Історія 2017-07-02 11:36 Станіслав Кульчицький

Людина в радянському державосуспільстві

Як вибудовувалися відносини держави та суспільства в радянській моделі

Радянський лад із реальним соціалізмом мав не більше спільних рис, ніж свиня з морською свинкою. У кількох попередніх статтях у Тижні я постарався показати, яку свиню підклав Владімір Лєнін під Російську революцію 1917 року винайденням нового типу держави. Тепер потрібно відповісти: чому, незважаючи на середньовічні репресії, якими супроводжувалися народження та функціонуван­­ня лєнін­­сько-сталінської держави-комуни, безліч людей залишаються відданими їй? Стосовно північних корейців можна було б сказати: бояться! Однак за світоглядними орієнтирами, системою цінностей і навіть ментальністю чимало колишніх громадян Німецької Демократичної Республіки ще й тепер істотно відрізняється від західних німців. Так само чимало громадян України досі не може звільнитися від впливу давно відмерлого радянського ладу. Щоб вивчати цей феномен, довелося придумати специфічну термінологію — совковість, совок (від російського словосполучення «советский строй»).

Народження тоталітаризму

Аналізуючи різницю між державою та суспільством, потрібно зауважити: держава формувалась як частина суспільства, що піднімалася над ним на певну висоту, організовувала його внутрішнє життя і захищала від зазіхань інших держав. В аграрну епоху, яка тривала тисячоліттями, між неолітичною та індустріальною виробничими революціями, функціонувала держава традиційного типу. Вона керувала позбавленим суверенності суспільством, що складалося переважно з розпорошеного самими умовами виробництва селянства. Політичні потрясіння відбувалися здебільшого всередині привілейованих станів, із яких формувалися управлінський апарат держави, її силові структури й релігійні інститути. Лише іноді спалахували стихійні селянські війни. Якщо вони перемагали, змінювався тільки склад тих, хто уособлював державу. 

В індустріальну епоху, яка в провідних країнах світу тривала з кінця XVIII до другої половини XX століття, суспільно-політичний розвиток різко пришвидшився. Суспільство набуло складної соціальної структури, на історичній авансцені з’явилися класи, передусім буржуазія та пролетаріат. Етнічні спільноти без яскраво вираженого політичного обличчя перетворювалися на модерні нації. Традиційні держави на чолі з монархом-сувереном трансформувалися в демократичні республіки або конституційні монархії, а суспільство стало носієм суверенної влади. На вільних виборах громадяни наділяли владою очільників держави. 

Держава, яка володіла мільйонною армією інформаторів-сексотів, була присутня в помешканні кожної людини. Громадяни боялися довірити потаємні думки навіть щоденнику

У ході або після Першої світової війни внаслідок воєнних та економічних потрясінь у деяких країнах сформувався новий тип держави із суспільством, позбавленим суверенності. Спочатку в Росії, а потім в Італії та Німеччині на поверхню політичного життя з народних низів виринала сила, яка встановлювала тотальний контроль над людьми. Останні формально залишалися громадянами і навіть брали участь у виборах, але вільними не були. Зусиллями німецької дослідниці Ганни Арендт, яка від 1941 року працювала в США, гарвардського професора Карла Фрідріха та Збіґнєва Бжезінського була створена теорія позбавленої демократії модерної держави, яку назвали тоталітарною. У ній об’єднувалися такі риси радянського комунізму, італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму: 

— наявність партії, яка функціонувала монопольно і яка злилася з таємною поліцією та державним апаратом у єдине ціле;
— нав’язування суспільству єдиної ідеології засобами державної пропаганди, народної освіти, літератури та мистецтва;
— блокування інформації органами цензури, таємною поліцією, освітніми закладами, громадськими організаціями тощо;
— проголошення великої мети на перспективу (нове суспільство, нова людина, новий порядок);
— державний контроль за всіма суспільними відносинами;
— централізоване планування виробництва та розподілу матеріальних благ;
— підтримування в суспільстві уявлень про зов­нішню небезпеку та необхідність протистояти їй через нарощування оборонного потенціалу;
— створення ілюзії цілковитої згоди населення з діями вождів.

