Приватна урбаністика 2017-07-18 15:00 Максименко Олена

Київ. Рибальський. Острів, який зникає

“Свого часу я водив сюди свою дівчину, вона культуролог – ти ж знаєш, вони люблять всяке таке схиблене і химерне!” — каже давній друг і колега.

“Я воджу сюди іноземців, котрі хочуть побачити нетиповний, нетуристичний Київ, — розповідає подруга. – Кажу їм, що це така собі екскурсія в 60-ті роки минулого сторіччя”.

Сама ж я часом воджу сюди моделей, які замовляють оригінальну фотосесію, – кращого місця для колоритних світлин «індастріал-стайл» у столиці годі й шукати.

На перший погляд, тут незатишно, брудно і негарно. На другий – «ооо, а що це там, за тими дверима?». Відкривати острів можна нескінченно.

Проте понад усе сюди пасує навідуватись тоді, коли є гостра потреба покинути місто, не покидаючи його у сенсі географії. Усамітнитись — або ж розділити самотність із кимось. Рибальський острів вибивається із загального характеру Києва так, як би вибивався  як кущ помідорів посеред художньої клумби з голландськими тюльпанами – такий собі постапокаліптичний Ватикан посеред Риму.

Читайте також: Київ. Шлях до свого міста

Цей вимір геть не подібний на київський, дарма що насправді, офіційно, Рибальський є півостровом – за характером це таки справжній острів, причому – і в часі, і у просторі.

Донедавна тут не було затишних кав’ярень чи хіпстерських барів (втім, не було кав’ярень чи барів узагалі — жодних), тут досі немає жебраків, фриків, людей-звірів, які пропонують сфоткатися, дистриб’юторів рекламних листівок на всі випадки життя тощо. Тут немає шедеврів скульптури й архітектури (навіть навпаки, більшість будівель, здається, зводилися для конкурсу на найпотворніший проект). Натомість є розкішна промзона із чинними й закинутими заводами та підприємствами; недобудовані мости, що обриваються в небо; цвинтар кораблів; зграї бродячих, здебільшого цілком привітних псів, похмурі, мовчазні працівники цих самих заводів і підприємств та, звісно ж, близькість Дніпра.

Читайте також: Київ. Марнота. Французьке кіно

У XVIII – XIX століттях на півострові були поселення рибалок – звідти і назва. З ХІХ століття життя півострова почало обертатися довкола порту й суднобудування. Назва ж актуальності не втратила і дотепер – і певно, не втратить ніколи: увесь доступний простір до води всіяний рибалками різного віку, статі і статусу – для більшості з них це не питання виживання, як для попередників. Хлопчик років дванадцяти незграбно замахується спінігом, і вантажик із гачком неохоче плюхається в зеленкувату воду. Люди застигають у незручних позах на тривалий час, забувши про їжу і зовнішній світ, – риболовля – це свого роду медитація, вона видається процесом із категорії вічних, таких, що знаходять своїх послідовників за всіх часів.      

На трасі бігають одвічні продавці квітів і кульок – на відміну від рибалок, ті полюють точно не за просвітленням і не ради азарту. На день Валентина вони вимахують гігантськими біло-червоними кульковими серцями, що миттєво вкриваються всюдисущим пилом і позбавляють гіпотетичні подарунки «товарного» вигляду.

Читайте також: Закохувати в Київ: три правила гіда в капелюшку

При пішому переході з Контрактової міст через Дніпро починає загрозливо гриміти – той, хто не в темі, може подумати про напад диверсійно-розвідувальної групи, потойбічні (підземні) сили чи бандитські розборки. Насправді ж то всього лише “Скейтпарк” — якщо спуститися під міст, можна побачити зграйку веселих і безстрашних шибайголів переважно шкільного віку, які шліфують майстерність у стрибках і викрутасах на роликах, скейтах і велосипедах.

Стіни навколо парку вкриті кількома шарами графіті – це взагалі єдиний вид мистецтва, що приживається на острові, проте тут воно «квітне» особливо рясно. Одні пейзажі змінюють інші за геть короткий проміжок часу.

По правий бік траси – недобудований міст. Його «ноги» виразно руді від іржі, поверхня вкрита тими ж таки графіті. Донедавна це було ще одне негласне місце «паломництва» відчайдухів – майже завжди тут можна було побачити одного “піонера” чи їх компанію, що штурмувала крутий схил недомосту, видираючись на запаморочливу висоту. Звісно ж, такі «сходження» нерідко супроводжувалися нещасними випадками – пісня сирен на острові стала звичним «музичним супроводом», поєднаним із ревом будівельної техніки. Проте віднедавна замість химерно вимальованих літер на поверхні мосту з’явилося акуратно-трафаретне «Проходу нема.

Читайте також: Київ. Містотерапія

Небезпечно для життя», а біля самого мосту – охоронець із цигаркою. “Тільки не треба лізти!!! Ви можете познімати знизу!” — благально закричав він,  побачивши мене з камерою. Запевнивши у відсутності таких намірів, цікавлюся, що ж сприяло його появі на цьому пості – чи надто вже виросла кількість жертв юнацького максималізму? Виявилося, не так давно тут розбився син народного депутата – одразу ж після цього було виставлено варту, а роботу над мостом відновлено. “Працюють у дві зміни”, — каже охоронець.

