Світ 2017-07-20 19:57 The Economist

The Economist: Страх зростання

Як у німецькій економічній моделі переплелися добре й погане

Розмовляючи з політиками в Берліні чи Франкфурті, можна почути від них цитати з Ґете про підступну інфляцію. У його «Фаусті» диявол умовляє загрузлого в боргах імператора надрукувати «несправжні гроші», ціни зростають, насувається економічна катастрофа. У відповідь співрозмовники-іноземці теж можуть процитувати великого поета: «Німці, — казав він, — усе ускладнюють і для себе, і для всіх інших». 
«Усі інші» вже багато років скаржаться, що німецька економіка створює труднощі для решти світу. Вони нарікають, що країна багато заощаджує й мало витрачає, експортує значно більше товарів, ніж імпортує. Із 1950 року Німеччина майже завжди має додатне сальдо поточного рахунку (див. «Зайві гроші»). За профіциту внутрішні заощадження перевищують внутрішні інвестиції, а надлишок спрямовується як позики за кордон. Це означає, що інші країни повинні мати дефіцит балансу поточного рахунку (інакше кажучи, позичати), аби забезпечити сукупний попит, достатній для збереження робочих місць. Торік профіцит Німеччини сягнув аж 8,3% ВВП. Це майже $300 млрд, значно більше, ніж профіцит Китаю, яким колись обурювалися американські конгресмени. Зараз Німеччину звинувачують у зароблянні на видатках інших країн і в тому, що вона «експортує» втрату робочих місць. Дональд Трамп затаврував німецький профіцит як «ганебний» і висловив невдоволення кількістю німецьких машин, що продаються у США: «Ми це припинимо». У євроклубі нарікають, що Німеччина (як найбільш кредитоспроможний член) наполягає на режимі суворої економії для країн із великою заборгованістю, але водночас не визнає, що її власний жорсткий контроль за видатками утруднює перехід до такого режиму.

Читайте також: Зіграти на втомі від Меркель
Але німецькою економікою також захоплюються. Рівень безробіття там упав до 3,9% — це нижче, ніж у всіх багатих країнах. По економіці вдарила Велика рецесія 2008–2009 років, але зайнятість майже не постраждала, на відміну від інших країн. Політичні струси торік у Британії та США пов’язані з постійним зменшенням кількості високооплачуваних робочих місць на виробництві через автоматизацію й дешевший імпорт, зокрема з Китаю. Німеччина ж досі опирається цій тенденції. Частка робочих місць на виробництві там не впала так, як в інших (див. «Підготовка»). Решта країн, особливо Франція, знову сподіваються відтворити в себе німецьку систему професійно-технічного навчання, яка дає змогу молоді, що не вчитиметься в університетах, опанувати технічну спеціальність. 
Німці пишаються цим успіхом. У політичних колах відмахуються від думки, що торговий профіцит країни — шкідливе явище. «Варто було б непокоїтися, якби його спричинило якесь політико-економічне викривлення, — каже один чиновник. — Але це не так». Аргументи німців такі: країні потрібно інтенсивно берегти гроші, тому що вона старіє швидше за решту. Але не всі з цим погоджуються. Контраргумент МВФ — торгові профіцити Німеччини невиправдано високі або небажані для глобальної економічної стабільності. Такий діалог «ні про що» триває вже десятки років. 

щоб німецькі фірми залишалися найкращими, прибутки слід було повертати і вкладати в інновації та вміння. За десятки років ці потреби сформували норми й інститути, які керують економікою країни

Вирішити (або й просто визнати) цю проблему так важко через те, що надмірні заощадження в Німеччині — результат не якоїсь конкретної економічної політики. Вони випливають із негласної бізнес-моделі, якій Німеччина завдячує як позитивними, так і негативними гранями своєї економіки. Щоб зрозуміти цю модель, потрібно повернутися до кінця 1990-х, коли німецька економіка гальмувала. Там було понад 4 млн безробітних, тобто десята частина робочої сили. Частка товарного експорту Німеччини падала. Баланс поточного рахунку показував небувалий дефіцит. Економічні проблеми частково стали наслідком девальвації німецької марки, проведеної раніше в тому ж таки десятиріччі. Втрата замовлень і робочих місць на користь італійської індустрії основних засобів у 1990-х відтоді є елементом фольклору німецького бізнесу. Ця депресія була також результатом надто щедрого підвищення заробітної плати, особливо в Східній Німеччині після возз’єднання 1990 року. Не допомогли й кризи в Азії та Росії — двох великих експортних ринках Німеччини. Але корені проблем сягали глибше. Німеччину стали називати «європейським хворим». Утім, коли здавалося, що надії вже немає, спрацьовував старий рефлекс. Коли в 1970-х роках розпалася Бреттон-Вудська система регулювання обмінних курсів, німецька марка різко злетіла в ціні, через що німецький експорт став дорожчим. Тоді промисловість Німеччини змогла відновити конкурентоспроможність. Те саме вона зробила й зараз.