Читайте також: "Пропала грамота". Чому зникла ленінська промова про "українське питання"

Здійснені Нікітою Хрущовим реформи змусили політологів Заходу прийняти на віру облудний кремлівський концепт «культу особи». Винайденням терміна «сталінізм» вони погодилися списати на Іосіфа Сталіна органічні вади радянського комуносоціалізму. Політологи, які зробили своєю професією добре оплачувану радянологію, були готові переглянути нібито політизовані уявлення про СРСР. У радянському історичному досвіді ревізіоністи вбачали й позитивні якості: пришвидшену індустріалізацію, форсовану урбанізацію, запровадження загальної освіти. Декому здавалося, що в перспективі може відбутися конвергенція, тобто зближення комунізму та капіталізму, якщо ці системи розвиватимуть найкращі риси кожної з них. На попередніх позиціях лишалися науковці першої величини, такі як Роберт Конквест, Мартін Маліа, Річард Пайпс, Франсуа Фюре та ін. 

«Примусові роботи найтяжчого виду». ГУЛАГ був запрограмований Лєніним ще 1918 року

У Радянському Союзі теорія тоталітаризму була заборонена, оскільки представники влади не бажали перебувати в одній компанії з Беніто Муссоліні й Адольфом Гітлером. Однак у добу ґорбачовської перебудови в суспільстві почали поширюватися уявлення про СРСР як про тоталітарну державу. Під час похорону Андрєя Сахарова в грудні 1989 року Ґаврііл Попов уперше зазначив, що академік «набагато раніше від інших усвідомив необхідність вирішення головного завдання нашого часу — руйнування тоталітарного соціалізму». Народні депутати СРСР, члени Міжрегіональної групи стали підкреслювати, що в країні склалася нова ситуація внаслідок відмови від тоталітарного курсу. Роберт Конквест із деяким подивом зауважив, що Міхаіл Ґорбачов і Боріс Єльцин теж стали ототожнювати радянський режим із тоталітаризмом. 

Дивуватися такій метаморфозі немає підстав. Вожді комуносоціалізму на очах перетворювалися на лідерів країни, яка під правовим кутом зору переставала бути тоталітарною (тут не йдеться про тоталітарну свідомість людей, народжених за комуносоціалізму). Здійснена в 1988 році конституційна реформа звільняла радянську владну вертикаль від диктатури вождів. Народу повертався суверенітет, здобутий після падіння самодержавства й утрачений з приходом більшовиків до влади. Оголошена Ґорбачовим навесні 1985-го перебудова почала перетворюватися з бюрократичної «революції згори» на загальнонародну «революцію знизу». Перші вільні вибори 1989–1990 років засвідчили, що партія після втрати державного статусу опинилася на узбіччі політичного життя і стала занепадати. 

Формула диктатури

У компаративістиці багато важить дослідження відмінностей між схожими явищами. Лєнінська формула влади породила тоталітарну державу, у якій було істотно більше відмінностей від фашизму та націонал-соціалізму, ніж спільних рис. Отже, подивимося, якою була влада, котру звикли називати радянською. 

Читайте також: Чи пройшла Україна точку неповернення

На початку XX століття Владімір Лєнін створив «партію нового типу», яку назвали соціал-демократичною. Вона жодною мірою не відповідала такій назві, і після приходу до влади вождь перейменував її в комуністичну. Специфіка партії визначалася її побудовою на засадах «демократичного централізму», тобто на цілковитій підпорядкованості нижчих ланок вищим. «Новий тип» виявився не таким уже й новим, оскільки відповідав давній побутовій приповідці російських бюрократів «ты начальник — я дурак, я начальник — ты дурак». У руках вождів Російська комуністична партія (більшовиків) стала інструментом завоювання влади. 

Свою формулу влади Лєнін знайшов після появи в 1905 році рад робітничих депутатів як форми революційної самоорганізації народних низів. 

Тактика більшовиків щодо рад мала ґрунтуватися на трьох головних принципах:
— максимально сприяти радам у завоюванні державної влади;
— сприяти витісненню з рад конкурентних партій, домагаючись того, щоб вони складалися тільки з більшовиків і безпартійних депутатів, які їм співчували;
— зберігати самостійність рад, не зливаючи їх з партією більшовиків. 

