Історія 2017-07-09 12:39 Станіслав Кульчицький

Чому в Кремлі замовчували голод 1921 року в Україні?

Радянська влада по-різному сприйняла наслідки неврожаю в Україні й поволзьких губерніях — для цього були суто політичні мотиви, розкрити які дають змогу деякі архівні документи

Уперше я ознайомився з архівами про український голод початку 1920-х, будучи студентом Одеського університету. В обласному архіві в 1958 році відкрилася вакансія наукового працівника, і мені, студенту історичного факультету, запропонували її. Заручившись згодою проректора університету Ковбасюка, який був керівником моїх наукових тем, я зміг розпочати роботу в архіві за півтора року до закінчення історичного факультету, залишаючись на його стаціонарному відділенні. Спершу довелося опрацьовувати фонди установ, які були недоступні для користувачів до хрущовської кампанії десталінізації. Ситуація в українських селах у 1921 році потрясла мене до глибини душі. Тоді не знаходив пояснення на запитання, яке ятрило розум і душу: чому влада весь світ оповістила про голод на Поволжі, водночас замовчуючи голод у південних губерніях України? Посуха 1921-го однаково вплинула на продовольче становище обох регіонів, але позиція Кремля щодо них виявилася протилежною. 

«Питання життя і смерті для нас — зібрати з України 200–300 млн пудів»

На початку 1990-х відділ Інституту історії України, у якому я працюю, взявся за дослідження голоду 1921–1923 років. Відтоді в моїх книжках, присвячених аналізу лєнінського непу, були висвітлені найпотаємніші аспекти цього українського голоду. Боюсь, однак, наша громадськість не має переконливої відповіді на запитання, позначене в заголовку цієї статті. А в ситуації інформаційної війни з Росією відповісти треба. Отже, жодної політики, тільки факти, цифри та цитати…

18 травня 1921 року Лєнін телеграфував Петровському, Раковському і Фрунзе: «Тов. Бухарін каже, що врожай на півдні чудовий. Питання життя і смерті для нас — зібрати з України 200–300 млн пудів». Такою виявилася планка хлібозаготівель, озвучена головою російського уряду в телеграмі керівникам завойованої України.

Читайте також: Про Голодомор і війну на Донбасі: Як за століття змінилися прийоми російської дезінформації

Яким бачилося це завдання у зіставленні з фактичним урожаєм 1921 року? Опублікований у 1924-му збірник Центрального статистичного управління Російської Федерації повідомляв, що цей врожай оцінювався в 633 млн пудів. Тим часом нарком земельних справ УСРР Клименко на VII Всеукраїнському з’їзді рад (грудень 1922 року) назвав зовсім іншу цифру: 200 млн пудів. Цю різноголосицю можна було усунути відрядженням у неврожайні губернії комісій для виявлення реального стану сільського господарства. Голова уряду України Християн Раковський 11 червня провів через політбюро ЦК КП(б)У постанову, якою губпарткомам пропонувалося організувати постійний облік урожайності. Українська економічна нарада зобов’язала місцеві органи влади щотижня надсилати в центр відомості про врожай. Проте в записці Раковського Лєніну від 22 січня 1922-го повідомлялося, що ця постанова «була скасована з суто політичних міркувань — не створювати паніки». 

Хлібозаготівлі в голодуючій місцевості бачилися аморальними. Тому інформація про голод в Україні була заблокована. Зокрема, газетам заборонялося висвітлювати трагічне становище в південних губерніях

Дані про врожай 1921 року є на карті, опублікованій у 1922-му Центральною комісією допомоги голодуючим (Допгол) при ВУЦВК. У 21 повіті 5 південних губерній (Одеської, Миколаївської, Катеринославської, Запорізької та Донецької) селяни не зібрали навіть посіяного насіння. У решті повітів (10) чистий збір хлібів не перевищував 5 пудів на душу населення. Цієї кількості вистачало тільки на те, щоб не вмерти голодною смертю. Отже, третина території радянської України була голодуючим регіоном. На цій самій карті 25 повітів Наддніпрянщини позначені як райони без лишків урожаю. Чистий збір хліба становив у них від 5 до 10 пудів на особу, тож селяни могли прогодувати тільки себе. Виконуючи розверстку з торішнього врожаю і сплачуючи натуральний податок з урожаю 1921 року, вони віддавали державі чималу частину власного продовольчого запасу. У решті повітів Наддніпрянщини (25 лівобережних і 21 правобережному) чистий збір перевищував 10 пудів на особу. Але посівні площі в цих регіонах істотно зменшилися порівняно з періодом, який передував продрозверстці 1919–1920 років. Селяни обмежували засів, тому що держава забирала врожай у довільних кількостях. 

