Економіка 2017-07-13 16:49 Шавалюк Любомир

Пенсійна «хроніка»

Про системні проблеми, які залишилися поза увагою пенсійної реформи

Якщо вірити американським фільмам, то з виходом на пенсію життя тільки починається. Пенсіонери в США досхочу мандрують світом, отримують необхідну медичну допомогу та встигають пожити ще не один десяток років.
Українські реалії значно похмуріші. Якщо пенсіонерам допомагають діти, то це ще півбіди. Утім, коли одинока літня людина чи пара живе лише на пенсію, то це справжня боротьба за виживання. Український пенсіонер часто насуплений, худий, знервований, самотній і соціально пасивний, його одягу десятки років. Але чому так? Чому пенсіонерам надто добре живеться на Заході й геть погано в Україні? Ретельний аналіз доводить: причини названих проблем виходять далеко за межі пенсійної системи. 

Демографія

У нас найнижчий у Європі пенсійний вік. Так кажуть прихильники його підвищення. На жаль, вони мають рацію: в Україні на пенсію за віком виходять раніше, ніж у будь-якій країні Європи, для якої Євростат збирає дані (див. «Пенсійний вік проти тривалості життя»). Але це тільки один бік медалі. Другий — у нас найменша тривалість життя. Тобто, вийшовши на пенсію за віком, наші громадяни можуть «насолоджуватися» своїм статусом пенсіонера не так довго, як того хотілося б.

Середньостатистичний українець після виходу на пенсію за віком проживає 6,3 року (тут ідеться про різницю між пенсійним віком та очікуваною при народженні тривалістю життя, для точнішого порівняння немає даних). Це найнижчий показник серед європейських країн, наведених на графіку, окрім Литви (5,7 року). Якщо говорити про українок, то вони завдяки нижчому пенсійному віку та вищій тривалості життя у 2013-му (окремих новіших даних немає) у статусі пенсіонерки за віком у середньому проживали 20,2 року. Тоді цей показник був високим. Однак у 2021-му, коли, відповідно до реформи 2011-го, пенсійний вік для жінок становитиме 60 років, тривалість пенсійного періоду (близько 16 років) для них також буде найнижчою в Європі.

Читайте також: Пенсійна реформа - фактор економічного підйому та засіб боротьби із політичним популізмом

Логічно пропустити, що коли від виходу на пенсію до смерті українці живуть порівняно недовго, то й кількість пенсіонерів у нас має бути відносно невелика. А ось і ні. На початок 2015-го, за даними Євростату, із 34 європейських країн тільки в 11 частка пенсіонерів у населенні була більшою (див. «Пенсіонери проти зайнятих»). Тоді як кілька років тому вона в нас перевищувала 30%. У чому ж причина?

старіння населення — тенденція, яка триватиме десятиліттями, «латання демографічних дірок» відбуватиметься ще дуже довго. найбіднішим країнам залишатиметься неймовірно викривлена демографічна структура

Передусім старіння населення. Коли природний приріст додатній (за одиницю часу народжується більше людей, ніж помирає) і суттєвий, то в суспіль­стві частка молодих людей значно перевищує частку літніх. Тоді заробітків населення працездатного віку сповна вистачає для того, аби забезпечити безбідну старість пенсіонерам. Така тенденція була поширена у світі раніше, а зараз властива окремим країнам, зокрема Туреччині. Натомість коли природний приріст близький до нуля або від’ємний, то частка літніх людей гіпертрофовано велика. Тоді суспільству важче забезпечити пенсіонерам достойну старість. Таку тенденцію спостерігаємо в розвинених країнах, і практично вся Європа охоплена нею, зокрема Україна.

Старіння населення — це об’єктивний тренд. Він змінює демографічну структуру населення таким чином, що солідарна пенсійна система (перший рівень пенсійної системи, у якому всі зайняті платять внески в один фонд, з якого виплачуються пенсії всім пенсіонерам) перестає справлятися з покладеними на неї завданнями й застаріває. Людство поки що не знає, як зупинити цей тренд. Тому тільки реагує на виклики, які він створює. Більшість країн роблять це двома способами. По-перше, підвищують пенсійний вік. Нині більша частина країн Європи в процесі підвищення. Серед них і багаті, і бідніші . У всіх проблема однакова, тож і вихід із неї подібний. По-друге, більшість країн уже давно ввела другий і третій рівні пенсійної системи, тобто накопичувальні пенсії, коли кожен зайнятий сплачує внески на особистий пенсійний рахунок — державний або приватний, з якого отримуватиме виплати після виходу на пенсію. А ті, які не ввели, поспішають зробити це зараз.