Завдяки такій тактиці лєнінська партія стала роздвоєною. Після здобуття влади й знищення конкурентних політичних сил партійна, тобто незалежна від виборців, вертикаль здійснювала диктатуру вождів, а радянська вертикаль брала на себе функції виконавчої влади. Одразу після більшовицького перевороту була створена третя владна вертикаль — органи державної безпеки — матеріалізоване втілення диктатури вождів. Партійна частина «партії нового типу» завжди ховалася за радянською. У перших конституціях вона не згадувалася, а пізніше позначалася словами, позбавленими правової основи. 

Ідеологію так званого революційного марксизму Лєнін прагматично використав для виправдання експропріації суспільства державою. Молоді революціонери Карл Маркс і Фрідріх Енґельс закликали в «Маніфесті Комуністичної партії» (1847) встановити диктатуру пролетаріату й віддати експропрійовані у приватних власників засоби виробництва в руки народу. Ці заклики від початку були приречені на невдачу, тому що неструктуровані людські спільноти (класи, суспільства, народи), на відміну від структурованих (партії, держави тощо), не могли здійснювати диктатуру або володіти засобами виробництва. «Науковий» комунізм основоположників марксизму був утопічним подібно до комуністичних вчень їхніх попередників. Натомість ідею експропріації суспільства «партією нового типу» не можна назвати утопічною. У радянській Росії під виглядом диктатури пролетаріату була встановлена диктатура вождів Комуністичної партії, а в оболонці загальнонародної власності на засоби виробництва та природні ресурси функціонувала приватна за своєю природою власність тих самих вождів. 

Вертикалі контролю

Під час формування держави-комуни було багато розмов про світову комуністичну революцію. У її розгортанні російські вожді більше покладалися на п’ятимільйонну Червону армію, ніж на співчутливі до комунізму сили в ослаблених світовою війною європейських державах, які вже демобілізували свої армії. Проте економічний колапс, до якого призвело комуністичне будівництво 1918–1920 років, запобіг вторгненню в Європу, а несхожі на більшовиків за організаційною будовою місцеві комуністи взяти владу не спромоглися. Передумови для формування «соціалістичного табору» на засадах лєнінської формули влади склалися тільки після Другої світової війни. 

Читайте також: Первинний вигляд радянського комуносоціалізму

Розглянемо тепер, які наслідки мало виникнення винайденого Лєніним типу держави. Держава-комуна кардинально відрізнялася від інших тоталітарних держав. Її слід було б назвати тоталітарною у квадраті або в кубі. Експропріація приватних власників не знищувала відносин власності, як сподівалися автори «Маніфесту Комуністичної партії». Вона зробила власником державу-комуну, яка внаслідок побудови на засадах «демократичного централізму» постала перед суспільством у вигляді купки вождів. Відносини між людьми в контексті власності передбачали три функції, які могли належати різним особам: володіння, розпоряджання та користування. Функції розпоряджання та користування вождям, ясна річ, не належали. Щоб реалізувати право власності, державі-комуні довелось «увійти» в суспільство, тобто фактично злитися з ним. 

У ході комуністичних перетворень радянське суспільство було вертикалізоване. Наявні в ньому організаційні структури стали будуватися, як і держава-комуна, на засадах «демократичного централізму». Спілкування між ними по горизонталі заборонялося, щоб запобігти утворенню організацій, незалежних від держави-комуни. Вертикалізовані структури стали «передавальними пасами» від центрів влади до населення. 