«Прикласти надлюдські зусилля»

Під тиском центрального керівництва РКП(б) її український філіал вимагав розширення поставок хліба до Росії. У липні 1921 року ЦК КП(б)У зобов’язав місцеву владу «прикласти надлюдські зусилля для підняття продзаготівлі й виконання нарядів Наркомпроду навіть на шкоду задоволенню місцевих потреб». Секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь і голова ВУЦВК Григорій Петровський закликали: хоч би що трапилося, а вивозити треба! Зокрема, у телеграмі керівникам Чернігівської губернії писалося: «Надзвичайно важкий продовольчий стан пролетарських центрів Росії, червоних столиць Москви і Пітера зобов’язують радянську Україну прийти на допомогу, урізаючи до останнього ступеня власні потреби». 

У липні в південних губерніях вже почалися жнива, а з ними й продподаткова кампанія. Загроза голоду стала такою реальною, що селяни затято опиралися заготівельникам. До працівників центрального апарату Наркомпроду, які діяли в Україні паралельно з республіканським Наркоматом продовольства, підключився безпосередньо Лєнін. Щоб подолати опір селян, він радив мобілізувати на Поволжі «молодь до армії в кількості близько 500 тис. штиків». Пропонував «розташувати ці ½ мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи надто зацікавлені в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні».

Читайте також: Голодомор як геноцид: якою мусить бути доказова база?

Реалізувати цей підступний задум виявилося технічно неможливо через дезорганізацію життя на голодуючому Поволжі. Поволзькі селяни самі покидали уражені посухою місцевості й прямували пішки (залізниці були паралізовані паливною кризою) в інші регіони. 439 тис. біженців знайшли притулок в Україні. Якраз ними й опікувалася створена в липні Центральна комісія допомоги голодуючим на чолі з головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорієм Петровським.

«Негайно вживати найрішучіших заходів примусового характеру»

6 серпня Лєнін знову повернувся до ідеї про застосування регулярної армії на допомогу збройним загонам Наркомпроду. У розмові з наркомом продовольства УСРР Мироном Владимировим він заявив: «Я думаю, що для успішного збирання податку потрібні військові частини на допомогу цьому збиранню з тим, щоб ці військові частини одержували посилене постачання за рахунок місцевих селян, поки податок не буде сплачений». 12 серпня ці міркування матеріалізувалися в постанові Ради праці і оборони про застосування надзвичайних заходів під час вилучення продподатку. У ній ішлося про введення до волостей та сіл, що опиралися наркомпродівцям, військових частин. Останні мали під час збирання податку «негайно вживати найрішучіших заходів примусового характеру».

Цей урядовий документ не конкретизував «найрішучіших заходів». Виконавці керувалися підзаконними інструкціями. Ось одна з них, яка поширювалася в охопленому тяжким голодом Вознесенському повіті: «Взяти в кожній волості від 15 до 25 чол. заложників з куркульського і середняцького населення. У випадку, коли яке-небудь село відмовляється дати підписку про кругову відповідальність або ж, давши підписку про виконання продподатку за 48 годин, не виконає, такі села оголошуватимуться ворогами радянської влади. Половина заложників має бути засуджена аж до застосування вищої міри покарання — розстрілу, після чого буде взято наступну групу. Все зерно незалежно від продподатку конфіскується».

Хлібозаготівлі в голодуючій місцевості бачилися аморальними. Тому інформація про голод в Україні була заблокована. Зокрема, газетам заборонялося висвітлювати трагічне становище в південних губерніях. Тема голоду звучала в них постійно, але йшлося про внесок України в подолання поволзького голоду. Техніка блокування власного голоду була опрацьована в короткій резолюції політбюро ЦК КП(б)У з доповіді Владимирова «Про кампанію щодо боротьби з голодом» від 4 серпня 1921 року: «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом у Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».

