Культура 2017-08-20 10:52 Трегуб Ганна

Рішар Ґальяно: «Метелики не дивляться на себе в дзеркало, коли літають. Так має бути і в музиці»

В інтерв’ю Тижню Рішар Ґальяно, один із провідних джазових акордеоністів сучасності, розповів про стиль нью-мюзет і роль ідентичності виконавця в музиці, а ще поділився спогадами про аргентинського композитора-легенду Астора П’яццоллу.

Наскільки на музичний стиль нью-мюзет, у якому ви активно працюєте, вплинула ваша зустріч з Астором П’яццоллою, композитором, що започаткував жанр танго нуево?

— Думаю, ми стоїмо якось паралельно, а не затіняємо один одного. Астор П’яц­цолла радше був світлом, яке надихнуло мене створити щось своє. Уточню, що ніколи не був його учнем. Ми познайомилися в 1980-х роках, і для мене ця зустріч виявилася дуже важливою життєвою подією. Знаєте, я на той момент думав, що композитор, про якого мова, вже помер. Було надзвичайно радісно дізнатися, що помилився і що в П’яц­цолли все добре. Вперше він прийшов послухати мене до залу «Олімпія» в Парижі. Тоді я виконав річ, яка чимось повторювала мотиви його творів, але робив це інакше, в індивідуальному джазовому стилі. Ми з П’яццоллою були друзями. Я виконував партії на бандонеоні в його інструментальних творах у Комеді Франсез. То єдиний випадок, коли грав музику цього маестро. Потім протягом довгих років лише слухав. До її виконання повернувся після смерті Астора в 1992-му, але то була така собі данина пам’яті його творчості. Записав кілька дисків, і всі вони пронизані її духом. П’яццолла дав мені ті музичні настанови, які допомогли розвивати власну ідентичність, а не просто бути одним із виконавців його музики. Він поділився принципами, котрі застосовував у танго нуево, який започаткував. Я використав їх у грі на акордеоні у своєму жанрі нью-мюзет. Лише згодом зрозумів: П’яццолла ділився зі мною речами, що в майбутньому могли убезпечити мене від помилок, які свого часу зробив він. Я не фахівець у танго-музиці чи творчості П’яццолли, але іноді, коли слухаю записи його творів у своєму виконанні, на мить здається, що грає сам Астор. Але це не надто добре, бо суперечить тому, що він сам мені радив. «Подивися, що я зробив із танго, і спробуй це зробити з акордеоном, із музикою Парижа й стилем мюзет», — казав мені. Він радив показати паризьку музику такою, як вона є, з усіма її складовими. Я граю джаз-мюзет, танго в середземноморській манері. Нью-джаз-мюзет є кристалізацією всіх тих порад, які мені дав Астор П’яццолла.
«Лібертанго», один із найвідоміших творів П’яццолли, виконую у своїй манері, значно джазовіше, несхоже на оригінальне звучання. Уже кілька років не слухаю записів музики маестро, але вони в моїй голові та серці, у мені. Напевно, тут можна навіть сказати про своє­рідний вампіризм, але з часом сталася зміна у виконавській майстерності, звучанні. Думаю, тут більше позначився вплив джазового піаніста Білла Еванса та джазового мультиінструменталіста Чета Бейкера, що грав у стилі модерн-джазу. Кожне інтерв’ю для мене — це своєрідний сеанс психотерапії. Сьогодні, коли мені вже 66 років, бачу речі ясно. Хоч де я граю, у квартеті чи секстеті, звучить моя музика. Якщо ви хочете почути істинне звучання музики П’яццолли, треба слухати записи в його виконанні. Якби в нас була змога відновити авторське виконання творів Шопена, то це неможливо було б ні з чим порівняти. Бо всі композитори описують своє життя. 

Читайте також: На зміну бардам і рокерам

Астор П’яццолла перевів танго-музику з рівня танцю, який виконували на вулицях Буенос-Айреса, до світового музичного надбання. Так сталося випадково, само собою чи мова про цілеспрямовану діяльність маестро?

— П’яццолла продовжив напрямок, який накреслили Анібал Тройло (один із провідних танго-композиторів і виконавців золотого часу танго в Аргентині, що вивів цей жанр на рівень концертного звучання) та Карлос Ґардель (аргентинський виконавець танго-пісень та актор початку ХХ століття). Пригадую, якось видатна французька композиторка й музичний педагог Надя Буланже почула уривок із танго «До побачення, Ноніно» й захотіла дізнатися, хто ж такий той Астор П’яццолла. На що П’яццолла відповів, що він музикант, який виконує танго й грає на бандонеоні. Надя Буланже тоді порадила маестро не соромитися власної ідентичності, розвивати її, аби за його звучанням було зрозуміло, що це саме Астор П’яццолла й ніхто інший. Колись він гостював у мене й поставив послухати кілька уривків, записаних на платівці. «Бачиш, у моїх творах завжди присутні елементи танго», — сказав тоді. Це справді так: якщо прислухатися до музики, яку писав і виконував П’яццолла, танго там присутнє завжди, але тонко, поєднуючись десь із джазом, а десь із електронною гітарою. Аргентинці, для яких згаданий жанр є національною музикою, завжди були проти різних експериментів, тому Астор намагався обходити цю тему, але й далі писав і грав по-своєму.

