Суспільство 2017-03-04 10:57 Вікторія Малишева

Шлях до себе

До війни в мене було три роботи. Приятель жартував: «Проблему безробіття в місті можна вирішити, якщо звільнити тебе бодай із двох».

Усі знайомі підсміювалися: стільки працювати, не жити вдома й мати від усього задоволення — як це? А мені подобалося таке життя. Єдине, що пригнічувало, — це певна система обов’язків: усе, що вміла, робила вже сім років. І, сидячи в теплому кабінеті в компанії приятельок-колег, іноді сумувала: надто вже все в моєму житті стабільно. До найближчого свята закупимо продукти із запасом, відзначимо трохи у відділі, а потім знову до праці. Навіть народження дитини нічого не змінило в моєму житті: трудилась як раніше. Колись одна з керівниць запитала пошепки, чи не примушує мене хтось працювати аж стільки. Річ у тім, що від усієї тієї діяльності я відчувала певне задоволення. Зарплата, колеги, обов’язки, звіти…

Улітку 2014-го треба було приймати якесь рішення. Їхати, вивозити дитину, але… У мене все ще були робóти, на які ходила. Гадаю, я дуже відповідальна, у чомусь навіть до безглуздя. Наприкінці липня, коли вже майже не було світла, мені зателефонували й сказали, що мій відділ закрито, тож ходити на роботу більше не потрібно. До того ж звільнили нас першим днем місяця, а повідомили про це лише в останніх числах. Уявіть собі людину, яка бігла кудись постійно в певному темпі, а потім з’ясовується, що їй нікуди не треба було квапитися. У мене почався справжнісінькій абстинентний синдром, бо, як виявилося, від роботи я мала залежність. Мені необхідно було щось робити, кудись іти…

Читайте також: Наелектризована атмосфера

Але на двох інших роботах я була у відпустці. Удома хотілося на стіну дертися від усього: спеки, безробіття, браку світла й води, невідомості всього, що діялося… І, знаєте, сталася дивна річ, про яку навіть подумати ніколи не могла. Я стала помічати, наскільки важливою є для своєї невеличкої родини. Мій малюк не змінив ставлення до мене, але був щасливий від того, що я з’явилася нарешті в його дитячому житті. Синові куди важливіша була присутність поруч із ним мами, а не її стабільна робота, посада чи амбітні плани… Хоча я зрозуміла це не відразу. Потім мені було дуже лячно. Гроші, які відклала на відпустку, почали танути: надто дорого коштувала їжа.

Я почала шалено боятися, що вже не можу прогодувати свою родину. Хто я? Без своїх робіт ніхто. І ставало ще страшніше. Зранку ходила шукати дитяче харчування, хліб, свічки. Їздила брати газети, аби не сидіти вдома. Мене мучило безсоння, і порятунком від нього був ранок. В одну з таких поїздок я випадково побачила батька своєї дитини. Він тягнув додому, обливаючись потом, автомобільний акумулятор… Перше, що відчула, — жаль: надто важко йому було. Але потім мені стало до болю шкода нас із сином: цей чоловік не дізнався, чи ми живі, чи потрібно нам щось, коли немає фактично нічого… І я немовби побачила світ інакше. Осягнула, наскільки вразливі ми були в цей час: моя стара мати, півторарічний син і я. Хоча й після цього не відчувала ненависті чи образи на нього. Ішов час. Я кидалася шукати роботу. Знову бігала містом по допомогу, воду, хліб… Шукала ліки від температури, медика, своїх роботодавців. Ходила пішки, лякалась обстрілів, носила воду… Багато чого ще.

Читайте також: Любов до «армії»

Відтоді минуло вже більш ніж два роки. І я точно знаю, що найлегша у світі вага — то вага моєї дитини на моїх руках, найсолодше — її дитячий молочний запах, найприємніше — обійми з нею, а найбільший із можливих страхів — за дитину… Ці два з половиною роки виявилися шляхом до себе. Без посад. Без кабінетів, бейджів, візиток, власного столу з комп’ютером, поваги керівників та оплачуваної відпустки. Без корпоративів та колег-приятельок.

Життя кожної окремої родини за ці два роки — певний шлях поразок та перемог. Один мій знайомий нарешті обійняв давно омріяну посаду, яку раніше зазвичай передавали у спадок. Чекати на неї він міг би ще років 30… І тепер щасливий, бо ж, попри все, реалізується професійно. Єдиний мінус — ця посада закрила йому в’їзд на неокуповані території. Але то була його лотерея. Моя колега довела всім, що може працювати будь-де й жити в будь-яких умовах, коли переселилася до Дніпра і знайшла омріяну роботу там. Друзі дістали російське громадянство й узяли іпотеку на двокімнатну квартиру терміном 25 років. То їхній щасливий квиток, вони в цьому певні. За колишніх умов життя ніхто із цих людей ніколи не дізнався б, чого він вартий насправді, як проявить себе в екстремальних умовах життя, який шлях обере. Чи хоче хтось із них повернення минулого? Навряд чи, бо втрати будуть уже набагато серйознішими, бо найбільше з їхніх досягнень — це шлях до себе.

Читайте також: Міфи про Москву і Станицю

А я… Нині я справді знаю, що зможу виховати свою дитину сама. Я певна в собі. І для цього мені не потрібно мати в тилу три роботи. І найсолодше у світі для мене — то сон поруч із моїм малям. Такий-от шлях до себе відстанню у два з половиною роки.

Новини RedTram

Loading...