Незважаючи на дедалі більшу загрозу для життя мільйонів людей у завойованій більшовиками країні, Раднарком не звертався по допомогу до міжнародної громадськості. Вона звернулася першою. На початку липня славетний мандрівник, учений і громадський діяч Фрітьоф Нансен запропонував наркому закордонних справ Ґєорґію Чічєріну допомогти продовольством населенню Петрограда. Потім до наркома звернувся керівник Американської адміністрації допомоги (АРА) Герберт Гувер. Ця позаурядова благодійницька організація діяла в Західній Європі з 1919 року, використовуючи для тих, хто потребував допомоги, нагромаджені на континенті під час війни величезні продовольчі запаси експедиційного корпусу США. 

Читайте також: Розбудити пам’ять

Лєнін змушений був дати згоду на переговори в Ризі з найближчим співробітником Гувера Брауном, хоч ідея допомоги з боку буржуазії йому не подобалася. Щоб збалансувати класову структуру закордонної допомоги, голова Раднаркому підключив до справи надання допомоги продовольством Комінтерн. Так виник Міжнародний комітет робітничої допомоги (Міжробдоп). Починаючи з 20 серпня в Росії розгорнулася рятівна акція АРА. Однак в Україну чужоземних рятівників не запросили…

«Селяни у відчаї риють собі могили»

Тим часом становище в південних українських губерніях ставало трагічним. Місцева влада не розуміла причин бездіяльності республіканського та центрального урядів і тим більше причин заблокування інформації про голод. Вони закидали Харків і Москву розпачливими телеграмами. У зверненні до ЦК Допгол при ВУЦВК керівники Донецького губвиконкому волали: «Голод на Донбасі набрав жахливих розмірів. Голодує до 500 тис. осіб. Селяни у відчаї риють собі могили, не відчуваючи реальної допомоги. Досі з центру не одержано ані зернини». Якраз у цей час Лєнін повідомляв місцеві органи влади, що на Донбас доставлено тримісячний запас хліба, щоб підтримати кам’яновугільну промисловість. Проте хлібом постачалися шахти, а не села. Із сіл Донеччини хліб якраз забирали. До 15 січня 1922 року з губернії було викачано 120 тис. пудів зернових культур. 

Коли голодуючих селян почала косити смерть, постало природне запитання: чому голод так довго замовчували? У відкритих публікаціях республіканські діячі не наважувалися зізнатися в тому, що дисципліновано виконували вказівки центрального уряду. У підписаному Петровським звіті ЦК Допгол «Рік боротьби з голодом» з’явилося таке хитромудре пояснення: «На Україні внаслідок більш сприятливого урожаю попереднього року, незважаючи на однаковий з Поволжям вплив посухи на врожай 1921 року, гострий продовольчий нестаток дав себе відчути тільки з пізньої осені. І до початку зими 1921 року в степах житниці федерації стався той же жахливий кошмар, що холодить кров, в тій же жахливій і моторошній різноманітності його картин, що й на Поволжі».

Засвідчена у звіті ЦК Допгол (грудень 1922-го) тотожність голодного лихоліття на Поволжі та в південних областях України могла б вважатися викликом центральній владі, якби датувалася роком раніше, у розпал тяжкого голодування, що супроводжувалося десятками тисяч смертних випадків. Однак у грудні 1922-го це вже був «бунт на колінах». Стосовно тези про «більш сприятливий» урожай 1920 року в Україні порівняно з Поволжям, то вона не відповідала дійсності. Треба визнати, що продовольчі загони більшовиків намагалися обідрати як липку і поволзьких, і українських селян. Та якщо конфіскаційна продрозверстка на Поволжі відбувалася без особливих ексцесів, то в Україні в радянської влади виникли серйозні проблеми: селяни люто опиралися пограбуванню з боку держави, зокрема силою зброї, яка у великих кількостях нагромадилася на селі за роки війни. Широкою хвилею розлився антирадянський селянський рух, який Лєнін називав «куркульським бандитизмом». У жовтні 1920 року вождь з обуренням свідчив: «Ми беремо хліб з Сибіру, беремо хліб з Кубані, але не можемо взяти його з України, бо там кипить вій­на і Червоній армії доводиться боротися проти банд, якими вона кишить». І все-таки більшовикам вдалося вилучити в збунтованого селянства з допомогою дислокованої в Україні мільйонної армії 71,5 млн пудів хліба (160 млн пудів згідно з планом), тобто ґрунтовно пограбувати село. 