П’яццоллі пропонували написати музику для фільму «Останнє танго в Парижі» Бернардо Бертолуччі. Чому він відмовився?

— Не можна сказати, що музика, котру врешті-решт написав до фільму аргентинський композитор і джазовий саксофоніст Ґато Барб’єрі, якась не така чи погана. Не думаю, що Астор написав би краще. Пізніше він дуже шкодував, що відмовився від участі в роботі над стрічкою Бернардо Бертолуччі. У той час маестро був дуже завантажений і як людина імпульсивна рішення приймав швидко, тому відмовився.

Нью-мюзет є різновидом джазу з виразним французьким смаком. Паралельно існує джаз-мануш. Чи конкурують ці два жанри за місце в музичному просторі Франції?

— Джаз-мануш — це своєрідна мода, яка несподівано відродилася у 2000-х роках. Тут ідеться переважно про копіювання гітаристами Джанґо Рейнгардта, найпершої зірки джазу-мануша. Треба сказати, що він і бібоп грав, і електрогітари не цурався, навіть платівку записав. Джанґо Рейнгардт виконував не зовсім типовий джаз-мануш, з нотками електронного звучання. Гра гітариста в моєму квартеті далека від класичного звучання цього жанру. Зазвичай поява таких стилів є результатом зустрічей людей. У моїй творчості немає нічого від згаданого стилю: ані ритму, ані культури. Думаю, на те, що я роблю, вплинули такі акордеоністи, як Марсель Аззола, Жосс Базеллі, Ґас Візер та інші. П’яццолла, родоначальник танго нуево, фактично не створив нічого нового, а показав, як танго може розвиватися далі. Це самостійний стиль, його не можна ще раз десь упровадити, бо він уже є. Те саме з музикою мюзет. Головне — не втратити своєї ідентичності. Власне, той стиль, у якому граю я, відкритий і для рокових, і для джазових звучань, експериментів. І мені також свого часу хотілося виконувати такий джаз, який грають американці. Але найважливіше — не бути схожим на інших. Треба вміти слухати інших музикантів, вміти компонувати, але при цьому чітко усвідомлювати, звідки ти й хто ти, яку саме музику граєш.

Читайте також: Лікування джазом: уроки емоційності від Грегорі Портера

У класичній музиці свобода активного самовираження властива лише найтоповішим, наймаститішим музикантам. Зовсім інша ситуація на джазовій або роковій сцені, де, здається, простору для самовираження виконавців значно більше. Від чого залежить згадана свобода? 

— Не скажу, що в класичній музиці цього менше, ніж у джазі. Якщо йдеться про першу, то там треба вміти порівнювати. Мені здається, що ми у своєму житті ставимо дуже багато технічних питань, тобто шукаємо відповіді на питання, як і що виконується, чому саме так. Знаєте, метелики не дивляться на себе в дзеркало, коли літають. Так має бути і в музиці. Якщо говорити про тих, хто грає на акордеоні, то багато що залежить від самих виконавців. Є просто музиканти, а є до того ж ще й яскраві особистості. Останніх важко сплутати з кимось іншим. Вони зіграють три ноти — і вже зрозуміло, хто за інструментом. Навіть дуже скромна людина може бути сильною особистістю і виявляти її саме в музиці.

Чи є в музиці щось таке, що ви не зробили або чого не спробували?

— Практично щовечора я виходжу на сцену й граю музику. І весь час перебуваю в процесі навчання. Здається, так триває все моє життя. Коли перестану вчитися нового, то перестану бути музикантом. У житті доводиться вчитися на помилках, щось перекреслювати, стирати, змінювати. У цьому і є найбільший сенс. 

---------------------------

Рішар Ґальяно народився 1950 року в Ле-Канне (Франція). Один із найвідоміших джазових акордеоністів сучасності. Музичну освіту здобув у консерваторії Ніцци, де вивчав гармонію, контрапункт і тромбон. Першу премію отримав у 1969-му. 
У 1973-му переїхав до Парижа, де обійняв посаду диригента, аранжувальника та композитора в оркестрі Клода Нуґаро. Працював із такими зірками, як Чет Бейкер, Ян Ґарбарек, Джо Завінул, Рон Картер, Мішель Петруччіані й Тутс Тілеманс. В оркестрі Клода Нуґаро пропрацював до 1983 року й написав такі композиції, як «Алея туманів» («Allée des brouillards»), «Вітрильники» («Des Voiliers»), «Жорстокість життя» («Vie violence»). У 1991-му за порадою Астора П’яццолли вирішив реалізувати свою велику ідею — розвинути французький музичний стиль нью-мюзет (new musette), який здобув популярність у Парижі 1880-го. Виступав на найпрестижніших сценах світу, таких як Лінкольн-центр у Нью-Йорку, Ла Скала в Мілані, Концертгебау в Амстердамі, Театр Єлисейських полів у Парижі.

Новини RedTram

Loading...