Колізія цінностей
Помалу німецькі фірми почали відвойовувати конкурентоспроможність в експорті, втрачену в безладі возз’єднання. Важливим показником цього є відносні затрати на робочу силу на одиницю продукції: вона опускається зі зниженням заробітної плати, підвищенням продуктивності порівняно з іншими країнами або ослабленням валюти. Для Німеччини цей показник із 1999 по 2007 рік упав на 16% переважно через обмеження зростання зарплат.

Читайте також: Самообман еліт
З 2000 по 2007 рік зростання заробітної плати в Німеччині трималося на скромному рівні 1% (у середньому по ОЕСР — 3,5%). За даними дослідження, проведеного Крістіаном Дастманном і його співавторами з Університетського коледжу Лондона, це уможливилося завдяки глибоковкоріненій системі кооперативних відносин у німецькій промисловості. Важливою рисою цієї системи є те, що профспілки мають представників в органах правління компаній, тобто вони на власні очі можуть бачити, як підвищення зарплати шкодить конкурентоспроможності. А компанії, зі свого боку, у перемовинах про зарплати бачать спосіб досягнення інших спільних інтересів, як-от професійна підготовка або гнучкий графік роботи. Хороші трудові відносини, де керуються радше нормами, а не законодавством, дали компаніям достатньо гнучкості, щоб пристосуватися до нових викликів. Одним із них став вступ до ЄС сусідніх країн із дешевою робочою силою, зокрема Польщі, Угорщини й Чехії. Другим — поява Китаю як глобального експортера. До кінця 1990-х компанії та профспілки вже стали переходити від системи галузевих домовленостей щодо зарплати до такої, де її обсяг залежав від рівня викликів, що стоять перед окремими компаніями. Внаслідок переходу до практики встановлення зарплат на рівні окремих компаній збільшився їхній діапазон: найвищі зростали швидше за середні, а зарплати в самому низу шкали стрімко зменшувалися. 


Але це ще не все. У 2002 році Ґергард Шредер, глава соціал-демократичного уряду, попросив комісію, до якої входили директори компаній і керівники профспілок на чолі з директором Volkswagen Петером Гарцом, підготувати детальний план дій для боротьби з безробіттям, яке все ще зростало. Пропозиції комісії, що ввійшли до ширшого пакету реформ, відомого під назвою Agenda 2010, втілили за чотири етапи. Останній відрізок, «Гарц-IV», набрав чинності в січні 2005 року. Він містив неоднозначне рішення перевести соцвиплати для безробітних «зі стажем» на фіксований рівень без прив’язки до суми попередніх заробітків. Щоб мати право на цю допомогу, безробітні мусили довести, що активно шукають роботу. На думку професора Університету Гумбольдтів у Беліні Майкла Бурди, реформи Гарца зробили для відновлення робочих місць не менше, ніж обмеження зростання зарплати. Цими реформами все ще пишається німецький Mittelstand — легіон середнього бізнесу, здебільшого родинних підприємств. Але за успіх довелося заплатити політичну ціну. СДП втратила підтримку робітничого класу та звідтоді жодного разу не очолила уряд.
Культура співпраці має подвійний ефект. Коли почалася Велика рецесія, компанії в інших багатих країнах стали звільняти працівників. У Німеччині вони зберігали штати, попри зменшення обсягів замовлень і виробництва. У цьому їм сприяло повсюдне запровадження так званих рахунків робочого часу, якими вперше скористалися ще в 1990-х. Працівники могли накопичувати понаднормові години, які пізніше переводили в платну відпустку. Зберігати робочі місця допомагали й короткотермінові робочі графіки. Але така реакція середнього бізнесу була відображенням системи неписаних домовленостей, які ігнорує стандартна економіка, вважає економіст Денніс Сновер, президент Інституту світової економіки (місто Кіль). Підприємства укладали негласні домовленості зі своїми працівниками. Обмеження заробітної плати повернуло Німеччину до курсу нормалізації, але це мало свою ціну. Німецький експорт надзвичайно конкурентоспроможний. Після щорічної перевірки в 2016-му МВФ заявив, що реальний ефективний обмінний курс Німеччини було занижено на 10–20%. Тоді як споживчі видатки залишаються низькими. Попри активне зростання кількості робочих місць, частка ВВП, яка дістається німецьким домогосподарствам, зменшилася з 65% на початку 1990-х до 60% чи й нижче на користь корпоративних прибутків. Проте темп заощаджень домогосподарств змінився не дуже: зараз він становить 9,8%, що точно відповідає середньому значенню за 20 років.


