Суспільство 2017-07-16 10:45 Олександр Наумов

Повернення

Повернувся з Росії товариш, колишній шахтар. Колишнім він став відносно недавно, уже за «нової влади».

До того працював на шахті «Холодна балка» в Макіївці. Коли почалися затримки із зарплатою, швидко розібрався в ситуації, проте дожидати, поки стане зовсім нестерпно, не став. Більшість його колишніх колег так і залишилася мучитися й принизливо перебиватися від зарплати до зарплати з надією, що все якось стабілізується само собою. У Ростовській області в товариша були родичі, і тому після звільнення з шахти у виборі керувався принципом «подалі від «молодої республіки». Уперед до сяйливих вершин російського добробуту. Приятеля ніяк не можна зарахувати до фанатичних прихильників «Новоросії», але все-таки не потрапити під уплив російського телевізора, живучи в Макіївці, було складно. Росія уявлялася макіївському шахтареві країною великих можливостей, що стрімко багатіє, де влаштуватися працьовитій молодій людині не становить труднощів. Але реальність, як завжди, різнилася від картинки телепрограм Кісєльова.
Повернувся товариш приблизно через 8 місяців. Коли закінчилися гроші й стало зовсім важко.

Читайте також: Атмосфера страху

Спочатку намагався знайти роботу в родичів у Новошахтинську, але тут його чекало перше розчарування. У місті, яке називається на честь шахт, жодної робочої шахти не виявилося. У сусідніх містах області спостерігалася приблизно та сама ситуація. Наприклад, у розташованому поруч місті Гуково шахтарі, як з’ясувалося, вже більше як рік намагаються вибити свою зарпла­ту в керівництва одного з місцевих приватних підприємств «Кінг­­коул». Але колишні роботодавці сплачувати бор­­ги відмовилися й оголосили, що грошей немає. У програмі Кісєльова про це нічого не говорилося, тому для колишнього макіївського шахтаря таке відкриття стало справжнім шоком. З’ясувалося, що в Ростовській області в колег-гірників приблизно ті самі проблеми, що й у невизнаних «республіках». Спроба знайти іншу роботу в депресивних шахтарських містах російського Донбасу також успіхом не увінчалася. Охочих влаштовувати низькокваліфікованого працівника з українським паспортом знаходилося небагато. Кілька місяців вдалося перебиватися тимчасовими заробітками на так званих шабашках.

Але повноцінно облаштувати таким способом власний побут не випадало, а родичі, у яких зупинився товариш, із часом стали скоса поглядати на нового квартиранта. Мовляв, війна війною, але на нового мешканця у своїй двокімнатній квартирі ми ніяк не розраховували. Пора б уже й у самостійне плавання пускатися. Наступним пунктом призначення став Ростов. Шанси на пошуки роботи в обласному центрі були набагато вищі, ніж у шахтарських нетрях. І справді, роботу вдалося знайти досить швидко. Товариш влаштувався промисловим альпіністом — утеплювати та фарбувати фасади багатоповерхових будинків. Заробленого на цій роботі вистачало на оренду ліжко-місця в гуртожитку-хостелі для робітників, а також на задоволення найнеобхідніших побутових потреб. Спочатку товаришеві платили менше, ніж іншим, тому що перебував на випробувальному терміні, потім заявили, що в нього проблеми з документами, у підсумку просто звільнили, не віддавши зарплати за останні два місяці. Виснажений і злий невдаха-заробітчанин повернувся до Макіївки відновлювати розхитані нерви.

Читайте також: Шахтарське нещастя

Про свої пригоди він повідав мені в місцевому пивбарі, де ми пропивали залишки його ростовських рублів. За час відсутності приятель схуд і розлютився на життя. Росію він більше не ідеалізує, але планів щодо переїзду поки що не відкинув. Адже залишатися в Макіївці жодного сенсу немає. Наступного разу спробувати щастя товариш планує в Москві. Там роботи вже точно має вистачити на всіх.

Можливо, там йо­­му дійсно пощастить. Можливо, у величез­ному мегаполісі, який сьогодні дає роботу мільйонам гастарбайтерів, що покинули рідні краї й поїхали в нікуди на пошуки кращого життя, знайдеться тепле місце й для одного колишнього шахтаря з Макіївки. Та як шкода, що моїм землякам тепер доводиться назавжди виїжджати за тисячу кілометрів, як узбекам або таджикам, щоб улаштувати собі повноцінне життя. Як боляче від того, що тут, у наших рідних містах, де ми росли й навчалися, у нас більше немає жодних перспектив.

Читайте також: Місто, якого немає

Останніми роками виїхало відразу кілька хороших знайомих. Троє до України, двоє до Росії. Стосунки тепер ми підтримуємо тільки в соціальних мережах, але й там повідомлення приходять дедалі рідше. Ми досі не можемо повірити, що те колишнє довоєнне життя зникло назавжди. Усе чіпляємося за минуле, якого не повернути. Змиритися з тим, що зміни, які відбуваються навколо, незворотні, буває дуже складно. Але що ще залишається нам, людям, які застрягли між державами в країні, якої немає на світовій мапі? 

P. S. Тиждень вимагає звільнення журналіста Станіслава Васіна, затриманого «МГБ ДНР». 

Новини RedTram

Loading...