Культура 2017-07-22 20:01 Сергій Харинович

На зміну бардам і рокерам

Хіт-парад 12-2, «Червона рута» в Севастополі, касети-фірмачі та інші радощі середини 1990-х

Рік одна тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертий. Цього разу стартую звідси… Дев’яносто четвертий… Що там у світі? Як в Олександра Сергійовича там: «Чи за морем все щасливо?/І яке у світі диво?».
А у світі ось яке є диво. Навіть дива… Відкрито тунель під Ла-Маншем. Диво? Диво. Мандела став президентом ПАР. Диво? Для ПАР диво. Україна відмовилася від ядерної зброї. Диво? Ще й яке. Досі дивуємося. Курт Кобейн стріляв собі в голову. Диво? Ні, дива не сталося. Поцілив…  
А з чим у мене особисто асоціюється цей рік? О… Я вам скажу. З однією піснею нині спочилого в Бозі коллєктіву Ace of Base. Це була така собі кількамісячна «Музична шкатулка», аудіотортури. Звідусюди лунало оте «All That She Wants». Зранку, в обід, а тим паче ввечері «All That She Wants». І біда в тому, що сховатися ніяк не виходило. Бо ти жив у гуртожитку. І касетники в десятках кімнат крутять магнітну плівку, на якій записано «All That She Wants»…   

Прожитковий мінімум
На 1994 рік новітня музична вітчизняна індустрія вже сформувала якусь фауну. Повилізали з протоплазми перші ящери, що з часом або вимруть, або стануть справжніми динозаврами. Ми вже отримали якийсь мінімальний набір зірок, мінімальний набір тих, хто висвітлював їхнє життя. 
За великим рахунком тодішніх зірок був дуже обмежений контингент. Пальців однієї людини, якщо то не інвалід, якраз вистачило б їх полічити. Резервація. Хто вони, шоу-бізнесові українські герої 1994 року? На пам’ять свою я не покладаюся в такому надважливому питанні. Занурення в інтернет, можна сказати, нет-археологія, дає такі результати: Ірина Білик, Жанна Боднарук, «Сестри Тельнюк», «Плач Єремії», «Кому Вниз», «Табула Раса», «Вій», «999», «Анна-Марія», «Брати Блюзу», «Скрябін», «Жаба в дирижаблі», «Нічлава Блюз», «Брати Гадюкіни», Green Grey, «ЯЯЯ». 
Більшість із цих поп- і рок-ідолів пройшли «Червону руту» й практично всі співають українською. Виняток — Green Grey. Ці товаріщі, принципово російськомовні й російськоспівні, на той момент стояли осібно. І саме вони були чи не першими, хто зайшов в укршоубіз через Москву. Протоптали доріжку. Потім цією доріжкою буде рух, як шанхайським хайвеєм. Туди-сюди. Але то потім. Поки що українці радіють, що гурт грає якісний музон, майже як у гамериканських емтіві, вигляд має майже як у гамериканських емтіві, при цьому тіпа український. Тіпа. Алілуя!

Олдскул, екзил і секс-символ 
Ще в нас, як у дорослому шоу-бізнесі, нарешті почалися свої маневри. Це я, наприклад, про «ЯЯЯ». «ЯЯЯ» — уламки гурту ВВ, який у неповному складі на той момент пеемжував у Парижі. То Скрипка й Піпа задєлались французькими підданими. Десь полабували в мєсних клубах. Зовйєт екзотік! Червона хвиля. Кілька разів навіть заїжджали додому виступити. Але без залучення колишніх колег по гурту. Залучали французів. І назву ВВ. А от Сахно й Здоренко патріотично лишалися в Україні й створили хороший поп-роковий проект «ЯЯЯ». Гурт прекрасно стартанув. Грав веселий і потужний майже глем-рок а-ля Aerosmith. Грав...

