Подорожі 2017-04-12 15:44 Валерій Бузький

Бузький Гард. Острів степових скарбів

У чому історичне й екологічне значення «Бузького Гарду»

Якщо почитати про історію Миколаївщини на якомусь не заглибленому в історичний контекст інформаційному ресурсі, то може скластися враження, що фактично як такої історії на цих землях до «победы русского оружия» і не було. Був такий собі безлюдний степ, яким час від часу рухалися лише ватаги вершників. І більше нікого й нічого. Саме ця історична нібито порожнеча й зробила можливим те, що вже в наші дні ці терени ідеологи «русского мира» зарахували до території так званої Новоросії.

Шматочок Запорозьких вольностей

Проте є на Миколаївщині одна місцина, яка безапеляційно спростовує всі ці імперські побрехеньки. Мова про урочище Гард на Південному Бузі. Саме тут міститься адміністративний центр найбільшої Буго-Гардівської паланки Запорозької Січі. Та паланка займала степи між Бугом, Інгульцем та Дніпром і була найбільшою адміністративно-територіальною одиницею на Січі. І саме в цій місцевості її центр — місто-поселення Гард.

На старих мапах. Бузькі пороги очима картографів XVIII століття

Чим же ці прибузькі степи та скелі були такими особливими, щоб саме тут постало осердя українського життя? Як свідчить назва урочища та однойменного острова посеред річкової бистрини, вочевидь, десь тут мали ловити рибу в традиційний спосіб за допомогою споруди гарду. Підтвердження цього ми знаходимо в історичних джерелах: саме тут, використовуючи каміння нижньої забори порога, річку перегородили подвійною стінкою гарду, який і дав назву урочищу та козацькій паланці. Ось опис гарду Дмитром Яворницьким у праці «Запорожье в остатках старины и преданиях народа»: «Он (гард. — Ред.) устроен из двух перегородок на подобие лестниц, положенных боком одна против другой в воде между камнями и немного полурастворённых, чтобы в них могла проходить без особого затруднения плывущая вверх рыба». За словами історика, риби в цих місцях було стільки, що «в несколько часов ею (рибою. — Ред.) нагружали пять-шесть и даже больше возов, и то брали лишь большую, а малую вновь бросали в реку».

2005-й. Бузький Гард до затоплення

От саме ці рибні багатства, а також багаті дичиною довколишні степи й стали тією першоосновою для виникнення тут на той час найбільшого в Україні рибопереробного виробництва, поселення, адміністративного центру. Як стверджують історики, острів Гардовий перетворився з часом ще й на видатний сакральний центр, де в запорожців стояла похідна Покровська церква, друга найшанованіша після церкви в самій Січі святиня козаків, відома далеко за межами Запорожжя. І все це життя вирувало тут задовго до появи російських «просвітителів».

Читайте також: Земля прихованих скарбів

Найцікавіше, що Гард і сьогодні зберігає ознаки колишньої величі, які вже призабуті в інших місцях козацької слави. Так, як зазначає член головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Микола Біляшівський, відоме всім козацьке місто Січ у зв’язку з історичними катаклізмами та своїм руйнуванням кілька разів переносилося на нове місце й засновувалося наново. А тим часом місто Гард, або Запорозький Гард, як його позначено на низці географічних карт, будучи центром найстарішої та найбільшої паланки Війська Запорозького протягом трьох століть, до моменту свого остаточного руйнування російськими військами лишалося на тому самому місці. За словами пам’яткоохоронця, з цього випливає, що територія острова Гардового є єдиною у своєму роді пам’яткою всього часу існування Запорожжя від доби уходництва (добичництва) в XVI столітті до часів загибелі Січі.

Індустрія проти екології

Урочище Гард на сьогодні є своєрідною історичною лабораторією, у якій фактично наочно можна побачити ті ландшафти, природні умови, у яких відбувалося становлення українського козацтва. Недарма місцина на сьогодні має статус пам’ятки культури «Історичний ландшафт центру Буго-Гардівської паланки Війська Запорозького». «Цей ландшафт, це урочище Ґард, які уособлюють Запорожжя для наших сучасників, і в історичній науці, і в пам’яті Української держави та всього людства замінити нічим», — зазначає Микола Біляшівський.

територія острова Гардового є єдиною у своєму роді пам’яткою всього часу існування Запорожжя від доби уходництва (добичництва) в XVI ст. до часів загибелі Січі

Не лише на рибу виявився багатий Гард. На жаль, ця територія з її швидкою та потужною течією, стрімкими кручами стала справді ласим шматком для енергетиків. Роботи з будівництва енергетичних об’єктів, насамперед атомної електростанції, почалися ще за «застою» в 1970-х роках, коли якоїсь альтернативної думки щодо цієї проблеми просто не могло існувати. Саме тут був створений так званий Южно-Український енергокомплекс, до складу якого ввійшли Южно-Українська атомна електростанція, Олександрівська гідроелектростанція і Ташлицька гідроакумулююча станція. Було також побудоване ціле місто енергетиків, яке досі чомусь називають на російський манер Южноукраїнськом.