Народну товщу пронизали три державні вертикалі. Комуністична вертикаль складалася з багатомільйонної партії, якій підпорядкувався ще численніший комсомол, комсомолу — піонерська організація, піонерам — жовтенята — дошкільнята зі значком п’ятирічного Ільіча. Під безпосереднім контролем компартійної вертикалі перебували жіночі ради й ради ветеранів. Радянська вертикаль контролювала депутатів рад усіх рівнів, багатомільйонний управлінський апарат, десятки мільйонів членів профспілок, численні громадські організації. До вертикалі державної безпеки увійшли штатні працівники Органів (у повсякденному житті їх позначали одним словом із великої літери) й армія навербованих залякуванням або матеріальним заохоченням інформаторів. По суті, держава-комуна перекинула в суспільство свій кістяк. Радянське суспільство подібно до держав, партій, церкви стало структурованою людською спільнотою. Перебуваючи всередині суспільства, держава могла організовувати «всенародні рухи» різного призначення (колгоспний, стахановський, реалізації позик тощо). Радянське гасло «Народ и партия — едины!» облудним не було. 
Останнє речення попереднього абзацу змусило задуматися: читачі сприйматимуть його як констатацію факту, що не підлягає запереченню, чи побачать у ньому ностальгічний спогад людини, яка перебувала в лавах КПРС упродовж трьох десятиліть? Не боюся, що мене неправильно зрозуміють, мені це вже байдуже. Хочу, однак, щоб усі розуміли, чому ми не позбулися совковості у 2017 році.

Наслідки негативної селекції

Доводиться констатувати, що в українському су­спільстві ставлення до комунізму й досі неоднозначне. Це засвідчує практика застосування законів про декомунізацію: їх реалізація натрапляє на перешкоди. Опір, до речі, пояснює, чому такі закони не були ухвалені чверть століття тому, коли Україна відокремилася від центру світового комунізму — Росії. Їх ухвалення Верховною Радою можна пояснити тільки тим, що Україна перебуває тепер у фактичному стані війни з Росією. Якби відносини між двома країнами формально позначалися попередньою лексикою (у стилі укладеного 31 травня 1997 року Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією), про декомунізаційні закони годі було б думати. 

Різноголосся в оцінках ідеї та практики комунізму властиве не тільки українському суспільству. У 1997 році в Парижі з’явилася «Чорна книга комунізму» авторства Стефана Куртуа, Ніколя Верта, Жана-Луї Панне, Анджея Пачковського,

  Кареля Бартошека й Жана-Луї Марґолена. Міжнародний авторський колектив дав їй красномовний підзаголовок: «Злочини, терор, репресії. 95 мільйонів жертв». Задум полягав у доведенні того, що комунізм не меншою мірою, ніж націонал-соціалізм, винен у злочинах проти людяності. У книзі обґрунтовувалася жахлива арифметика жертв у країнах, де почала реалізуватися лєнінська формула влади: Китай — 65 млн, СРСР — 20 млн, Північна Корея — 2 млн, Камбоджа — 2 млн, Африка — 1,7 млн, Афганістан — 1,5 млн, В’єтнам — 1 млн тощо. Засуджений Нюрнберзьким процесом націонал-соціалізм призвів до 25 млн смертей, а комунізм потягнув у небуття майже вчетверо більше життів.
«Чорна книга комунізму» викликала жваву дискусію про природу комунізму — злочинну чи шляхетну.

Читайте також: Як українці комунізм будували

Журналіст Жиль Перро заявив: «Навіть жахливі підрахунки жертв, що нагромадилися внаслідок спотворення комуністичного ідеалу, не здатні знищити надію, носієм якої він був в усьому світі» (Русская мысль (Париж), 2000, 13–19 січня). Дискусії спричинили видавничий бум, «Чорну книгу комунізму» переклали безліччю мов, зокрема й російською та українською. Утім, в українському суспільстві, так само як в інших, де запроваджувався комуністичний експеримент, у певної категорії людей лишаються ностальгічні настрої, пов’язані зі спогадами про «світле минуле». Чим це можна пояснити?