Читайте також: Нова музична географія
З Бельгії повертається Кузя. Як справжній рок-стар, подолавши наркозалежність, повертається. Ух, наш шоу-бізнес! Я особисто тій звістці дуже зрадів. Бо слухати вокалізи інших «Гадів» було нестерпно. А вони, інші гади, таки намагалися співати, доки їхній колєга був на лікарняному. Ну але теж маневри, теж двіжняк!
Чергову спробу побудувати бізнес на шоу роблять музиканти гурту «Цей дощ надовго». Спроба видається вдалою. Агенція «Нова», що на початках опікується власне Іриною Білик, із часом таки перетворюється на надпотужну бізнесову одиницю. 

флагманом усе ще залишалась «Червона рута». вона була невід’ємною частиною життя майже всіх музикантів-початківців. Уся підвально-гаражна музбогема точно знала вже умови участі, дати відбору в рідному місті

А що, власне, секс-символ епохи ранньоукраїнського шоу-бізнесового мезозою? Секс-символ трудиться, як галєрний раб. І тут без сарказму. Постійні виступи, гастролі, підготовка альбому. Фактично другого. Але практично першого. Дорослого. На той момент уже існував «Кувала зозуля» 1990 року випуску. Та то, як на мене, більше зразок такого... постперестроєчного євро-диско а-ля Руся. За винятком «Годі вже». У тій пісньонзі проступає та Білик, яка на довгі роки стане номером один на нашому музолімпі. «Годі вже» якось і стилістично вибивається із загальної канви альбому, і текстом. Думка, звісно, суб’єктивна. 
У 1994-му з’являється «Я розкажу». Реально знаковий альбом. Фірмовий аранж, мєгахіти через пісню. «Лише твоя», власне «Я розкажу», «Божевільна». То, як кажуть на якійсь Пенсильванщині, голден хітс.
У цей період до нечисленної зіркової когорти вривається Таїсія Миколаївна Гирявець. Вона ж Таїсія Повалій. Вона ж Просто Тая, від природи така є. Таїсія Миколаївна — співачка олдскульна. Почала виступати ще за дрємучого совка. І, власне, розкручувалася за совковою схемою. А саме їздила на найрізноманітніші конкурси й перемагала. Благо вокальні дані справді прекрасні. Схема спрацювала. Зірка засіяла.

Арифметика хіт-параду 
Що ще... Можна провести чергове інтернет-занурення. Але не зараз. Зараз я згадав про явище, яке ніяк не можна оминути на сторінках цього трактату. 12-2. Хіт-парад 12-2 — так це явище звалося. Радіошоу, що виходило на хвилях радіо «Промінь». «Промінь» у ті часи — то мєгапрогресивна історія. Ефемів ще не наплодилося. Ті, що були, лабали в межах столиці, тому меломани-українофіли тримали свої приймачі налаштованими на частоту «Променя». Двічі на день — із 9:00 до 10:00 та із 17:00 до 18:00 — ефір окупував хіт-парад. 12 виконавців представляли свої композиції: шість наших, шість не наших. Слухачі слухали то всьо, а потім мали можливість зателефонувати, проголосувати й підписати умовно смертний вирок тому чи іншому виконавцю. У результаті два аутсайдери з ефіру телепортувалися в архіви. Тому 12-2. Саме це радіошоу протягом довгих років ознайомлювало нас із новинками української музики. Передусім української. Бо фірмові записи інколи було простіше роздобути, аніж рідні вітчизняні. Благо індивіди з комерційною жилкою понастворювали так званих студій звукозапису, і там можна було розкопати фірмове музло на будь-який смак. Ну майже на будь-який. Тепер, коли чуєш «студія звукозапису», у голові спливає студія, де пишуться музиканти. Пульт величезний, комп, вокальна кімната... А тоді студія звукозапису — точка, де продавались аудіокасети із записами, які нерідко на тій самій точці й писалися. Стояли касетники, які від гудка до гудка переписували музло з касети на касету. Трохи пізніше з’явилися польські касети. У наших краях їх звали фірмачами. Касети-фірмачі. Тобто фірмові касети. Ні, це не були справжні фірмачі, тобто касети, випущені звукозаписувальними гігантами. Ні. То була копія ліцензійних магнітоальбомів. Фірмові фірмачі попадалися вкрай рідко. ТО були реліквії! Аякже. На самій касеті надруковано назву групи, назву альбому, назви пісень. А головне — паперова вкладка-обкладинка. У поляків то клаптик паперу: з одного боку обкладинка альбому, з внутрішнього боку перелік пісень за сторонами касети. Все. А у фірмового фірмача та вкладка могла бути й півметрова. Така півметрова гармошка, на якій окрім всього були ще й тексти всіх пісень альбому!!! То був Святий Грааль! Інтернету ж не було. А так можна було прочитати точний текст Sepultura чи Anthrax. Бо на слух не завжди можна було розібрати, про які саме досягнення людської цивілізації співають митці. 