Паралельно з будівництвом енергетичних потужностей відбувалося знищення того історичного та природного ландшафту, який існував тут століттями. У результаті будівництва гідроспоруд Ташлицької ГАЕС була повністю зруйнована Паланкова балка — місце розташування головного військового табору та козацького кладовища. Частково засипані щебенем були Клепана балка та острів Клепаний, як тепер називають Гардовий острів.
Проте, не лише над культурними, історичними ландшафтами нависла загроза внаслідок приходу на Ґард енергетиків. Цю місцину по праву можна було назвати острівцем біорізноманіття серед розораних степів та зарегульованих рік українського Півдня. По всій Україні з побудовою водосховищ фактично було знищено природне середовище для риб, що живуть на порожистих та швидкоплинних ділянках українських річок. Долю таких видів риб можна проілюструвати на прикладі марени дніпровської — ендеміка українських річок. Внаслідок зарегулювання стоку Дніпра каскадом водосховищ вона тут майже зникла. І звичайним видом у великих річках лишилася тільки в Південному Бузі та деяких притоках Прип’яті.

2016-й. Бузький Гард після підняття рівня Олександрівського водосховища

Побудова Олександрівського водосховища завдала нищівного удару по популяціях аборигенних риб, оскільки їм необхідно вільно пересуватися річкою. Молодняк, що з’явився вище сучасної греблі, має спуститися за течією нижче греблі, вирости, а потім повернутися для нересту у верхню частину річки. Запорукою виживання цих риб стало відкриття в 1990-х роках рибохідного каналу в обхід згаданого водосховища, що мало частково відновити рух цінних мігруючих риб вгору за течією до місць нересту. Проте невдовзі через чергове підвищення рівня води в Олександрівському водосховищі канал був пересипаний землею, що унеможливило пересування риб і відповідно знову поставило виживання популяцій аборигенних риб під загрозу.

Читайте також: Малі форми

Ще один яскраво виражений і загрожуваний ендемік Бузького Гарду — гвоздика бузька. Ендемічний вид, знайдений лише на гранітних оголеннях у Миколаївській та Кіровоградській областях, занесений не лише до Червоної книги України, а й до Європейського Червоного списку. На узбережжі Південного Бугу ці рослини якраз ростуть вздовж урізу води, відповідно дуже вразливі до коливання рівня води в річці. І саме вразливість може стати для них фатальною.

Шанси на збереження

Проте Гарду все ж поталанило. Коли в Україні почався «зелений» рух, він став для екологів одним із принципових питань у їхньому протистоянні з атомниками. Переказати детально всі перипетії цієї боротьби, яка фактично триває і нині, у межах цього матеріалу ми не можемо. Однак зазначимо, що, попри запеклі протести екологів упродовж 2006–2010 років, рівень води в Олександрівському піднімався кілька разів і зрештою зріс із 8 м до 16 м.

Але й на цьому енергетики точно не планували зупинятися. Не треба забувати, що рівень 20,7 м передбачено проектом «Завершення будівництва Ташлицької ГАЕС». Останнім часом проштовхування проекту з чергового підвищення рівня води в Олександрівському водосховищі активізувалися. Цього разу енергетики пояснюють свої наміри виключно філантропічними мотивами. За їхніми словами, Миколаївщина потерпає від зневоднення, і єдине, що зараз може врятувати цілі райони від посухи — підвищення рівня води в Олександрівському. Звичайно, така пожертва з боку людей, які взялися за непрофільну для них справу порятунку районів Миколаївщини, які потерпають від браку води, мала б викликати захоплення, якби не кілька «але». Так, енергетики заявляють, що 46 млн кубометрів води з водосховища після підвищення рівня води в ньому до 20,7 м можуть бути використані для господарських потреб Миколаївщини, при цьому не дуже вдаючись у деталі, про які саме потреби йдеться. Водночас із підготовлених ними матеріалів, які нещодавно були репрезентовані на круглому столі з громадськістю, можна зрозуміти, що й про себе вони не забули, передбачивши для Ташлицької ГАЕС 14,4 млн кубометрів води, для додаткового водоспоживання Южно-Української АЕС — 7 млн кубометрів. І все це планується зробити на річці, басейн якої є чи не найбільш зарегульованим і посідає, певно, перше місце в Україні за кількістю штучних водоймищ — тут налічується сотні водосховищ та тисячі ставків!