Міст цей належить до одвічних київських міфів штибу «метро на Троєщину». Роботу над ним було розпочато на початку 2000-х, вкладено не один мільйон, проте на певному етапі процес було заморожено. З кожним роком простою ціна на потенційний міст зростає, адже частини кріплення, що стоять у воді, виходять із ладу. Свій внесок у деструкивний процес роблять і крадії – мисливці за металобрухтом, мідним дротом та окремими деталями будівельної техніки.

Процеси декомунізації не оминули острів, проте мали тут свій відтінок і колорит. Так, чи не найбільше підприємство – завод “Ленінська кузня” — було реінкарновано в «Кузню на Рибальському». А на закинутій частині промзони невідомі патріоти знайшли й витягли маленький бюст «вождя пролетаріату» та скинули його з постаменту.

Ця промзона – мрія будь-якого сталкера. До неї ведуть зелені двері – майже як у Ґерберта Веллса. Щоразу, коли сюди приходиш, бачиш іншу картину. Ще рік тому химерних, закинутих будівель було на порядок більше – просто-таки рай для інтровертів і собак. Зараз їх методично рівняють із землею, проте все ж таки колоритних закапелків тут не бракує. У будівлях – сила-силенна речей із минулої доби. Проявлені фотоплівки. Телефони з диском. Допотопні меблі і люстра. У квадратиках розбитого вікна якогось ангару – Андріївська церква, як символ надії на відродження і вихід із темряви. Забуті кимсь паперові склянки від кави – слід таких самих «сталкерів-інтровертів», як ти.

А трохи далі – «цвинтар кораблів». Ні, це неофіційна назва. Ця назва – моя власна. Але кораблі відверто «списані» і вже не один і не два роки як відсторонені від роботи. Проте вони досі на плаву, припнуті до берега іржавими тросами або ж тьмяними канатами. На них можна спокійно застрибнути, знайти затишне місце і нескінченно сидіти, вдивляючись у барви заходу сонця у водах Дніпра. Нескінченність триватиме рівно до настання темряви. Проте залишені де-не-де пляшки від алкоголю та «водні бульбулятори» свідчать: «цвинтар кораблів» користується попитом у різних колах.

На стінах деяких заводів – п’ятиконечні зірки. Серед жител тут популярні гуртожитки – крихітних розмірів п’ятиповерхові клітки, де живуть ті ж таки працівники заводів. Особливо винахідливі збільшують житлову площу балкону, почепивши до перил поцуплений із супермаркету возик і нафарширувавши його нажитим «добром». Більше пощастило мешканцям приватного сектора – проте іграшки попередньої доби, розкидані дітлашнею у пісочниці біля кількох хаток, свідчать про рівень добробуту більш ніж скромний.

Окрім іграшок, тут впадають в око “місця для посиденьок” — поцуплені або ж просто підібрані зі смітників автобусні чи офісні крісла, «стіл», складений із підручних дощок і цеглин. Тут сидять чоловіки з пивом або ж чимсь міцнішим. Іноді хтось один. Але така “зона відпочинку” є “розкішшю” - більшість “розслабляється” де прийдеться – на бетонних парапетах, на траві, стоячи тощо. Лавки під вечір робляться всіяні жіноцтвом поважного віку – справді на мить виникає враження, що потрапив у радянське дитинство. Стає очевидно, що для повної декомунізації мало перейменувати завод та скинути бюст Ілліча. З цих місць квапишся якнайхуткіше вшитися.

Нещодавно ж у медіа заговорили про затверджений проект забудови Рибальського з перетворенням його на житловий і рекреаційний простір. У кінці травня було навіть відкрито пішохідний бульвар на вулиці Електриків: між недобудованими будинками строкаті парасольки вуличних кав’ярень, дитячі майданчики і маленька площа поки що витримують химерний характер острова, до того ж, функціонує цей «шматок цивілізації» лише по вихідних і святах – решту ж часу виглядає як раптовий газон посеред хаосу будівництва. Розслідування медійників говорять про численні порушення, «руку» екс-регіоналів Шуфрича й Бродського (https://www.radiosvoboda.org/a/28275281.html) тощо. Проте, хай там як, але такі «зони відчуження» довго не живуть, тим паче у перенаселених мегаполісах. Який би проект не затвердили, та рано чи пізно «острів» неминуче «оцивільниться», і «островом» бути перестане.

Сучасний ритм життя, на жаль, не дозволяє іншого. Лишається сподіватися, що зроблено це буде зі смаком, без надмірного лоску і пафосу, і з доступом до води для «простих смертних». Що тут, як і раніше, на березі медитуватимуть рибалки.

Але поки що відлюдники, шанувальники «заброшок» та стилю «індастріал» мають іще час насолодитися улюбленим островом, його диким духом, пилюкою, гулом будівельної техніки та несподіваним спокоєм, який тут незмінно знаходиш.        

Фото авторки

 

Новини RedTram

Loading...