Суспільство 2017-08-13 12:08 Лазарева Алла

Наталія Кочубей: «Культурний продукт не може бути стовідсотково комерційним»

Тиждень обговорив із директором Українського культурного центру в Парижі потребу в системній культурницькій стратегії, брак альтернативи російським ініціативам в умовах гібридної війни та перспективи просування українського культурного продукту у Франції.

Робота культурного центру в Парижі є частиною єдиної системної стратегії, напрацьованої в Києві, чи це радше територія відповідальності, креативності й імпровізації тих, хто приїздить очолити амбасаду й сам Центр?

— На сьогодні закордонні дипломатичні установи (ЗДУ) не отримують із Києва настанов щодо стратегії ведення культурної політики. Дипломати вивчають ситуацію і складають списки значних, представницьких, важливих форумів, майданчиків, подій у всьому світі, щоб формувати саме стратегію просування на них нашого культурного продукту. Усі посольства надають таку інформацію. Надходять також завдання від МЗС розглянути можливість представлення в країні акредитації того чи того мистецького проекту, який запропонувала міністерству громадська або творча організація України. ЗДУ мають змогу здійснювати за підтримки держави культурну політику коштом бюджетної програми 1401110 «Фінансова підтримка забезпечення міжнародного позитивного іміджу України, заходи щодо підтримки зв’язків з українцями, які проживають за межами України». МЗС просить зарубіжні установи запропонувати проекти, які вони вважають за потрібне профінансувати коштом держави. Тому креативність ЗДУ вітається. 

До речі, у Франції практикують зворотний підхід?

— Так. Культурні центри за кордоном мають власний бюджет, який їм призначає МЗС Франції залежно від статусу та рівня країни акредитації. Така структура, як Institut Français, здійснює експертну оцінку мистецьких проектів, які обрано представляти Францію на міжнародній арені. Він надає культурним центрам презентаційні досьє розробок із кошторисом. Кожна установа вибирає на рік заходи, що відповідають її бюджету. Хтось робить кілька маленьких проектів, хтось усе вкладає в один вагомий. Центри мають достатньо автономії для власних рішень.
Врешті, Україна прямує до створення такої інституції, що якраз і напрацьовуватиме стратегію культурної політики.

Читайте також: Оксана Забужко: «Українське суспільство сьогодні позбавлене орієнтирів»

Чи вдається українській дипломатії створити якусь альтернативу велетенському зведеному росіянами за два кроки від Ейфелевої вежі культурному центру? Якщо так або ні, то чому? 

— Поки що ми не можемо якісно конкурувати з Росією з огляду на економічні причини, війну і взагалі тому, що Росія й Україна різняться світосприйняттям та усвідомленням власного місця у цьому світі. РФ завжди претендувала на абсолютне лідерство й прагнула позиції «понад усіма». Україна має посісти власне, належне тільки їй місце у світовій спільноті, не применшуючи свого значення, але й не намагаючись вивищитися над іншими народами. Виконувати копітку роботу, щоб закріпитися на міжнародній арені, зокрема й за допомогою культурних проектів. Наполягати на своїй ідентичності, представляти історію і сучасний доробок митців. Продукт має бути якісним, обов’язково автентичним, тобто не переспівуванням уже давно відомих на Заході прийомів і тем.

Наскільки та завдяки чому культурному центру при посольстві України вдається зацікавлювати вітчизняною культурою французів?

— Центру вдається забезпечувати регулярність своїх заходів, попри брак персоналу (дві людини, включно з директором) та коштів. Вдячні вітчизняним волонтерам і громадським організаціям українців Франції за допомогу й співпрацю.

