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас», який у буквальному розумінні «сплив кров’ю» в серпні 2014-го в районі Іловайська. Попри це, йому знову «пощастило» потрапити на найскладнішу ділянку фронту. Там, у Дебальцевому, були й інші батальйони територіальної оборони. Коли їх формували навесні 2014-го, мобілізованим обіцяли, що їхні батальйони стоятимуть на блокпостах у другій лінії оборони — за бригадами та полками ЗСУ. Ситуація «перегралась», і в цих батальйонах раптом з’явилися протитанкові батареї та важка техніка, їх висунули на «передок». Що мали думати про це люди, яких мобілізували в «Кривбас» або «Київську Русь»? Вочевидь, їм треба дякувати вже тільки те, що вони не побігли з АТО (як вчинили деякі інші частини), а далі несли військову службу. Приблизно те саме можна сказати про частини 128-ї окремої гірсько-піхотної та 17-ї танкової бригад, які перебували в районі Дебальцевого й також були майже цілком набрані з мобілізованих. Бажання цих людей були прості: дожити до кінця свого річного терміну служби й повернутися до родин. З такими настроями в наступах участі не беруть.

І третя, нечисленна категорія військовослужбовців — добровольці. У Дебальцевому вони були представлені переважно в батальйоні «Донбас», 42-му батальйоні територіальної оборони, 54-му розвідувальному батальйоні та роті МВС «Світязь».

Проти українських військ діяли щойно сформовані два корпуси так званої народної міліції самопроголошених «ЛНР» і «ДНР», напівкеровані сепаратистські збройні формування («Призрак», «Казачий полк») і регулярні війська Російської Федерації в другому ешелоні. Війна проти України була поновлена саме ворожими збройними формуваннями. Сепаратисти прагнули досягти успіхів на багатьох напрямках і як мінімум вийти до кордонів Луганської та Донецької областей, а як максимум пробити коридор до Криму. Однак їхні наступальні дії на інших ділянках фронту або зовсім «захлинулись», або мали незначні успіхи за дуже великих втрат. Саме тому зрештою вони зупинилися на виконанні двох завдань: спочатку захоплення території Донецького аеропорту, потім «звільнення» дебальцівського залізничного вузла.

Читайте також: Муженко знайшов винних у здачі Дебальцевого

Для виконання намічених планів командування супротивника стягнуло всі резерви. Цим могло скористатись українське командування та завдати контрударів на різних ділянках фронту, але, не виключено, зіткнулося б тоді з такими проблемами:

1. Для відсічі наступу українських військ проти них, напевно, було б використано спочатку артилерію, а потім танки, піхоту і, ймовірно, авіацію ЗС РФ. Втрати були б колосальними.

2. Наступ довелося б вести силами військових частин, набраних із мобілізованих, які на ту мить загалом були психологічно непридатними для ведення таких дій. Це супроводжувалося б величезною «інтернет-панікою» з роздутою кількістю втрат і зрештою закінчилося б фіаско.   

Під час битви за Донецький аеропорт українським військам вдалося відбити шахту «Бутівка», район так званої Путилівської розв’язки Донецька та кілька інших стратегічно важливих позицій. Коли почалися бої на Дебальцівському плацдармі, нашим частинам вдалося відсунути фронт супротивника під Маріуполем, узявши під контроль стратегічну висоту в селищі Широкине. Найбільше в цих боях відзначилися мобілізовані й добровольці з 25-ї та 95-ї бригад, а також бійці полку «Азов».

Сумнівно, що з тими військами (зважаючи на їхній психологічний стан), які залишались у розпорядженні українського командування, вдалося б досягти більших успіхів. І що найважливіше: трагічна розв’язка оборони Донецького аеропорту наочно показала, що не залишилося дієздатних резервів.  Плацдарм, або, як деякі називають, виступ чи мішок, що утворився в липні 2014 року навколо Дебальцевого, у світлі мінських домовленостей утратив будь-яке стратегічне значення. У цьому разі плацдарм — це місце концентрації військ, що виступає за власну лінію фронту, для проведення активних наступальних заходів. У разі зміни планів плацдарми стають небезпечними для військ, які перебувають там, оскільки легко уразливі. Ширина плацдарму — 12 км — давала супротивникові можливість накривати вогнем будь-які об’єкти нашої оборони. Розвідка сепаратистів завдяки їхнім прихильникам з-поміж місцевого населення знала про розташування наших військ краще, ніж українське командування. Шанси на успішну оборону були значно меншими, ніж у Донецькому аеропорту. Тривале утримання цього плацдарму українською стороною мало два вагомих мотиви:

1) політичний — добровільна здача власної території неможлива за жодних умов;
2) економічний — Дебальцеве є важливим залізничним вузлом, відсутність якого суттєво впливає на й без того складну соціально-економічну ситуацію в «ДНР» та «ЛНР».

Україна не мала достатніх військових сил та засобів для утримання Дебальцівського плацдарму. Коли ж збройним формуванням сепаратистів та російських терористів вдалося перерізати шосейну дорогу, яка вела з Дебальцевого до Бахмута, його дні були злічені. Фактично справа була лише за тим, щоб звільнити цей плацдарм без «втрати обличчя». Резервів для відновлення контролю за дорогою на Дебальцеве в українського командування не лишалося.

Читайте також: Дебальцевський щоденник

Вихід із Дебальцівського плацдарму 18 лютого 2015 року з військового погляду був організований надзвичайно успішно. У прориві оточення були за­діяні частини з великим відсотком контрактників: 30-та механізована та 95-та бригади. Втрати під час прориву виявилися порівняно мізерними.
Загалом за весь лютий 2015 року Збройні сили України втратили 296 воїнів загиблими. Не менш як половина з них загинула саме в боях навколо Дебальцевого. Порівняння Дебальцевого та Іловайська не має сенсу: з плацдарму було виведено більшість військової техніки та особового складу. З-під Іловайська вирвалися пішки невеликі групи озброєних військовиків, більшість потрапила в полон.

На сьогодні у справі Іловайська зниклими безвісти або такими, що перебувають у полоні (хоча всі насправді загинули), вважається близько 50 бійців. По Дебальцевому цифра значно скромніша:
— четверо зниклих безвісти ідентифіковані за ДНК серед загиблих, але їхні родини категорично відмовляються вірити в смерть і плекають надію, що близькі в полоні;
— двоє бійців визнані загиблими, але поки що не вдалось ідентифікувати їхні рештки серед тіл;
— двоє військовослужбовців вважаються зниклими безвісти, хоча тіло одного з них, імовірно, є в наявності, але не ідентифіковане (недопрацювання слідчих органів).

Крім того, досі в полоні сепаратистів у Донецьку перебуває п’ятеро військовослужбовців, захоплених під Дебальцевим, і це підтверджують представники супротивника та міжнародні спостерігачі — вони періодич­но спілкуються з родинами по телефону.
Звичайно, у зв’язку з дебальцівською історією виникає багато інших запитань. Наприклад, чому в зоні АТО перебувало лише 35 тис. військовослужбовців, а чисельність Збройних сил України на той час була уп’ятеро більшою? Чим займаються всі ті люди й чому переважна частина з них, так і не «понюхавши пороху», дістала статус учасників бойових дій? Чому солдатів, які вийшли з Дебальцевого, не змогли гідно зустріти, обігріти й нагодувати? Але це вже тема інших статей.

Новини RedTram

Loading...