Читайте також: Україна, яку ми не знаємо

Як зазначають екологи, щоб серйозно говорити про ситуацію з водозабезпеченням у регіоні, треба провести серйозний «аудит» усього стоку річки; оцінити, чи не достатньо для вирішення питання наявного рівня зарегулювання; проаналізувати затрати води як вгорі, так і знизу її течії; з’ясувати, хто відбирає воду і в яких обсягах; прорахувати не лише позитивні, а й негативні наслідки. А загалом, як зазначають у Національному екологічному центрі України (НЕЦУ), додаткове зарегулювання річок або додаткове накопичення води у водосховищах є абсолютно хибним шляхом у справі водозабезпечення. На думку екологів, водозабезпечення можна досягти збільшенням водності річок у результаті природоохоронних заходів, зокрема дотримуючи режиму прибережних захисних смуг, водоохоронних зон, запобігаючи вирубуванню лісів, належно контролюючи водокористування тощо.

Але поки що до думки екологів, здається, ніхто особливо не прислухається. Відповідно постає цілком прогнозоване питання: що буде з урочищем Гард, якщо все ж атомники втілять у життя свої плани з підвищення рівня Олександрівського водосховища до 20,7 м? Відповідь більш ніж очевидна: острів Гардовий (чи, як тепер його називають, острів Клепаний) має назавжди щезнути з наших карт, простіше кажучи, буде затоплений. Загалом під воду планується пустити десятки гектарів безцінних земель Гардового урочища.

Гвоздика бузька. Рідкісна рослина, що є на Бузькому Гарді. Цей вид занесено до Європейського червоного списку

Ця новина, здавалося б, мала повергнути в стан шоку всю прогресивну громадськість, що цікавиться історією власного краю. Проте знайшлися й ті, хто стверджує, що нічого поганого не станеться, оскільки історичні землі лежать зовсім в іншому місці, ніє потенційна зона затоплення. У 2001 році експедиція Державної інспекції з охорони пам’яток культури в Миколаївській області під керівництвом Юрія Гребеннікова, виконуючи договір із Южно-Українською АЕС, провела архітектурно-археологічні дослідження та археологічну розвідку на Великому острові, що знаходиться на кілька кілометрів вище за течією від острова Клепаного (Гардового). Результати дослідження були опубліковані того самого року. З них випливало, що на Великому острові нібито було виявлено залишки фундаменту тієї самої Покровської церкви, яка, згідно з історичними джерелами, мала стояти саме на автентичному Гардовому острові. А це означало ще одну, здавалося б, радісну для всіх небайдужих громадян новину про те, що нібито Гардовий (яким нам запропоновано вважати острів Великий) не буде затоплено в разі підвищенні рівня води в Олександрівському до 20,7 м, оскільки острів Великий не входить у район затоплення навіть у разі піднятті рівня води до найвищої позначки.

Читайте також: Степ без індустріального чаду

Науковці, що десятки років займаються Гардом, критично поставилися до таких тверджень. «Це абсолютна маячня», — коментує результати згаданого дослідження старший науковий співробітник Інституту археології НАН України Микола Товкайло, археолог, який уже майже 40 років досліджує урочище Гард. За його словами, є безліч історичних джерел,  де чітко прописано, який острів як називається і де міститься. Згідно з майже 200-річною історією дослідження Гарду знаними істориками й археологами (серед яких, зокрема, вже цитований тут Дмитро Яворницький), острів Гардовий містився біля скелі Пугач, а згідно до результатів єдиної експедиції вже у наш час, він, раптом, змінив свою прописку на острів Великий, який не попадає в зону затоплення Олександрівським водосховищем. «Є картографічні джерела, є декілька карт, де цей острів позначений. Ґардовий острів — це і є Клепаний острів, той що знаходиться навпроти скелі Пугач. Скелю Пугач знають усі. І саме цей острів позначений на карті як Гардовий», — зазначає Микола Товкайло.

А що ж знайдений на острові Великому нібито фундамент Покровської церкви? Тут, як виявляється, ситуація ще цікавіша. За тими самими історичними джерелами, церква на Гардовому острові була похідною і, вочевидь, більше нагадувала намет, ніж муровану споруду. Плюс розміщення знайденого фундаменту не має нічого спільного з традиційним плануванням церков, у яких апсида (вівтарний виступ) завжди повернута на схід. У цьому випадку всупереч тисячолітнім традиціям те, що було запропоновано вважати за апсиду, містилося із західного боку. І вже у вигляді вишеньки на тортик ще одне вбивче спростування: як стверджують місцеві мешканці, на острові Великому справді була споруда, проте вона не мала жодного стосунку до церкви, бо то була... панська псарня, збудована тут у ХІХ столітті.

Таким чином, ми знову приходимо до твердження, що Гардовим островом є нинішній острів Клепаний, саме той, над яким сьогодні нависла загроза повного затоплення. І, вочевидь, саме тому сьогодні від громадськості, активістів, місцевих мешканців вимагається докласти максимум зусиль, щоб не допустити його знищення.

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...