У нас також населення старіє. Але Україна реагує на це фрагментарно й із запізненням (ідеться про реформу 2011-го). Третій рівень пенсійної системи в нас існує в зародковому стані, другого немає.

Міграція

Навіть у межах тенденції старіння населення є варіації. У Нідерландах частка пенсіонерів — близько 20%, а от у країнах Балтії — понад 30%. Різниця ніби й невелика, але за інших рівних умов пенсії в країнах із такими параметрами різнитимуться в півтора разу.

Україна за часткою пенсіонерів ближча до країн Балтії, ніж до Нідерландів. На перший погляд, це дивно, адже після виходу на пенсію середньостатистичний українець встигає пожити не так і довго. Та аналіз свідчить, що  причина — еміграція.

За 26 років незалежності населення України зменшилося майже на 10 млн осіб — із 52,1 млн на кінець 1991-го до 42,5 на травень 2017-го. Часто вину покладають на від’ємний природний приріст населення (хвороби, погані умови праці, несприятливу криміногенну ситуацію), а віднедавна на війну та втрату територій. Але ці фактори не можуть вичерпно пояснити, чому країна за чверть століття втратила понад 18% населення. А міграція може.

Читайте також: Пенсійні інтриги

За даними Держстату, Україна фіксувала втрати від міграції лише в 1990-х. Але це тільки формальні цифри, що випливають з даних офіційної реєстрації. Якщо вивчати еміграцію на місцевості, то картина буде значно похмурішою. Деякі ЗМІ оприлюднюють особливо песимістичні оцінки: 10 млн емігрантів, із яких 3 млн виїхали після Революції гідності. Навіть якщо скептично ставитися до таких цифр, то важко засумніватися в тому, що кількість українців, які або повністю виїхали з країни, або проводять за кордоном більше часу, ніж на Батьківщині, давно вимірюється мільйонами. Це проблема національної безпеки. 

Згадані вище країни Балтії дуже добре показують, якою згубною може бути міграція. Від 1991 року до сьогодні населення Литви зменшилося на 22%, Латвії — на 26%, Естонії — на 16%. Практично від самого розпаду СРСР їхнім громадянам було значно легше виїхати до США та Європи, ніж українцям, а масова трудова міграція з цих країн до Європи почалася зо 20 років тому й не припинилася навіть зі вступом до ЄС. Емігрують зазвичай молоді, мобільні й перспективні. А літні люди залишаються, мимоволі перетворюючись на тягар для своєї країни, її економіки й системи державних фінансів. Наслідок очевидний: у всіх трьох країнах Балтії частка пенсіонерів перевищує 30% населення. Це передумова для чималих пенсійних проблем, що диктують необхідність підвищення пенсійного віку, хоча тривалість життя в країнах Балтії не така й висока. Подібні проблеми маємо й ми.

Основний мотив еміграції — пошук кращого життя й кращих заробітків. Певною аналогією є ситуація в ОРДіЛО. Більшість тих, хто міг виїхати звідти, зробили це. Їхали тому, що хотіли жити (до речі, поліпшуючи в такий спосіб нашу пенсійну статистику). З України багато тих, хто міг виїхати, також поїхали. Бо прагнули жити достойно. Як на Донбасі залишилися здебільшого пенсіонери, так і в структурі населення України, а також країн Балтії домінують люди пенсійного віку.
Величина потоку еміграції залежить від різниці між рівнями доходів у країні-постачальникові мігрантів і країнах-реципієнтах. У Латвії та Литві темпи еміграції незмінні, тоді як, за даними МВФ, торік ВВП на особу в них становив відповідно $14,9 тис. і $14,1 тис. В Естонії цей показник був $17,6 тис. — там протягом останніх кількох років чисельність населення перестала зменшуватися, але поки що й не зростає. В Україні ВВП на особу торік становив $2,2 тис. і навіть у найвищих своїх рівнях до кризи не перевищував половини показника згаданих країн. Цілком можливо, що з пом’якшенням умов в’їзду до ЄС, США, Канади, яке спостерігаємо після Революції гідності, інтенсивність міграції українців зросте. Тенденція триватиме, якщо нічого не робити. І частка пенсіонерів від цього тільки збільшуватиметься, хоч би які пенсійні реформи проводилися.