Читайте також: Закордонні голоси. Співати українською на Заході
Касети, бобіни. То був час їх панування. CD, звісно, вже існували в природі. Але на наших теренах траплялися вкрай рідко. Але повернімося до 12-2. Чи ви думали, що я вже закінчив співати осанну цьому благословенному явищу! Аж ніяк. Завдяки цьому радіошоу в мої плейлісти потрапили такі шедеври, і це знову ж таки без грама сарказму, як «Мудрий, бо німий» Скрябіна, «На долині туман Шейк» «Братів Гадюкіних»... Та й узагалі. Практично вся вітчизняна музика того часу потрапляла до мене через «Промінь» загалом і хіт-парад 12-2 зокрема. Причому є пісні, які досі асоціюються тільки з приймачем ВЕФ, із якого було почуто вперше. «На тополю високую» — просто-таки фантастично класичний дует Віктора Павліка і Жанни Боднарук. 
«Дупа джалізова» «Гадів». «Майстер з міста Hamelen» «Кому Вниз». Практично вся «Жаба в дирижаблі»: «Пум пум пум», «Жуки смердючки».
І особливо шанована мною «Колискова»: 
А я виходжу серед ночі на балкон,
Беру до рук акордеон!
Як на мене, просто феєрично!
Звісно, я не впевнений, що всі згадані вище пісні 1994–1995 років, але не суть. Просто така була схема: почув пісню по радіво, а вже тоді вйо шукати альбом. Знайшов — молодець. Ні — слухай те, що вдалося записати з радєйки на касету. Амінь.