У результаті частка споживчих видатків зменшилася до 54% ВВП — це набагато нижче, ніж у США чи Британії. Якби зарплати працівників були вищі, вони могли би більше купувати. Це означало б зменшення експорту (тому що компанії працювали б на більший внутрішній ринок) і зростання імпорту. Але Німеччина безнадійно застрягла в моделі, яка завжди ставить на перше місце експорт.

Дотримуючись інструкцій
Пріоритет експорту як реакція на труднощі кінця 1990-х — це вдосконалена форма старої доброї німецької моделі. Завдяки талантам до точного машинобудування країна десятки років не знає собі рівних у виробництві автомобілів класу люкс, хімікатів і техніки. Для промисловості потрібного масштабу в цих галузях потрібен глобальний ринок: національний надто малий, щоб вони могли ефективно працювати.


Тож цілком природно, що такі певні таланти Німеччини сформували економіку, яка працює радше на експорт, ніж на стимулювання внутрішніх видатків. Значна частина високооплачуваних робочих місць залежала від експорту прямо чи опосередковано. Для постійного успіху у виробництві, яке працює на дорогий сегмент ринку потрібна була увага як до професійно-технічної підготовки, так і до науково-дослідницької та конструкторсько-проектувальної діяльності. Щоб німецькі фірми залишалися найкращими й забезпечували виняткову якість своєї першокласної продукції, прибутки слід було постійно повертати і вкладати в інновації та вміння. За десятки років ці потреби сформували норми й інститути, які керують німецькою економікою. Так вважають автори глибокого дослідження, політекономи Девід Соскіс і Девід Гоуп з Лондонської школи економіки, а також Торбен Айверсен з Гарвардського університету.


Критично важливим кроком було обмеження заробітної плати в експортних галузях. З огляду на простір для торгу за свої права серед висококваліфікованих працівників запровадження його — дуже непростий процес. До того як Німеччина приєдналася до єврозони й делегувала свою валютну політику Європейського центрального банку (ЄЦБ), Федеральний банк Німеччини виступав у ролі поліцая. Домовленості про підвищення зарплати, які загрожували інфляцією, «каралися» підвищенням відсоткових ставок. Також практикувалася сувора фіскальна політика контролю за зарплатами в бюджетній сфері, які мали відповідати зарплатам у виробничому секторі. Паралельно держава підтримувала професійно-технічну підготовку, щоб забезпечити достатню кількість кваліфікованих робітників.


Це все тримається на суспільстві, яке дуже зацікавлене в стабільності, зазначає Сновер. У ньому панує культура відповідальності, суворого дотримання правил, різкого несприйняття ризику. Високий рівень заощаджень допомагає страхуватися від непевностей у майбутньому. Люди важко працюють, але у відповідь очікують гарантованої роботи. Щоб забезпечити це, бізнес поєднує виробництво вдома і гнучкіші потужності, придбані за додаткові прибутки.

У стані стійкості
Той факт, що німецькі заощадження сьогодні вищі, ніж у минулому, — це результат двох змін. По-перше, конкуренція з боку низькозатратних ринків, що розвиваються, ще більше відбила профспілкам бажання вимагати значного підвищення зарплати. Адже найголов­ніше — гарантована робота. По-друге, німецькі компанії нині менш схильні перетворювати вищі прибутки в інвестиції на батьківщині.   Німецький бізнес твердить, що розумніше інвестувати за кордоном, де населення зростає, ніж на внутрішньому ринку, який відносно занепадає. Статистика дещо підтверджує їхню думку. Проведене Бундесбанком дослідження виявило, що річний дохід із німецьких прямих іноземних інвестицій з 2005-го по 2012-й тримався на здоровому рівні в 7,25%. Крім того, рівень внутрішніх інвестицій у Німеччині не низький порівняно з іншими країнами. А от частка споживчих видатків таки здається незаслужено низькою. 