Глобальний вимір

Проблему міграції варто узагальнити. Якщо ми візьмемо розвиненіші країни, ніж балтійські, то побачимо цікаву картину. Наприклад, населення Польщі з 1991 року практично не змінилося (+0,4% за період), залишаючись на рівні трохи вище ніж 38 млн. Польща одна з найбагатших у Східній Європі, але помітно бідніша, ніж західноєвропейські країни. Тому вона такий собі міграційний хаб: поляки емігрують у заможніші країни, наприклад Німеччину, натомість Польща приймає трудових мігрантів зі східноєвропейських країн, зокрема України. Їй вдається втримувати баланс у чисельності населення, тому пенсійні проблеми в неї не стоять так гостро.

Так само й розвинені країни. Вони перебувають на протилежному кінці міграційного спектра. Старіння населення створює в них такі собі демографічні дірки, які ці держави латають із допомогою іммігрантів із менш розвинених країн, заманюючи їх високими доходами й пристойним рівнем життя. Наслідок — населення Німеччини, Франції, Великої Британії та інших зростає. Оскільки старіння населення — тенденція, яка триватиме десятиліттями, якщо не століттями, це «латання демографічних дірок» відбуватиметься ще дуже довго. А найбіднішим країнам залишатиметься неймовірно викривлена демографічна структура з купою негараздів, які з неї випливають. Зокрема, проблеми з пенсіями й пенсіонерами.

Це питання глобальне. Тому воно теоретично потребує регулювання в глобальних масштабах. Однак поки такого немає, єдиний вихід — витягувати країну з переліку найменш розвинених, стимулюючи ефективність економіки, її розвиток і таким чином досягаючи вищого рівня доходів населення. Адекватний рівень матеріального життя, посилений дрібкою патріотизму, сприятиме тому, що українці залишатимуться жити й працювати в Україні, а не виїжджатимуть за кордон, шукаючи кращої долі. Тільки в такому разі можна буде зменшити гостроту пенсійної проблематики. Зрозуміло, що для того треба протистояти глобальним силам тяжіння. А це ой як нелегко. Але для початку слід включити питання до порядку денного держави. А цього на сьогодні не спостерігаємо.

Статистика

Ще один фактор пенсійних проблем — статистика. Дані щодо зайнятості й пенсійної системи не завжди правильно розуміють. Їх однобока інтерпретація лягає в основу хибних кроків державної політики.

Міністр соціальної політики часто повторює, що в Україні 26 млн осіб працездатного віку, із яких тільки 16 млн зайняті. Із них лише 10,5 млн сплачує ЄСВ, із яких 4 млн — з мінімальної зарплати. Мовляв, із такими параметрами забезпечити гідною пенсією майже 12 млн пенсіонерів практично нереально. Це нібито можна зробити тільки або зменшивши кількість пенсіонерів (що й робить Кабмін своєю реформою), або підвищивши податки, або збільшивши кількість платників ЄСВ. Спробуймо проаналізувати.

Перше — населення працездатного віку. Торік його налічувалося 24,3 млн осіб. Чи впевнені ми в цій цифрі? Ні. Враховуючи масштаби фактичної міграції, потенціал робочої сили в Україні помітно менший. Навіть якщо людина виїжджає тимчасово, скажімо, на сезонні заробітки влітку, то вона втрачена для нашої економіки, бо, повертаючись на зиму додому, не шукає роботи тут, а живе на гроші, зароблені за кордоном. Кількість пенсіонерів важко поставити під сумнів, а от чисельність українців працездатного віку — ще й як. Ось вам і неявний фактор підвищеного навантаження пенсіонерів на зайнятих, а звідси причина низьких пенсій і високого дефіциту пенсійного фонду.

Читайте також: Пенсійна реформа: зупинка чи пауза?