Гірко визнавати, але сучасні українці за якістю поступаються поколінням, які жили напередодні Російської революції 1917 року. Причина проста: народ загалом, а особливо його еліту, російські політичні збоченці випробовували батогом і пряником. Негативний відбір тривав десятиліттями. Гинули Люди з великої літери, тому що опиралися владі. Виживали й давали потомство ті, хто корився, аж ніяк не найкращі за моральним рівнем, інтелектом, культурою. Особливо постраждали ті, хто жив у період формування радянського ладу. У грудні 1931 року, коли завершувалася суцільна колективізація села, німецький письменник Еміль Людвіґ мав зустріч зі Сталіним і в досить делікатній формі висловив таке судження: «Мені здається, що значна частина населення Радянського Союзу відчуває страх, боязнь перед радянською владою і що на цьому почутті страху певною мірою ґрунтується стійкість радянської влади». Сталін визнав, що невелика частина населення справді боїться радянської влади, насамперед незначна частина селянства, тобто куркульство. Він тільки не сказав, що роль куркуля або підкуркульника влада відвела кожному, хто мав мужність виступити проти примусової колективізації. 

Радянська людина була ізольована від зовнішнього світу залізною завісою і не знала того, що відбувалося поряд із нею, якщо цензуровані ЗМІ вважали таку інформацію некорисною. Вона перебувала у вертикалізованому світі, не було можливості налагодити горизонтальні зв’язки, які сприяли б формуванню громадянського суспільства й забезпечили б можливість колективного протистояння державі. Навіть компартійні організації одного рівня не могли налагодити між собою спілкування без відома вищої ланки. Держава, яка володіла мільйонною армією інформаторів-сексотів, була присутня в помешканні кожної людини. Громадяни боялися довірити потаємні думки навіть щоденнику. Його могли знайти, як знайшли щоденник репресованого академіка Сергія Єфремова. 

Однак не все було так погано в тоталітарному державосуспільстві. У січні 1918 року Лєнін написав статтю «Як організувати змагання?», у якій закликав налагодити всенародний облік і контроль за мірою праці та споживання, щоб мати можливість усунути властиві капіталізму товарно-грошові відносини і «стихію ринку». Він визнавав, що це зав­дання непросте, але запевняв, що радянська влада здатна впоратися з ним, після чого робив такий оптимістичний висновок: «Програма цього обліку і контролю проста, зрозуміла кожному: щоб хліб був у кожного, щоб всі ходили у міцному взутті й у неподертій одежі, мали тепле житло, працювали сумлінно, щоб ні один шахрай (у тому числі й той, що ухиляється від роботи) не гуляв на волі, а сидів у тюрмі або відбував кару на примусових роботах найтяжчого виду… «Хто не працює, той не їсть» — ось практична заповідь соціалізму».

У цій довгій цитаті вражає поєднання щирих турбот держави-комуни про тепле житло і неподертий одяг із «примусовими роботами найтяжчого виду», яке через два роки обернулося в Україні лєнінським ЦУЛАГом, а ще за десятиліття загальносоюзним сталінським ГУЛАГом. Коли людину позбавляли приватної власності, що давала їй засоби для існування і забезпечувала економічну незалежність від держави, то вона, обдерта й гола, потрапляла до рук вихідців із народних низів, які ставали державними функціонерами. Тоді комунізм, мов дволикий Янус, показував два взаємопоєднані обличчя: привабливий патерналізм (тепле житло, неподертий одяг) і репресії. 

Ще більше вражає в цій цитаті згадка біблійної заповіді «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (Святе Письмо, друге послання до солунян, 3, 10). Не випадково ця заповідь була включена в ухвалену в липні 1918 року першу Конституцію РСФРР (ст. 186 «РСФРР визнає працю обов’язком усіх громадян республіки і проголошує лозунг: «Хто не працює, той не їсть»). Ухвалена в березні 1919-го перша Конституція УСРР теж містила в собі цю саму норму, передану з буквальною точністю в ст. 28.

Ідея Лєніна про заміну товарно-грошових відносин і «стихії ринку» всенародним обліком і контролем була провальною, у чому він сам зізнався, коли переходив до нової економічної політики. Утім, Сталін теж робив спробу скасувати товарно-грошові відносини і ринок як категорії, пов’язані з приватною власністю на засоби виробництва. Щоб запобігти економічному краху, у січні 1933 року він був змушений визнати власністю кожного селянина (після сплати натурального податку) продукцію, яка вироблялася ним на присадибній ділянці або в колгоспі, а також право виробника реалізувати продукцію на вільному ринку. На цьому розпочате навесні 1918-го комуністичне будівництво було зупинене. Аж до 1991-го перша фаза комунізму бачилася як зосереджена в державі «загальнонародна» економіка з певними залишками в суспільстві приватної власності (перейменованої з ідеологічних міркувань на особисту власність громадян) та острівцями вільного ринку у вигляді колгоспних базарів і речових «товчків» у містах.

