Культура 2017-08-27 11:25 Трегуб Ганна

Modern museum по-українськи

Постання державного музею сучасного українського мистецтва — запит часу. Питання в тому, чи станеться це без особливих перепон

За кордонами України нині шумить і збурює дискусії виставка Documen­ta 14, мистецька подія, яка відбувається в Європі раз на п’ять років. А у квітні відкрилася виставка Деміена Герста у Венеції, що привернула до себе також чимало уваги. Американське нинішнє мистецтво й ті, що його творять, протестують і критикують трампізм, його суть і практики. Десь, можливо, новий мурал творить Бенксі, знову з гострим політико-соціальним натяком. У всьому цьому невідривно наявне сучасне мистецтво: у чомусь воно є об’єктом демонстрування й дискусій, у чомусь — знаряддям критики й іронії, а ще в чомусь уже перестаєш розуміти межу між артом і власне життям. Хай там як, а сучасне мистецтво міцно утримує свої позиції в публічному дискурсі західного світу, створює нові сенси, оптику бачення дійсності навкруги, а не лише красиво декорує порожні світлі простори галерейних приміщень. 

На 25 році незалежності українці дійшли висновку, що світ довкола не україноцентричний тією мірою, якою їм хотілося б. Стало зрозуміло, що з цим треба щось робити. Виявилося, таки варто побудувати своїми руками власний світовий публічний образ, і то швидко, поки це за нас остаточно не зробили відверті недоброзичливці. Давні, ще радянського зразка моделі презентування себе довкіллю вичерпалися до дна: квазіетніка, хати-мазанки, тини й решта буколічної атрибутики не надто конкурентоспроможні на глобальному культурному ринку. Мазанки під стріхами є не лише в нас, а й в Африці, і вони нічим не гірші. Атласні козацькі шаровари та пластикові віночки як альтернатива documenta чи Бенксі теж не витримують жодної критики. Їх явно недостатньо, аби заявляти про європейськість української культури. Тиждень не раз писав про процес повернення художньому авангардові початку ХХ століття його українських облич і прописки. Малевич, Татлін, Таран, Крамаренко, Екстер, художники «Культур-Ліги» та ще довгий список імен — це те у вітчизняному мистецтві, що назавжди вмуровує його у світовий контекст, який без українського компонента неможливий. Момент цього розуміння припадає на добу, коли держава веде війну, а в самій столиці (не лише в регіонах) назріває справжня музейна криза. 

Читайте також: «Як вам не соромно»: Документа 14 у центрі двох скандалів

Справді, авангард 1920–1930-х ро­­ків — це альтернатива шароварно-гопачному проектові української культури, але поряд із ним таку саму альтернативу творить сучасний український арт у повноті його проявів — від живопису до перформансів та інсталяцій. Закатруплений радянщиною український художній авангард привносив європейські та глобальні віяння до нашої країни. Разом зі здобуттям нашою державою незалежності мистецтво позбулося шкаралущі офіціозу, указівок як саме й кого малювати, а кого не можна. Далі держава пішла вирішувати свої нагальні проблеми, а мистецтво свої. Ніхто йому особливо не заважав, але й не підтримував його. Хоча насправді від цього розходження врізнобіч багато втратили обоє, бо чого ще можна було сподіватися, коли бракувало української державної культурної політики? Сучасний український арт зіпнувся на ноги сам, став котований у закордонного глядача та колекціонерів, привернув їхню увагу до України як такої.

Створення до 2021-го державного музею українського сучасного мистецтва, ініціатива, яку в червні цьогоріч анонсувала робоча дослідницька група при Національному художньому музеї України, — це не тільки крок у бік збереження хоча б частини сучасного українського мистецтва державою, у якій воно створене, напрацювання адекватного наукового дискурсу про нього, а й початковий крок до появи принаймні в столиці першої за довгий час музейної споруди. Питання нині в тому, як змусити державну машину не на словах, а на практиці підтримати створення абсолютно нової музейної інституції в умовах, коли для неї ця потреба щонайменше неочевидна.