Читайте також: Преса vs поуплісти. Німецький кейс
На думку Петера Бофінґера, члена німецької Ради економічних експертів, яка консультує уряд, є й простіше пояснення профіциту. «Уся справа в заробітній платі», — каже він. Обмеження зарплати — проблема не тільки німецьких робітників, особливо низькооплачуваних. Інші країни єврозони повинні навіть більше стримувати її зростання, щоб повернути собі конкурентоспроможність. Це спричиняє дефляційну тенденцію в єврозоні: майже всі її країни зараз мають профіцит балансу поточного рахунку. Це значною мірою пояснює, чому інфляція там не дотягує до планових показників ЄЦБ. Різке зростання зарплат у Німеччині було б вигідним із багатьох причин. Але чи можливе воно? Німецькі ставки оплати праці залежать від двох чинників: переговорних інститутів між роботодавцями і працівниками й економічних засад, вважає Генрік Ендерляйн, професор Школи державного управління Герті в Берліні. Інститути налаштовані стримувати зростання зарплати; роботодавці ж хочуть, аби їм дозволили підвищення; профспілки згодні поступитися ним заради гарантування робочих місць. Але економіка вносить у все це свої корективи.


Річ не лише в тому, що за 4% безробіття робочих рук на ринку не вистачає. Автохтонне працездатне населення, очевидно, зменшуватиметься швидше за темпи імміграції. Уперше за кілька десятиріч німецьким підприємствам загрожує брак працівників. Ціни на житло, які залишалися на одному рівні або знижувалися в реальному виразі десятиріччями, із 2009 року зростають. Працівники, яких влаштовувало обмеження заробітної плати за пасивного ринку нерухомості, імовірно, вимагатимуть підвищення, коли ціни на житло ставатимуть недосяжними. Крім того, відсоткові ставки залишаються низькими й навряд чи зростатимуть найближчим часом: ЄЦБ визначає монетарну політику для цілої зони євро, де все ще часто спостерігається «провисання» економіки, а не лише для Німеччини, але цього досить мало. ЄЦБ не проти зростання зарплат і цін у Німеччині, бо не може дотягнути до запланованих показників інфляції через слабке підвищення цін у решті валютної зони. За словами Ендерляйна, це перший бум, який Федеральний банк Німеччини не може загасити. Звичка стримувати ріст зарплати вже закріпилася в природі керівництва профспілок, але вплив останніх постійно розмивається. Кількість членів німецьких профспілок зменшилася від 35% працівників у 1990 році до 18% у 2013-му.  

Оплата чи умови?
Проте старі звички важко змінювати. Кілька років тому Бофінґер виступав за швидше підвищення зарплати в Німеччині, а не зменшення її в південній Європі як спосіб відновлення балансу в єврозоні. Його розкритикував керівник однієї профспілки, який вважав, що внаслідок цього Німеччина втрачатиме робочі місця на користь Китаю. Схильність до обережності закладена в національній свідомості й інститутах німців. Райнер Гоффман, лідер Великої федерації профспілок DGB, вважає, що основні проблеми для їхніх членів не обмежуються лише зарплатою. Дедалі вагомішим фактором стає гнучкий графік роботи, який відповідає інтересам працівників. «Заробітна плата обговорюється по секторах, тож спочатку треба дивитися на успішність кожного сектору». У перетягуванні каната між жвавою економікою Німеччини й інститутами стримування зарплати набирати сили починають перші. Однак національний підсвідомий спротив підвищенню зарплати дуже сильний. Німецька економіка має багато опор: величезний торговий профіцит, багато активів за кордоном, солідну частку в глобальній торгівлі, міцні державні фінанси й повну зайнятість. Але керівники бізнесу переживають за те, наскільки Німеччина готова до цифрової економіки, престижу дорогих брендів у світі безпілотних автомобілів і перспективи вищої інфляції, коли відсоткові ставки залишаються такими низькими. Засади економіки свідчать про те, що країна давно дозріла до підвищення зарплат. Але в інструкції написано: навіть не мрійте. 

 

Новини RedTram

Loading...