Фестивалі & премії
Коли в рідній Вітчизні з’явилися зірки, то для них мали ну просто-таки в обов’язковому порядку з’явитись якісь «Ґреммі» місцевого розливу. Ну щоб найкращий глухонімий співак, найкраща спідня білизна в музичному відео. З того, що я пам’ятаю, то імпреза, що звалася «Старі зірки нового року». Зірок було мало, номінацій багато. Тому всім вистачало регалій. Як вам номінація «Панна музика — найпривабливіша співачка»? Кльово? І тут-таки «Поп-символ року». Поп-символ — це хтось чи щось? ОТ питання... А ось ще «Новий імідж». Поголив голову, набив тату на лівій сідниці — усіх переміг. Новий імідж. Але ті всі номінації просто-таки й поруч не стоять із шедевром «Поп-група чи соліст концептуально-творчого напряму, включаючи музику фольклорно-космічної 
магії українського нью-ейджу та інших альтернативних естетик»! Пся крев... Видихнув. Аби отримати таку премію, певно, і сер Пол Маккартні з ірокезом на голові заспівав би «Горіла сосна палала» на мотив Dead Can Dance.
Перший аналог «Ґреммі» спочив у Бозі доволі швидко, як для всеукраїнської премії. Відтоді над такими преміями просто нависло прокляття. Жодна з тих, які з’являлися пізніше, так і не стала єдиною, найавторитетнішою. Всі вони були, існували. У період існування, безсумнівно, мали авторитет і вагу, але, але...
Ситуація практично не змінилася понині. Чому? То тема окремого матеріалу.
А що в нас із фестивалями в той період? Із фестивалями все в порядку. Вони ростуть і множаться. Кожен обласний центр обзаводиться фестивалем, навіть деякі районні. «Тарас Бульба», «Романси Славутича», «Вітер зі Сходу», «Альтернатива»... У 1994-му «Таврійські ігри» опиняються в телевізорі, що відразу додає їм авторитету. Тепер, потрапивши на «Таврійські», потрапляєш в ефір. А музиканти то дуже цінують. Досі.
Але флагманом усе ще залишається «Червона рута». На той момент вона була невід’ємною частиною життя майже всіх музикантів-початківців. Уся підвально-гаражна музбогема точно знала вже умови участі, дати відбору в рідному місті й про всяк випадок дати відбору в сусідніх містах. Відбиралися чи спеціяльно готувалися пісні. І кожен мріяв як мінімум пройти обласний відбір. А там принаймні буде нагода зіграти на великій сцені, зі справжнім звуком! Тодішні музиканти не були балувані апаратурою. І шанс полабати на Маршалах — то вже була нагорода. Звісно, мова не про фанєрщиків і фанєрщиць, чим, власне, була вся тодішня поп-музика. Мінус, зроблений якимось мєсним або немєсним умільцем, плюс спів майбутньої Вітні Гьюстон. Мова про тих, хто грав наживо. 
Плюс сам відбірковий для обласного центру зразка 1994 року — то вже практично міні-фестиваль локального значення. Смотр художньої андерграундної самодіяльності. 
Це був уже четвертий фестиваль «Червона рута». І цього разу організатори того дійства вирішили йти просто в Мордор. Автономна Республіка Крим була обрана для проведення «Червоної рути-95». І то було сміливо... 
Те дійство мені випало спостерігати вже власними очима. Так би мовити, наживо. Поїздка на фестиваль починалась, хоч як дивно, у міліції. Інакше ніяк. Річ у тім, що Севастополь на той момент усе ще лишався містом закритим. Щоб шпійони мареканські не побачили часом тих посудин, які звуться флотом Чорноморським. Так що, аби потрапити до Севастополя, треба було в місцевих міліціянтів брати спеціяльний аусвайс, який свідчив, що ти не агєнт Моссаду. Інакше фестиваль для тебе закінчився б в електричці Сімферополь — Севастополь. 
До Севастополя вже тоді можна було возити екскурсії. Враження, що потрапив у резервацію. От ти такий живеш в Україні. З усіма нюансами, але в Україні. І раптом такий заповідник неляканих лосів... Русскі морячки, триколори, графіті «Севастополь — Россия» та перелякані очі людей, коли звертаєшся українською. Але до 2014 року ще далеко, і то все радше викликає подив та усмішку. 
Відбіркові тури. Виявляється, мало того, що тебе відібрали в рідній області. Вже на місці маєш показати себе. Відбіркові — то практично міні-концерти за жанрами. Вхід на них абсолютно вільний. Але це ж «город рузькой слави», тому зал БК у Камишовій бухті заповнений ледь на третину. Заповнений власне конкурсантами. Ібо тут, на фестивалі, за кілька днів ти можеш побачити, чим живуть твої колеги по нещастю по всій Україні. Що лабають. Як лабають. На чому лабають. І виявилося, що от ці самі відбіркові — найцікавіша тема. Тих, кого показували врешті по ТБ, відібрало журі. Звісно, на свій журішний смак, який із твоїм смаком не збігався відсотків на 90.
Власне, у цьому залі мали б сидіти чудо-сєлєзні, що звуться продюсерами. Якби вони в нас були. Нє, я не беруся твердити, що в нас тоді, та й зараз, ну зовсім немає продюсерів. Є трохи. Але то якщо не друг артіста, то її (його) законний супруг. А хотілося б бачити власне бізнесменів-продюсерів. Чуваків, що роблять із талантів гроші. Для себе й таланта. Таких не було тоді й зараз немає практично. Що ще раз доводить: шоу-бізнес як бізнес у нас досі відсутній, на жаль.