«Ми виявили злочинну недбалість»

Переламною в ситуації з голодом стала VI Республіканська партконференція (грудень 1921 року). Вона працювала якраз тоді, коли в селах південних губерній гинули десятки тисяч селян. Спільну думку багатьох делегатів озвучив у своєму виступі Микола Скрипник: «Хіба це не було очевидно, що ми йдемо до голоду? ЦК затримував це питання, йшов тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і тільки тепер ми бачимо вочевидь помилку, виявлену тут. Ми тоді не насмілювалися казати, що в нас, у нашій благодатній Україні, голод». Це теж був «бунт на колінах», бо Скрипник ставив на карб республіканській парторганізації замовчування голоду. Хай там як, а після грудневої партійної конференції в Харкові ЦК РКП(б) був змушений визнати реальність українського голоду.

З наголосом не на «помилці», а на злочині з мотивуванням причин цього злочину висловився Раковський у листі до Лєніна від 28 січня 1922 року: «Я повинен констатувати, що стосовно продовольчих і посівних потреб наших голодуючих губерній ми виявили злочинну недбалість… Це відбувалося тому, що ми в першу чергу мали на увазі Радянську Росію і Донбас». Щоправда, посмілішав він тільки через півтора місяця, коли український голод офіційно перестав бути таємницею. Та й висловився не публічно, а в листі, що мав довірчий характер. 

На початку січня 1922 року Раковському дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій. 10 січня він уклав з АРА угоду, аналогічну тій, що була укладена центральним урядом. 16 січня політбюро ЦК КП(б)У доручило своєму агітаційно-пропагандистському відділу і ЦК Допгол вжити заходів, щоб у пресі з’явилося «якнайбільше відомостей про голод на півдні України». Газеті «Комуніст», органу ЦК КП(б)У, доручалося надіслати в губернії, які голодували, свого кореспондента.

Читайте також: Як Голодомор розвалив СРСР

Зарубіжна допомога тривала з березня 1922 по червень 1923 року. У серпні 1922-го, коли закордонні організації повністю розгорнули роботу, вони годували 1,8 млн жителів неврожайних губерній проти 400 тис., забезпечуваних ЦК Допгол при ВУЦВК. Отже, роль закордонних організацій у рятуванні людей була вирішальною. 

У тогочасній пресі високо оцінювалася роль Міжнародного комітету робітничої допомоги, тоді як значення АРА та інших «буржуазних» організацій усіляко применшувалося. Однак статистика ставить кожну закордонну організацію допомоги на належне місце. За період своєї діяльності Міжробдоп надав голодуючим в Україні 383 тис. пайків, місія Фрітьйофа Нансена — 12,2 млн, АРА — 180,9 млн пайків. На жаль, діяльність Американської адміністрації допомоги, яка припинила в Україні масову смертність, все ще залишається білою плямою в історичній науці. Я мав намір написати книжку на цю тему, але тема Голодомору 1933 року поглинула весь мій час. 

Благодійна допомога до всіх не доходила. В архівах і в тогочасній пресі траплялися численні повідомлення про смертні випадки від голоду впродовж осені 1922-го — пізньої весни 1923-го. І все ж таки зима 1922–1923 років для селян південних губерній виявилася набагато легшою, ніж попередня.

У 1922-му в Україні було засіяно на 2,7 млн десятин менше, ніж у попередньому. Слід не забувати, що і в 1921-му внаслідок продрозверстки 1919–1920 років селяни засівали істотно менші площі, ніж до радянської окупації. Особливо великий недосів після тяжкої зими 1921–1922-го спостерігався в південних губерніях. Але з урожаю 1922-го було відраховано понад 10 млн пудів зернових культур в експортні ресурси. Це невелика кількість, але й вона могла б полегшити становище голодуючих. Однак Кремль зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, щоб дістати валюту. 