Наше кредо — презентація української ідентичності, яка є органічною частиною мозаїки європейських культур. Цікавість публіки викликають і українська кухня, і музично-пісенна спадщина, і сучасні інтерпретації українського костюма. Наприклад, парижан зацікавив відомий уже фільм Лесі Воронюк про вишиванку «Спадок нації». Враховуючи, що гастрономія у Франції завжди була на почесному місці, ми цьогоріч започаткували майстер-класи з приготування українських страв, які є популярними саме серед французької публіки. Утім, пріоритет — це насамперед презентація найсучаснішого культурного продукту, який сполучає в собі автентичність і авангард: роботи молодих українських дизайнерів, стилістів, художників. Концерти сучасної музики, наприклад, такого композитора, як Валентин Сильвестров, який має визнання на міжнародному рівні та значну дискографію у Франції. Цікавий досвід міксованих, спільних проектів за участю українських, французьких та інших митців. Мій улюблений — колективна виставка «Про життя і кохання» (вересень, 2010). Україну представили роботи відомого київського скульптора Ігоря Гречаника та художника Віктора Мусіяки (Мусі), який живе й працює в Парижі. Захопливі інтерактивні відеоінсталяції Міґеля Шевальє (Франція) створили в Культурному центрі під час вернісажу надзвичайну атмосферу.

Інший приклад — виставка-інсталяція Анни Кантер, французької художниці українського походження, яка керує Культурним центром Анни Ярославни в місті Санліс. Ця виставка з 30 щитів, розписаних авторкою, мала назву «Майдан: щити гідності», вона відбулася в лютому 2016-го. 
Медіа-проект «Майдан — мистецтво свободи» в березні 2015 року був реалізований спільно з Музеєм Івана Гончара. У межах заходу була представлена експозиція артефактів Майдану, підготовлена за кураторства Ігоря та Тетяни Пошивайлів із музею, а також художні роботи київського митця, учасника революційних подій Андрія Набоки та світлини французького фотографа українського походження Юрія Білака. Проект також показали в Американському культурному центрі — Палаці Талейрана — Центрі Маршалла, що на площі Злагоди в Парижі. Заходи відвідали дипломати, члени парламенту Франції, представники мерії Парижа й інших органів місцевої влади, експерти, журналісти, митці, студентська молодь, українська громада.

Читайте також: Привид національної ідеї никає Україною…

Спектакль французького театру Théâ-chœur «Ô! Freunde…» про виклики будівництва об’єднаної Європи з частиною про Майдан зацікавив публіку своїм форматом: ланцюжком індивідуальних свідчень реальних людей під супровід музики й співу. 

У перший рік війни очевидну цікавість викликала спільна виставка світлин кореспондента газети «Голос України» Олександра Клименка, присвячених бійцям АТО, і молодого французького фотографа Лоїка Фонтанеля, учасника Майдану. 

Добре пройшла колективна виставка українських і французьких художників групи NARRO (від слова «наратив», «розповідь»). Цей колектив митців із різних країн згуртувала навколо себе Оксана Ямбих — українка з Дніпра, яка живе й працює у Франції та не раз виставлялася в престижних залах рівня Гран-Пале.

Роботи метрів українського образотворчого мистецтва викликають зацікавлення підготовленої, фахової публіки, яка може оцінити рівень української школи, філософію цих непересічних митців. Були представлені в культурному центрі Олександр Дубовик (виставка, жовтень, 2015) і Любомир Медвідь (виставка, листопад, 2016).

Особисто в мене створилося враження, що найбільше французьку публіку цікавлять насамперед заходи, пов’язанні із сьогоденням...

— Можна так сказати. Є очевидний попит на об’єктивну інформацію про те, що зараз відбувається в Україні. Багато відгуків мали фотовиставки «Донбас: війна і мир», «Іловайськ: війна в об’єктиві Максима Дондюка та Олександра Глядєлова» 2016 року. Обидва фотографи — відомі у світі фахівці фоторепортажу, лауреати численних міжнародних премій.

Дуже багато людей прийшло на тематичні лекції директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича на полемічну для французів тему декомунізації. Мали успіх виступи професора Сорбонни Філіппа де Лара «Гібридна війна в Україні». Зустріч із кримськотатарським правозахисником Емілем Курбедіновим 29 травня 2017-го зацікавила представників міжнародних структур, що працюють у Парижі.