Нове покоління «Рути»
Традиційне запитання. Хто запам’ятався... Ні. Почну з того, що запам’яталося. От так перше, що спливає, окрім готелю і кримського вина. Марина Одольська. Такі... не дуже приємні асоціації. Зараз поясню. Фестиваль вирізнявся доволі дружньою атмосферою. Ну бо всі в принципі браття по нещастю... Тому контакти-знайомства відбуваються легко й невимушено. Але не в цьому випадку. Тьотя не реагує ні на вітання, ні на запитання. Такий собі Герасим у косусі, який оце щойно втопив своє Муму тут-таки, у Чорному морі. І це насправді чи не єдиний випадок такого зверхнього ігнору за весь фестиваль. Певно, тому й запам’яталось. ЕL Кравчук. Відспівав програму на сцені й тут-таки допомагав фестивальним гримерам приводити в мінімальний порядок йолопів, що мали виходити на сцену. Придивлявся і сумнівався... А це точно той чувачок, що буквально недавно був на сцені в шкіряних шортах і жабо? Той який: «Горить вогонь твій друг і брат...» Та да...Було незвично, але позитивно. Шутки-прибаутки, ніякого пафосу, звьоздності. Хоча з перших виступів було зрозуміло: то один із фаворитів. Але найфаворитнішим фаворитом, як на мене, були ВУЗВ. «Вхід у змінному взутті». Їхній «Сірко» враз став хітом. Спочатку у фестивальній тусовці, а потім уже та пісня розповзлася містами й селами. Вже зараз, пишучи ці рядки, вирішив подивитись, який вигляд воно мало на сцені — ВУЗВ та їхній «Сірко»... 
Кумедно... М’яко кажучи. Слова забуваються, все, окрім приспіву, читається приблизно як на уроці української мови, коли викликали до дошки, а ти вивчив рівно ніфіга. Тобто тихенько-притихенько. Дуже невпевнено. Молодим реперам довелося точно як у школі вчити чужі кілометрові тексти напам’ять. Вася Ткач. Поет-садист. Хіба не можна було коротше наваяти. Жартую, звісно. Але текст справді довгий. Ану задля експерименту візьміть і спробуйте вивчити... Тяжко. З того дива пацани все плутали й то не там вступали, то не те співали. Для телеверсії довелося навіть перезнімати того злощасного «Сірка», і все одно без косяків не обійшлося. Не менш кумедним бачиться і нині солідно-респектабельний Олександр Андрійович Богуцький у ролі ведучого. У кепці й із грубо забинтованим середнім пальцем, він уперто називає «Вхід у змінному взутті» входом у змінному житті, намагається построїти публіку в залі й тут-таки знущається над ісконно русскіми мешканцями, що врешті прийшли на концерт, примушуючи вивчити їх слово «Так», при цьому лагідно кличе їх хлопчиками та дівчатками...

