Суспільство 2017-03-18 12:19 Вікторія Малишева

Історія однієї вулиці

Про Луганськ часто говорять як про «край трударів». І це не висока патетика, аби посилити ефект від подальшої розповіді та викликати співчуття.

 Ділянки на моїй вулиці й на вулицях навколо купували будівники великих заводів, завдяки яким понад 200 років тому й було покладено початок Луганську як промисловому місту. Серед моїх сусідів ніколи не було людей інтелігентних професій, а були переважно зварювальники, будівельники, електрики, слюсарі. Здається, робітничий фах поколіннями передавався у спадок. Так, якщо дід був теслярем, його сини теж із великою імовірністю ставали теслями, як і батько.

Заводів навколо було безліч. Люди охоче йшли працювати на ці гіганти промисловості, аби отримувати пристойну зарплату, піти на пенсію по «гарячій сітці», мати відзнаки, як-от ветеран праці або власна фотокартка на дошці пошани заводу. Це було цілком нормально. Діти заводчан мали босоноге, але абсолютно щасливе дитинство. Крали яблука в колгоспних садах, що простягалися на кілометри, грали у футбол та пірнали з греблі у швидкоплинну тоді річку Луганку. Так вчили плавати всіх. А річка під греблею була така глибока, що не всім вистачало дихання та сміливості на ті спроби.  

Читайте також: Соціальний ліфт

Усі будинки в моєму краї схожі, ніби близнюки: малі, одноповерхові. Раніше їх зводили з мергелю — білого каменю, який добували в кар’єрі неподалік. Будівництво завжди було дорогим, тому будинки на чотири вікна завжди були ознакою багатства.

Мабуть, і раніше не всі хотіли повторювати долю батьків — прагнули вивчитися й вирватися з краю великих заводів та важкої праці. Якщо діти закінчували виші, вони не поверталися більше в наш край. Їхали підкорювати великі міста, ставали в чергу на квартири. Батьківські домівки відвідували лише доти, доки були живі батьки, а потім продавали їх, ділили спадок із братами й згадували наш димний край хіба у снах. А взагалі ті старі білі домівки зберігають багато чого. Є і мідні двірні ручки, і шафи з різьбою, і ікони в темних окладах, і посуд із тонкої порцеляни… Уявіть лише все це. Скрині досі зберігають вишиванки та весільні рушники — нікому вже не потрібний скарб сторічної давності.

Влітку 2014-го з моєї вулиці мало хто поїхав. Не було за що, не було куди, а головне — ніхто не міг облишити все своє нехитре майно — одноповерхові хати на три або чотири віконця. Подумайте тільки, люди ставили дорожче за своє життя ті самі безцінні коштовності — свої старі домівки. На моїй вулиці мало хто може говорити довго та красиво. Можуть ремонтувати, будувати, зварювати, а ось говорити довго та красиво не можуть. І поїхали з вулиці всі ті, кому ті безцінні домівки дісталися легко — у спадок або за невеликі гроші. Ті, хто виріс тут і провів усе життя, трималися за них так, ніби своїм життям мог­ли зберегти життя таких уразливих велетнів зі свого дитинства. Заклеювали хрест на хрест вікна, закладали їх мішками з піском, рятували найдорожче. Самі вже як могли рятувалися, а от свої домівки жаліли до сліз. На сусідню вулицю снаряди прилітали багато разів. Вибиті шибки, обвалені стріхи. На нашій вулиці згорів сарай і багато будинків лишилися без скла, ворота стали як решето. Люди ховалися на підлозі, у льохах. При цьому поралися як могли на грядках, пекли хліб, консервували помідори й огірки, яких було безліч того літа. Вижили. Хоча й не всі. Багато хто помер одразу після. Те літо пережили, а сил на мир уже не вистачило.  

Читайте також: Шлях до себе

Якщо ви спитаєте у моїх сусідів, чи хочуть вони жити краще, усі скажуть, що, звісно ж, хочуть: краще харчуватися, краще вдягатися, допомогти дітям та онукам. А ще купити ліки, відремонтувати дім та багато іншого. Але чи ходив хтось із моїх сусідів на референдум чи мітинги? Навряд чи. Мало хто піде кудись у свій вихідний просто так. У всіх є робота — городи. Вірять собі, своїй праці. Знають, що взимку годуватимуть літо та врожай, а не примарні обіцянки. Звичайно, якщо прийдуть агітувати, ні­хто не сперечатиметься, але при цьому навряд чи вийде з дому. А ще про матеріальні можливості моїх сусідів дуже яскраво свідчить те, як усі ми бігли по продуктову допомогу, яку невідомо хто давав нам тричі: крупи, консерви, олія, тушонка. Люди бігли так, ніби то було спасіння одразу від усього. А потім дали ще нове скло замість розбитого того літа, дали цеглу та дошки, кому було потрібно. А комусь навіть нові пластикові вікна дісталися задарма як компенсація втрат. Сказати, що хтось став щасливішим від того, не можу. Людей не повернути. Навіть той згорілий сарай, у якому був скарб довгого життя його власників, чомусь шкода до сліз. А ще шкода заводів, тих велетнів, із яких починалося місто та які загинули першими. Торкаються трубами хмар, чекають чогось. Цілими днями за річкою на тих старих заводах чути болгарку: вивозять по цеглині, викопують метал, їдуть вантажівки вночі повз ті самі домівки, з яких починалося місто та які були органічним продовженням заводів-велетнів, промислової основи нашого краю.

У кожному будинку на нашій вулиці втрати: діти, які шукають кращої долі подалі від Луганська, немічні старі, важке життя. А ще дірки на воротах, по-старечому закладені ситцем. Мабуть, із тих самих скринь, у яких зберігається скарб усього життя.

Новини RedTram

Loading...