Кінець махновщини. Значною мірою саме голод 1921-го виснажив сили антибільшовицьких селянських загонів, зокрема армії Нестора Махна

Щоб експорт зерна з голодуючого регіону не видавався аморальним, було оголошено, що врожай 1922 року припинив голод. У жовтні 1922-го ЦК Допгол при ВУЦВК перейменували в Центральну комісію з боротьби з наслідками голоду (ЦК Наслідгол). Як експорт хліба, так і поставки до Росії призвели до того, що голод у південних губерніях протримався весь 1922-й і перейшов у першу половину 1923-го.

«Зачистка» села

Тепер треба відповісти на запитання, поставлене в заголовку цієї статті.

Зрозуміло, чому в системі пріоритетів більшовицького центру під час здійснення продовольчої політики одне з найперших місць належало робітничому класу. Якби лєнінська партія не впоралася з наданням хоча б мінімальних пайків багатотисячним робітничим колективам, вони відмовили б їй у підтримці. Голодні й згуртовані робітники для диктатури небезпечніші, ніж розпорошені селяни. 

Та не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. Факти свідчать про те, що поволжцям надавали допомогу. Мотиви вибіркового ставлення влади до регіонів під її контролем не лежать на поверхні. Однак є пояснення, що ґрунтується на фактах. 

Читайте також: В Україні створять електронну базу свідчень жертв Голодомору

Українське село було охоплене антибільшовицьким повстанським рухом. Як вказувалося у звіті уряду Раковського на VI Всеукраїнському з’їзді рад, за 1921 рік у справі «замирення» села було зроблено більше, ніж за весь попередній період. Чекісти подали відповідну довідку: за перші 10 місяців року було виведено з боротьби 444 отамани, серед них убито в боях 189, розстріляно 9, заарештовано 84, добровільно з’явилося з повинною і було амністовано 162. Більша частина тих, хто з’явився з повинною, припадала на другу половину року.

Історики радянського часу твердили, що повстанський рух почав спадати, коли селяни відчули благотворний вплив нової економічної політики. Однак методи хлібозаготівель лишилися тими самими, хоча продрозверстку замінили продподатком. Переконливіше звучить пояснення, що випливає з досвіду боротьби Нестора Махна. Переслідувані частинами Червоної армії, махновці зібралися на нараду в селі Ісаївка Таганрозького повіту 21 липня 1921 року. Обговорювалося питання, у якому регіоні продовжити боротьбу. Махно спробував змінити звичний, але небезпечний через насиченість радянськими військами регіон і зробив рейд донецькими та поволзькими степами. Та в умовах голоду, що наближався, політична активність селян спала практично до нуля. Ніким не підтриманий, «батько» був змушений повернути тачанки на захід, перетнув спочатку Дніпро, а потім Дністер й опинився у вигнанні, у Румунії.

Голод виявився чинником, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, центральний уряд допоміг природному катаклізму впоратися з «куркульським бандитизмом», конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у селян південних губерній. 
Голод 1921–1923 років в Україні звикли називати голодомором. Не можу з цим погодитися, Голодомор (із великої літери!) мусить бути один, щоб збігатися з іншим, уже правовим терміном — геноцидом. Масштабна допомога благодійних організацій у 1922–1923‑му припинила масову смертність від голоду, тоді як у 1933-му організація голодного мору становила кінцеву мету сталінської голодотворної політики.

Першопричиною голоду 1921–1923-го, так само як голоду 1946–1947-го, була катастрофічна посуха, ускладнена господарською руїною повоєнного села. Інша річ, що ця першопричина поєднувалася з репресивною політикою очільників Кремля, які прагнули поглибленням голоду задушити селянський опір. У 1933 році Іосіф Сталін використав два елементи лєнінської голодотворної політики в Україні: інформаційну блокаду та конфіскацію хліба в уже голодуючій сільській місцевості, щоб за умови відсутності посухи створити ситуацію абсолютного голодування й таким чином «навчити уму-розуму» (вислів генсека КП(б)У Станіслава Косіора щодо політики Кремля в 1932–1933 роках) селян, які опиралися колективізації. 

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...