Чи виходять українські митці на суто французькі культурні майданчики?

— Поступово так. Слід ураховувати, що в Парижі значна конкуренція імпрез та івентів. Щодня відбуваються різноманітні культурні заходи. Але ми теж можемо й маємо посісти своє місце в цьому калейдоскопі подій. Актуальний приклад — театр Влада Троїцького та «дочірні» утворення «ДахаБраха» і Dakh Dauthers. Роботи київської художниці Лариси Клюшкіної з Українського культурного центру забрали до художньої галереї «Вандом», що на відомій Вандомській площі. Роботи скульптора Ігоря Гречаника після нашого центру потрапили до галереї на вулиці Ріволі навпроти Лувру. Тижні кіно проводилися у французькому кінотеатрі La Filmothèque. Приймає українські заходи Національний інститут східних мов і цивілізацій INALCO завдяки співпраці з секцією україністики та її керівником Іриною Дмитришин. Наприклад, торік у грудні в INALCО було проведено важливу для України конференцію на тему спадщини Київської Русі. Два роки поспіль українці серед лауреатів паризького фотосалону La Quatrième image (Максим Дондюк, Олександр Маслов). Це в Парижі. В інших містах наші митці досить часто беруть участь у фестивалях, бієнале, колективних виставках. Посольство, до речі, може про це й не знати, якщо організатор чи учасники не повідомлять нам про захід.

Читайте також: Леонід Кантер: «Необізнаність спричиняє страх перед невідомим, який, власне, і є ксенофобією»

Цьогоріч письменник Андрій Кокотюха, майстер детективного жанру, був почесним гостем на літературному фестивалі в Ліоні Quai du Polar. Національна академічна капела «Думка» стала регулярним учасником фестивалю духовної музики в місті Ла-Шез-Дьє. Заходи такого рівня, як презентація робіт скульптора доби бароко Пінзеля у 2012–2013 роках, зацікавили Лувр. Виставка «Золото скіфів» у 2001-му — це рівень Гран-Пале.

Є низка місць у Франції, пов’язаних з українською політичною еміграцією. Тут зберігаються унікальні архіви, маємо поховання Симона Петлюри, Нестора Махна, інших яскравих діячів. За фактом Українська держава якось дотична до їх утримання та збереження?

— Поховання видатних українців у Франції, на щастя, у нормальному стані. Про довічну концесію подбали їхні родичі або соратники. Але там, де потрібна фінансова підтримка, є можливість це зробити коштом уже згадуваної бюджетної програми 1401110. Там є така стаття видатків.

Усі проблеми впираються в брак коштів чи не вистачає чогось іще?

— Для промоції культури потрібні гроші. Такий продукт не може бути стовідсотково комерційним. У Європі прийнятий саме такий підхід: держави підтримують розвиток культури й мистецтв, сприяють їх поширенню. На дипломатичній ниві розумно використовувати soft power культури для просування інтересів своєї країни. Врешті, із цього й почалася наша розмова. Звичайно, напрацювання єдиної стратегії, яка виходила б із наших можливостей і яку закордонні державні установи зможуть творчо застосовувати до умов країни акредитації, дуже потрібна. 

--------------------------------------------------

Наталія Кочубей народилася в Києві у сім’ї відомого українського дипломата Юрія Кочубея. Закінчила КНУ імені Тараса Шевченка, факультет романо-германської філології за спеціальністю «французька мова і література».
На дипломатичній службі з вересня 2000-го. До цього майже 10 років пропрацювала менеджером культурних проектів у Французькому культурному центрі в Україні. У МЗС України працювала в таких структурних підрозділах, як Управління кадрів, Департамент культурно-гуманітарного співробітництва, Перший європейський департамент. Проходила підвищення кваліфікації на ПКП Дипломатичної академії МЗС України та у Віденській дипакадемії.

Новини RedTram

Loading...