Друге — зайняті. За даними Держстату, торік їх налічувалося 16,3 млн осіб, із яких трохи більше, ніж 600 тис. — пенсіонери, які й далі працюють. Виникає кілька запитань. Передусім таке: що роблять 8 млн — різниця між населенням працездатного віку та зайнятими? Хтось вчиться, дехто веде домашнє господарство, хтось не може працювати через інвалідність, інші безробітні, які або шукають роботу, або ні. У кожній країні світу частина людей працездатного віку не працює. Україна не виняток. До того ж у нас ця частина не така вже й велика (див. «Пенсіонери проти зайнятих»). Це свідомий чи вимушений вибір конкретних людей. І державі та пенсійному фонду тут ловити нічого. Можливо, дехто з цієї категорії міг би працювати, але за нинішнього рівня зарплат відмовляється це робити. Інші просто розчаровані в системі зайнятості України: вони активно не шукають роботи, тому формально не є економічно активними, але відкриті до пропозицій, які нерегулярно з’являються від знайомих. У будь-якому разі ця категорія населення має невисокий потенціал для забезпечення приросту зайнятості і його ще треба реалізувати, тобто мати вдосталь робочих місць у країні та відносно високі зарплати.

Наступне запитання: яка структура цієї зайнятості? Із зазначених 16,3 млн у бізнесі (підприємства, фінустанови, ФОП) у 2015 році були зайняті 8,3 млн осіб. Ще близько 3 млн працювало на державу, найбільше в освіті й медицині. Окрім названих залишається ще близько 5 млн осіб. Держстат вважає їх зайнятими, тому уряд хоче, щоб вони повноцінно сплачували податки. Але чи справедливо?

Наприклад, зайнятими в сільському господарстві офіційно вважають 2,9 млн осіб. Водночас на агропідприємствах — близько 600 тис., ще 45 тис. — сільськогосподарські ФОП. Різниця — 2,2 млн. Хто вони такі? Здебільшого це люди, які виросли на селі, не хочуть чи не можуть переїхати до міста та знайти роботу, тому змушені працювати на власних присадибних ділянках і паях. З них вони й живуть, продаючи харчі на базарах у містах і вряди-годи підпрацьовуючи то тут то там. Чи це повноцінна зайнятість? Однозначно ні. Це результат безвиході. Чи справедливо з таких людей, яким бракує нормальних робочих місць, а часом і живих грошей на руках, брати податки? Ні. Вони не мають належних умов для праці й отримання заробітку, то яке моральне право має держава, від якої залежить кількість робочих місць в економіці, вимагати від цих людей повноцінної сплати податків? Далі: чи є механізми отримання ЄСВ із таких «зайнятих»? Знову ні, бо ці люди де-факто не є учасниками економічної системи, майже не беруть участі в обороті грошово-матеріальних цінностей в економіці. Тож державі й тут нічого ловити.

Інший приклад — торгівля. Офіційно в галузі зайнято 3,5 млн осіб. Із них на суб’єктах господарювання — 2,2 млн. Куди поділася решта 1,3 млн? Це люди, які вимушені торгувати, бо не мають можливості заробити інакше. Скільки по всій Україні «мандрівних» торгівців на базарах сьогодні в одному райцентрі, а завтра в іншому? Скільки продавців у стихійних торгових точках й тих, хто продає в сезон овочі та фрукти? Вони не реєструють своєї діяльності, бо не мають грошей, щоб платити з неї податки, і надіються покинути це й зайнятися чимось стабільнішим і вартіснішим. Чи це повноцінна зайнятість? Ні. Це наслідок і симптом економічної безвиході. Твердої економічної основи платити податки в них немає. Тож і тут держава нічого не зловить, хай там як вона намагалася б.

