Світ 2017-07-07 16:32 Крапивенко Дмитро

Казахстан: стартовий майданчик

Колонізатори завжди впевнені, що здатні знайти найкраще застосування підкореним землям. Казахський степ — це для каторги й заслань, ядерного полігону, космодрому й евакуації підприємств на випадок війни на Заході. Такої логіки російська й радянська адміністрація дотримувалася не одне століття.

Кочовикам якийсь час ще дозволяли жити своїм традиційним укладом, суть якого Тарас Шевченко зрозумів як «убогі, голі та на волі». Однак більшовики зі своїм «малим жовтнем» і колективізацією поклали цьому край. Джут (тамтешня назва Голоду 1932–1933 років) надовго вніс дисбаланс в етнічну структуру республіки: до самого розпаду СРСР частка казахів серед населення не перевищувала 40%. Цей факт призвів до того, що кремлівські вожді, навіть демократ Ґорбачов, не заморочувалися над тим, щоб ставити на чолі республіки представника титульної нації. 1986-го КазСРСР мав очолити секретар обкому з Поволжя Ґеннадій Колбін, і цей факт спричинив перші за часів перебудови масові заворушення. ­«Желтоксан кетерілісі» — грудневе повстання в Алмати сталося задовго до подій у Вільнюсі та Революції на граніті в Києві.

Однак незалежність від СРСР Казахстан оголосив останнім — 16 грудня 1991-го. Референдуму, як в Україні, не було, і, зважаючи на етнічну різнорідність тодішньої республіки, є підстави сумніватися, чи дав би він позитивний результат. Надалі країна, очолювана весь цей час беззмінним Нурсултаном Назарбаєвим, залишалася в усіх пострадянських проектах: СНД, ЄврАзЕС, Митний союз, ШОС, на її території донині розміщено п’ять російських військових баз (включно з Байконуром), у геополітичних іграх Кремля їй відведена роль азійського аналога Білорусі — недарма ініційовані Москвою переговори щодо Сирії регулярно відбуваються саме в Астані. Втім, шлях, який пройшов Казахстан за останні 25 років, усе-таки свідчить, що там, однак, орієнтовані на побудову власного незалежного проекту: держава дедалі чіткіше оформлює свої національні інтереси й пріоритети.

Ставка на демографію

Щойно ви розпочнете розмову з мешканцем Казахстану, він одразу зверне вашу увагу на те, що країна вельми неоднорідна: північ і південь мають не лише різну географію (степи vs гори), а й етнічний склад («інтернаціонал» vs титульна нація). Усе це, безумовно, позначається і на менталітеті, і на відносинах між вихідцями з різних регіонів. Скажуть вам і про різницю між селом та містом, мовляв, «асфальтові» казахи й мешканці кішлаків не те саме. А ще є «оралмани» — репатріанти, які за державною програмою повертаються на Батьківщину переважно із сусідніх країн. Таких нині в Казахстані налічується близько 1 млн осіб. Для країни із 18-мільйонним населенням це доволі відчутна цифра.

Демографія сучасного Казахстану чи не найкраще ілюструє процеси всередині країни. Етнічний баланс за роки незалежності змінився таким чином, що нині казахів у країні налічується 66,48%, тоді як росіян трохи більш як 20%. Пояснити це нескладно: традиціоналізм і, як наслідок, великі сім’ї перших, невдоволеність життям у сучасному Казахстані та відповідно еміграція других. Однак говорити про те, що офіційна влада просто спостерігає за демографічними процесами, було б несправедливо. Географічно (і не тільки) близька до Росії північ — це зона ризику.

Вкотре про це згадали під час загострення подій в Україні. Уже в травні 2014‑го в Казахстані почала працювати державна програма переселення з південних регіонів у північні. Офіційна риторика така: на півночі достатньо житла, є потреба в робочих руках. Розпочалася освітня програма, яка передбачала надання грантів уродженцям півдня й у навчальних закладах півночі. Статистика така: 2014‑го 2 тис. абітурієнтів скористалися цією програмою, 2016‑го — вже 16 тис. «Залюднення» півночі Казахстану відбувається, як неважко здогадатися, здебільшого етнічними казахами, що в перспективі можуть змінити й мапу політичних настроїв у регіоні.