Читайте також: Перегній для шоубізу
Ще одна сенсація фестивалю — «The ВЙО». Феєрично. І на сцені чуваки почувалися впевнено. Одне питання мене гризло всі дні дійства: як фестивальне начальство допустило до конкурсу траво-гімн «Ганджа»... Чи то вони такі темні, що того слова не знають, чи такі дємократи-лібєрали, що вирішили вальнути на всю країну пісньонзу про драп (коноплю, шмаль, ганджубас)... З напівбогами з оргкомітету на той момент я знайомий не був, тому спитати ніяк не міг. Уже за багато років після фестивалю знайшов відповідь на своє запитання. У якомусь інтерв’ю хтось із дирекції зізнався, що вони були темні й непросвітлені в питаннях штучних стимуляторів і сприйняли ганджу за Гандзю. Ну ту, з пісні про Гандзю — файну молодицю.   
Культурним шоком стали для мене металісти «Адізілейтор». Але не музикою, бо лабали чуваки достойно. А балєтними па. Я реально сів на попу, побачивши, як патлаті дядьки під магнітофон відпрацьовують синхронне махання хаєром. То був просто шок. Я сидів і дивився, як металєри займаються хореографією, ніби вони той самий ЕL Кравчук із балетом. Хол готелю. Магнітофон лабає конкурсні пісні гурту, а чуваки з гітарами хедбенжать на три-чотири.  
Абсолютною несподіванкою для мене була поява на сцені чувака, який мав такий вигляд, ніби приперся туди просто з качалки. Гоп-маєчка Reebok, спортивки, підтягнуті десь біля підборіддя, лисий череп і рама... Тобто гора м’язової маси кілограмів 120. Складалося враження, що дядько просто, як кажуть, не туди потрапив. Але насправді потрапив куди треба. То я про супергурт ТТС. «Турбо-Техно-Саунд». Вони засвітилися ще 1993-го на «Руті» в Донецьку. Але за два роки той вокаліст, що Роман, вирішив повторити подвиг Шварцнеґґера. Певно, жив у качалці... І то спрацювало. Такого персонажа не запам’ятати було нереально! Наступні роки гурт стане чи не номером один у денс-музиці в Україні.
Загалом фестиваль набирав обертів. То було помітно. Світло, звук, величезний штат фестивального начальства. А головне — нереальна кількість учасників. Не всі ставали призерами, лавреатами. То приємна штука, але не головна. Досвід. То найцінніше, що отримували музиканти.  
Загалом вимальовувалася така тенденція. Фестиваль почав приділяти максимальну увагу номінантам у жанрах танцювальної та популярної музики. Вже мало кого цікавили барди, все менше хотілося бавитися з рокерами. І ніби все правильно. Денс і поп швидше доходять і легше заходять слухачу. І в справі українізації, про яку постійно твердять батьки-засновники фестивалю, то правильний хід. Але, але й ще раз але. Ті артисти самостійно творити бізнес на собі аж ніяк не можуть. Менеджментом і подальшою долею фестиваль не опікується. Аж свербить спитати: а нахіба воно все треба??? 
Отже, кого відкрив фестиваль «Червона рута-95», уже трохи вище згадали. З тих, кого не згадали... Є такі, про кого й згадувати не надто хочеться. Кароліна Куєк, наприклад. Чи «Шао? Бао!»... З погляду концепції фестивалю ці артисти просто промах... Штанга. Молоко. Не туди й не сюди. 
Кого особисто я запам’ятав. Практично всі рокери... «Армада», «ЗЕ МІЛЬ», Крістофер Робін, «Раптовий напад», «Мотор’ролла»... І, хоч як дивно, один бард. Мєгапозитивний чувак, якому реально пасував би гурт, але він грав сам. Віталій Асауленко! Грав, співав і ревів. Хвала YouTube, одну з тих пісень хтось залив у нет. Де всі ті митці, що так сподобалися мені? З усіх, певно, тільки «Мотор’ролла» та «The ВЙО» ще грають і співають, так би мовити, професійно. Певно, і то непогано.
Загалом можна було б упевнено сказати, що в 1994–1995-му фестиваль «Червона рута» став найвагомішою подією в нашому шоубізі, якби не одне але. І це але зветься «Територія А». Буквально за кілька місяців після «Рути» в ефір вийшов перший хіт-парад «Території А». І на найближчі кілька років «Територія А» буде флагманом шоубізу, пригрівши, зокрема, і найперспективніших рутівців. 
Але про це вже наступного разу... 

 

Новини RedTram

Loading...