І таких прикладів псевдозайнятості чимало. До неї несправедливо апелюють прем’єр і міністр соціальної політики, захищаючи пенсійну реформу. Частина з цієї намальованої статистики — фактичні емігранти, які непогано заробляють за кордоном. Решта — люди, які заледве зводять кінці з кінцями та в будь-якому разі не живуть настільки добре, щоб мати змогу регулярно платити ЄСВ. Теоретично з трудових мігрантів можна було б вимагати податки (можливість купити стаж на це, мабуть, і розрахована). Але продуманих механізмів для цього немає, та й це за своєю суттю репресивний визиск, який є апріорі хибним кроком. Правильніше (але від того не менш складно) було б створювати ефективні робочі місця з високою оплатою праці й спрямувати всі доступні інструменти державної політики на реалізацію цієї мети. Це дало б змогу перетворити псевдозайнятість на реальну, збільшити кількість платників ЄСВ, зменшити дефіцит пенсійного фонду й забезпечити пенсіонерам достойну пенсію. Але, на жаль, уряд навіть не думає в цьому напрямі, не кажучи про конкретні дії.

І третє: 4 млн зайнятих сплачують ЄСВ із мінімальної зарплати. Це потенційні тіньовики, які отримують винагороду в конвертах. Запитання: чому роботодавці йдуть на це? Традиційна відповідь, яку дають чиновники: бо хочуть «надути» державу. Але ця відповідь сягає корінням у радянський період, коли всіх підприємців вважали злочинцями. Насправді значна частина тіньових зарплат існує тому, що держава підприємству й без того дорого обходиться, а на власних працівників і пенсії (зараз ідеться про солідарні пенсії, але те саме стосуватиметься й накопичувальних, коли їх введуть) ресурсів не залишається. Податківцям, митникам, силовикам, суддям заплатити потрібно, інакше підприємство взагалі закриють або створять нездоланні перешкоди для його роботи. Тому доводиться економити на всьому, на чому тільки можна. І виходить, що економлять на святому — людях і їхніх пенсіях. Чомусь ніхто в Україні не порушує питання про те, що підприємець стоїть перед вибором: платити податківцеві (а це корупція, яка не має жодного позитивного виробничого ефекту) чи сплачувати ЄСВ. Зате всі чиновники, починаючи від Гройсмана й Реви, хочуть, щоб державі платили якомога більше. Тобто свято сповідують принцип брати, не даючи нічого взамін ні до, ні після. Це принцип злодіїв і розбійників.

Горезвісна реформа

Наведені аргументи доводять, що більшість проблем, які призводять до низьких пенсій і високого дефіциту пенсійного фонду, лежать поза межами пенсійної системи. З огляду на це пенсійна реформа від уряду є косметичним ремонтом прогнилої дерев’яної хати. Крім того, що вона не подолає наявних проблем, то в її основі ще й лежить приховане підвищення пенсійного віку. Тобто явний обман, тим неприємніший, що в інших країнах також підвищують пенсійний вік і спромагаються чесно донести до власного народу необхідність такого кроку.

Судіть самі: якщо в Україні стаж нараховується 10,5 млн людей (стільки платять ЄСВ) із 24,3 млн осіб працездатного віку, то середній по країні стаж у разі досягнення 60-річчя становитиме близько 17 років. Це означає, що в середньому на кожну людину, яка при виході на пенсію необхідних 35 років стажу після завершення реформи, буде людина, стаж якої становитиме нуль років, бо економіка не була здатна запропонувати їй робоче місце. Така людина пенсії не отримає. Тож навіть 15 років стажу, необхідних для виходу на пенсію в 65, матимуть не всі. Це означає, що держава прирікає, мабуть, мільйони майбутніх пенсіонерів на голодну старість тільки тому, що вони не знайшли собі робочого місця в країні, у якій просто не могли його знайти. Це нонсенс, який не має нічого спільного із соціальною справедливістю.

Прикро те, що на тлі цього обману реальні проблеми, які призводять до низьких пенсій і високого дефіциту пенсійного фонду, вирішувати ніхто не збирається (а це головне!). Про них навіть не говорять. Щоб пенсійна система стала збалансованою, потрібно створювати робочі місця й забезпечувати передумови для високої їх оплачуваності (і таким чином сприяти зменшенню еміграції), стимулювати розвиток підприємництва та зводити до мінімуму кількість корупційних платежів, які підприємець змушений платити представникам держави за те, щоб його не чіпали. Усі ці кроки держава може якщо не зробити самостійно, то добряче посприяти тому, аби вони були зроблені. Але для того потрібно сфокусувати свою політику на окресленій проблемі. Тобто передовсім правильно сформулювати питання. А потім узяти на себе відповідальність, а не перекладати її на літніх людей.

Новини RedTram

Loading...