Читайте також: Казахстан між Заходом і Сходом

Переповнені колоніальною пихою росіяни в 1990-х дорікали казахам, мовляв, ми вам принесли цивілізацію, індустріалізували економіку, побудували міста, а ви скільки міст заснували?! Здається, що цей докір почув сам Нурсултан Назарбаєв, який 1997-го вирішив перенести столицю країни до Астани — міста, мало кому відомого за межами країни. Колись поселення на перетині караванних шляхів, колись «казачій острог» Акмолінськ, колись радянський, названий у дусі часу Цілиноград. Якщо не ходити до місцевих музеїв чи не гортати Вікіпедію, то цього «колись» у нинішній столиці Казахстану не помітиш. Астана, модерновий азійський мегаполіс із надсучасними хмарочосами, напевне, головний пам’ятник доби Назарбаєва, що назавжди закрив питання про спроможність казахів будувати власні міста.

У питанні «місто — село» теж помітні зміни. За роки незалежності населення колишньої столиці Алмати зросло майже на півмільйона, а Астани й Шимкента (друге за кількістю населення місто) — утричі. Нинішня столиця — це місце зустрічі мешканців усіх регіонів, які їдуть туди за новим життям і більшими заробітками.

Законодавчо права російськомовної меншини, яка здебільшого не володіє казахською й не вирізняється великою лояльністю до незалежного Казахстану, ніяк не обмежені. Однак якщо подивитися на список міністрів у нинішньому уряді, то можна переконатися, що там 100% казахів. Те саме враження від поліції, прикордонників і військових на вулицях Астани: за три дні перебування в місті мені не вдалося зустріти серед них жодного чоловіка чи жінку слов’янської зовнішності. У неформальному спілкуванні це пояснюють зазвичай так: за радянських часів казахам важко було робити кар’єру, їх рідко брали на керівні посади, зараз це певною мірою «помста». Не слід забувати й про властивий східним народам непотизм. В Астані кожен таксист скаже вам, до якого роду він належить. А це не просто так інформація для довідки. Кланові стосунки в Казахстані — своєрідна альтернатива європейському громадянському суспільству, інструмент позасистемних відносин, який не останньою чергою визначає кадрову політику в країні.

Назарбаєв не вічний

Президент, що очолює країну від 1990-го, має поважний вік — 76 років. Жодних розмов про відхід від повноважень президента він не веде, а політична культура цієї країни не передбачає прямого порушення такого питання. Усі сходяться на думці, що правитиме «єлбаси» («глава народу») до свого останнього дня. А от запитання «а що ж далі?», здається, здебільшого збуджує сторонніх спостерігачів, які впевнені, що смерть авторитарного лідера неодмінно кине країну в хаос і мало не громадянську війну. Були такі прецеденти в історії, заперечувати це нерозумно. Однак серед казахів поширена інша аналогія: 2006-го помер одіозний президент Туркменістану й на його місце прийшов наступник Гурбангули Бердимухамедов, торік в Узбекистані відійшов Іслам Карімов і там зміна влади відбулася без потрясінь, чому в Казахстані має бути інакше? Нурсултан Назарбаєв не має сина, щоб у монаршій традиції передати владу (як це було в Азербайджані), утім, є правляча партія «Нур Отан», яка функціонально є чимось на кшталт радянської КПРС і, здається, спроможна втримати країну на перехідному етапі та призначити нового лідера.

Є слабкі надії на демократизацію. Сам Нурсултан Назарбаєв періодично говорить про необхідність децентралізації влади. Остання така ініціатива прозвучала в грудні 2016-го, коли президент Казахстану оголосив про створення комісії, яка має розробити нову систему розподілу влади між гілками й надати більше повноважень урядові та парламенту.