Читайте також: Робітники й селяни проти «робітничо-селянської влади»

Українські селяни не бажали визнавати узурповане державою на початку 1930-х право власності на всю продукцію, що вироблялася в сільському господарстві. Вони використовували в боротьбі за свою власність доступну їм зброю — відмову працювати в полі без матеріального відшкодування. Тому 13-річне комуністичне будівництво закінчилося для них трагедією, якої не знала вся попередня історія людства. Використовуючи приватизовану Конституцією держави-комуни біблійну заповідь «Хто не працює, той не їсть», у січні 1933 року Сталін конфіскував в УСРР і на Кубані всі запаси продовольства, нагромаджені в селянських садибах до нового врожаю. У цих регіонах всесоюзний голод перетворився на страхітливий Голодомор. 

Точка неповернення

Створюючи штучний лад, який забезпечував вождям РКП(б) політичну та економічну диктатуру, Лєнін закликав партію за прикладом першого російського імператора Пєтра I «не спинятися перед варварськими засобами боротьби». Варварські засоби часом переростали в геноцид. Розпоряджаючись «загальнонародною» власністю як своєю, вожді встановлювали такі пропор­ції між нагромадженням і споживанням, випуском продукції виробничого та споживчого призначення, собівартістю і цінами, які зумовлювали злиденний життєвий рівень населення, але запевняли, що «світле майбутнє» не за горами. Щоб запевняння видавалися вагомими, вони відокремили від фонду індивідуальної заробітної плати суспільні фонди споживання, з яких фінансувалося житлове будівництво з наступним безплатним розподілом житла. Охорона здоров’я та загальна і професійна освіта теж були безплатними, а на комунальні послуги й санаторно-курортне оздоровлення встановлювалися символічні ціни. Громадян переконували в тому, що вони за життя дочекаються реалізації комуністичного ідеалу — розподілу матеріальних і культурних благ за потребами. За часів Хрущова було навіть зроблено спробу встановити дату переходу до другої фази комунізму з розподілом благ переважно за потребами — 20 років. Тоді ж у текст нової програми і нової редакції статуту КПРС включили «Моральний кодекс будівника комунізму», норми якого були списані з біблійних текстів. Цей документ протримався як офіційний 25 років, і тільки XXVII з’їзд КПРС у 1986-му припинив нахабне паразитування побудованої на «науковому атеїзмі» державної партії на освячених століттями цивілізаційних нормах. 

У пострадянській країні, яка мусить пройти у своєму розвитку олігархічний етап, цілком зрозумілі ностальгічні спогади про безплатні житло, охорону здоров’я та освіту, про символічні ціни на комунальні послуги й курортне обслуговування. Тому, мабуть, так важко подолати совкові настрої в значної частини українських громадян, особливо похилого віку. Чимало політиків, оглядаючись на свій електорат, стають захисниками віджилих форм, які провокують кризові явища в економічному та політичному житті. Врешті-решт, не можна забувати, що радянський лад не зруйнували ні зовнішні, ні внутрішні вороги. Він самозруйнувався, коли були вичерпані ресурси, здатні підтримувати його існування в нереформованому вигляді. 

Реформи, які наближають Україну до країн Європи, просуваються повільно, але все ж таки просуваються. Перешкоди до ринкових перетворень створюють не так громадяни з радянськими звичками, мисленням і ментальністю, як олігархічні клани — спадкоємці радянського ладу. Іноді здається, що в реформаторів нічого не виходить, ще частіше виникає сумнів: а чи це не імітація реформ? Однак безсторонній аналіз досягнутого й порівняння з російською дійсністю, яка дедалі більше стає схожою на радянську, дають підстави зробити оптимістичний висновок: Україна таки пройшла точку неповернення! 

Новини RedTram

Loading...