Фотогалерея: Що залишилось від сумнозвісного табору АЛЖИР у Казахстані

Втім, у втілення таких намірів важко повірити. Наразі президент може по-батьківськи насварити акіма (мера) Алмати за бруд на вулицях, і той через центральну пресу довго пояснюватиме, як близько до серця взяв критику Назарбаєва й що робитиме задля усунення недоліків. Політична реформа в Казахстані може стати підтвердженням мудрості Ходжи Насреддіна: «Хто раніше: ішак або падишах?». Утім, оптимісти стверджують: можливо, це і є наш шлях до демократії, поступовий, ініційований згори. Прикладів мирного переходу від диктатури до республіки також не бракує. 

Менш відчутними є сподівання на казахстанський Майдан, потенційним лідером якого інколи називають екс-чиновника й бізнесмена Мухтара Аблязова, особистого ворога чинного президента. Мала ймовірність такого сценарію пояснюється слабкістю опозиції, всюдисутністю спецслужб, невдалим прикладом Киргизстану, який у 2000-х пережив дві революції та поновлення міжетнічних сутичок в Оші.

Приспана загроза

Російська в Казахстані повсюди: увесь набір «братніх» телеканалів, мало не кожна вивіска на магазинах і рекламне оголошення продубльовані офіційною (таким є статус російської поруч із державною казахською) мовою. Звісно, така мовна політика не має тих нищівних наслідків, що в Білорусі, бо етнічні зв’язки тут сильніші за лінгвістичні. Внаслідок радянської національної політики тут сформувалася спільнота, яку називають «російськомовними казахами». Переважно це вихідці з північних регіонів, де десятиліттями панував «інтернаціонал» і титульна нація була представлена нечисленно. Як сказав Тижню Канат Тассімбеков, автор бестселера «Ситу­а­тивный казахский» (посібник, популярний якраз у середовищі російськомовних казахів), у радянські часи серед казахів було популяр­ним прислів’я «Хочеш стати людиною — вчи російську», тож престиж цієї мови в Казахстані й донині залишається доволі високим.

Читайте також: Назарбаєв дав старт переходу казахського алфавіту на латиницю

На державному рівні панує доктрина «тримовності»: казах­ська, російська й англійська. У колах інтелектуалів вона часом викликає критику. «Тримовність у нас надміру ідеалізована, це мрія, яку важко втілити в життя. У нас планують перевести весь цикл викладання природничих наук у вищій школі на англійську. Виходить, що казахська не годиться для того, щоб бути мовою науки. Її таким чином витісняють на кухні, в історію та етнографію. Такий підхід важко назвати стратегічним», — каже Канат Тассімбеков. Якщо запровадження англійської як мови навчання — це ще питання майбутнього, то російська в тій сфері посідає доволі міцні позиції, і поширеною є практика, коли випускник казахської школи йде вчитися, наприклад, до військового училища, де викладання ведеться російською.

З останніх рішень у мовній політиці Казахстану — перехід на латинку до 2025-го. Мотивація традиційно позаполітична: країна модернізується, це технологічний крок, до того ж цей алфавіт краще надається до казахського письма. Однак для Росії такий крок не залишився непоміченим: там таке рішення Астани сприйняли як відвертий крок на вихід із «русского мира».

Деякі кроки у сфері гуманітарної безпеки були зроблені ще в 1990-х — змінилася радянська топоніміка. Чимало вулиць і площ названо іменами національних героїв — батирів, а колишня Ленінградська вулиця в Алмати названа іменем Ґете (можливо, це данина колись численній німецькій громаді, що жила тут). Цьогоріч військовий парад відбувся не 9, а 7 травня — до Дня Збройних сил республіки.

Казахстанські медіа напрацювали певний досвід протистояння російським інформаційним атакам. Наприклад, редакція одного з провідних онлайн-медіа Tengri News 2014-го помітила таку тенденцію: під матеріалами стало з’являтися дуже багато антиукраїнських і проросійських коментарів, підписаних казахськими нікнеймами. Щоб викрити, звідки саме надходить потік таких коментарів, вирішили за IP-адресою визначати й помічати прапорцем країну походження коментаторів — годі було дивуватися, що більшість таких дописів поширювалося з Росії, про що швидко дізналися читачі порталу.

Нові орієнтири

Казахстан став на ноги у 2000-х завдяки нафтодоларам, що були інвестовані в інфраструктуру, передовсім у нову столицю Астану, розкіш якої помічають усі закордонні гості. Хорошою нагодою показати країну стала цьогорічна EXPO-2017 «Енергія майбутнього», що відкрилася в червні й триватиме до вересня. Головні меседжі, які хоче послати Казахстан світу: ми прагнемо долучитися до Четвертої промислової революції, ми маємо амбіції нового «азійського тигра».

Місцевий авторитарний режим речники EXPO-2017 вважають перевагою. Так, колишній міністр економіки, а нині керівник Міжнародного фінансового центру «Астана» Кайрат Келібметов наголошує, що сталість казахстанської політичної системи забезпечує довготермінову стратегію розвитку. Зрештою, подібну модель мали свого часу Південна Корея і Сінгапур, яких офіційна Астана нині називає своїми орієнтирами.

Читайте також: Переговори в Астані: російське диригентство і турецькі поступки

А успіх Китаю тут тлумачать не як успіх ринкової економіки, а як результат послідовної централізованої політики Пекіна. Роль, на яку претендує тепер Казахстан, — потужний бізнес-хаб, ще одна магістраль для капіталу, що рухається з Європи до Азії (а ці зв’язки нині стають порівнюваними з трансатлантичною торгівлею). Зрештою, весь грандіозний комплекс, зведений під EXPO-2017, і має стати тим стартовим майданчиком для казахського економічного дива — тут повинна постати біржа, на яку прийдуть гравці з Азійсько-Тихоокеанського регіону, Близького Сходу, сусідніх держав. Обіцяно багато: принципи англійського права, пільговий податковий режим, незалежний фінансовий суд. Сінгапур, одним словом.

Загалом казахстанські медіа на тлі EXPO-2017 переповнені пафосом і змалюванням перспектив, які чекають на країну. Однак за деклараціями й красивими презентаціями наразі важко розгледіти справжній потенціал країни, що претендує на роль «азійського тигра».

Звести хмарочоси, як у Сінгапурі, ще не означає повторити його економічний успіх. Стрибок із сировинної економіки в постіндустріальну — завдання амбітне, і якщо Казахстану це вдасться, він буде першим у списку пострадянських країн. Можливо, Сінгапуром стане окремо Астана, життя в якій і тепер істотно відрізняється від менш показової провінції. До того ж корупція в країні залишається доволі високою (за даними Transparency International, на одному рівні з Україною), що аж ніяк не відповідає амбіціям майбутнього азійського тигра.

Читайте також: Совок – це щеплення від реформ

Для здійснення такого стрибка потрібна підготована належним чином еліта. І в цьому сенсі Казахстан уже провів певну роботу: від 1993-го в державі працює програма «Болашак» («Майбутнє») — система державних грантів, що передбачає навчання й стажування у престижних закордонних університетах і компаніях. За весь час програмою скористалося близько 12 тис. громадян, більшість яких (близько 75%) продовжила кар’єру в державних органах. Вимоги (включно з підвищенням рівня знань державної мови) переглядалися з урахуванням зміни пріоритетів керівництва держави. Процес надання гранту подібний до отримання банківського кредиту: у майбутнього студента (магістра, PhD тощо) в Казахстані повинні бути поручителі, які в разі неповернення мають компенсувати державі вартість навчання. 

Китай — сусід, один із провідних ділових партнерів (тільки за три квартали 2016-го приплив китайських інвестицій до Казахстану зріс усемеро) і певною мірою приклад для наслідування. Однак на рівні суспільної свідомості казахи дещо побою­ються китайської експансії, особливо в агросекторі. Останні помітні протести в країні відбувалися 2016-го й були викликані саме страхами перед довготерміновою орендою земель китайськими інвесторами. Наразі «нашестя зі Сходу» не сталося. Втім, страхи живуть: не так через конкретні ринки, як просто перед надміру спритними китайцями з їхньою динамічною діловою культурою, що дисонує з куди розміренішим казахським трибом життя. 

Новини RedTram

Loading...