Простягнути руку до свого

Українське сучасне мистецтво, його репрезентація як усередині нашої держави, так і за її межами — справа рук тих, хто його творить, приватних колекціонерів і галеристів. От якраз за кордоном українських сучасних художників, скульпторів, перформерів тощо знають досить-таки добре. А як щодо української держави? Чи боїться вона свого сучасного мистецтва? Здавалося б, що соцреалізм радянського ґатунку, ідеології, мислення й смаки, які він накидав, давно в минулому. На державному рівні цінність сучасного мистецтва не бачать, так само як і його велетенський потенціал для репрезентації нашої країни у світі. А незнайоме — це чуже, не своє. Навіть якщо воно в тебе під самісіньким носом. З усіма своїми нестандартністю, відвертістю, епатажністю та дрібкою скандальності. Живе, одне слово. Насправді той страх — частина ширшої, системної проблеми, прояви якої, мов ті золоті верби, витинаються то тут, то там у різних сферах державного життя —від лінії фронту на Донбасі до прикордонного переходу в Чопі. 

Перед тим як українське мистецтво стане затребуваним кимось за межами України, воно має знайти для себе фундамент удома. Зокрема, йдеться й про формування цілісного дискурсу про сучасний український арт

«Слова про те, що наша держава боїться сучасного мистецтва, справедливі. Ми це бачимо направду. Україна долучилася до Венеційської бієнале тільки 2001-го, а усвідомила, навіщо це потрібно, мені видається, лишень цього року. Після того як нинішній міністр культури відвідав цю подію разом із віце-прем’єром Геннадієм Розенком. Вони так глибше занурилися до атмосфери події, побували на різних її майданчиках. Це не був суто офіційний, формальний короткий візит», — розповідає Тижню Оксана Баршинова, мистецтвознавиця, завідувачка відділу мистецтва ХХ–ХХІ століть НХМУ, член робочої групи зі створення нового музею сучасного мистецтва. Додає: «Венеційська бієнале вже дуже давно не просто мистецька виставка, а єдине місце, де завдяки національним представництвам забезпечено вагому репрезентацію кожної держави, зокрема через сучасне мистецтво. Думаю, що зараз варто скористатися тією можливістю, коли Мінкульт створив свою експертну раду із сучасного мистецтва, оголосив фестиваль молодого сучасного мистецтва, який прагнуть і планують проводити щодва роки в різних містах України, а не фіксовано в Києві. На цій хвилі можна починати створювати музей сучасного українського мистецтва».

Потреба в ньому назріла ще в 1991-му. У РФ перші державні музеї сучасного мистецтва почали засновувати від середини 1990-х, і не лише в Москві, а й на периферії. Там із культурною політикою все інакше, ніж у нас. Вона, як спадкоємець тоталітарної держави, має особливий сентимент до мистецтва загалом. У Росії добре розуміють, що це знаряддя пропаганди та ідеології, а інструмент має бути в хорошому стані й робочим. Тому шкодувати на нього ресурси гріх. Сучасне російське мистецтво є, і це, очевидно, не тільки Вася Ложкін. Так, наприклад, 2009 року в Пермі постав PERMM — державний музей сучасного мистецтва, заснований зусиллями галериста Марата Гельмана та сенатора Сєрґєя Ґордєєва. Від 1992-го функціонує Державний центр сучасного мистецтва зі штаб-квартирою в Москві та філіалами у Владикавказі, Єкатеринбурзі, Калінінграді, Нижньому Новгороді, Самарі, Санкт-Петербурзі й Томську. 1995 року з’явився державний Музей Людвіга в петербурзькому Російському музеї. 2018-го планують добудувати Московський державний музей сучасного мистецтва, мову про який ведуть від 2009 року. 

Протягом 1990–2000-го привид музею сучасного українського мистецтва з’являвся то тут, то там. Зокрема, коли активно йшлося про створення в «Мистецькому Арсеналі» аналога Лувру, ця ідея мало не матеріалізувалася. До цього у Віктора Пінчука була думка створити на арсенальних площах те, що також називалося б не галереєю чи ще якось, а музеєм. Зрештою, ця ідея була втілена в іншому місці — і так постав київський PinchukArtCenter. 

«Ми загострюємо увагу на тому, що мова саме про державний музей сучасного мистецтва. Приватні ініціативи так чи інакше з’являються, часто успішно. Є приклад Одеського музею сучасного мистецтва, який навіть бієнале проводить. Її, до речі, цьогоріч підтримав Мінкульт. Це, мабуть, уперше. Є PinchukArtCenter», — констатує Оксана Баршинова. НХМУ по-своєму бачить, яким має бути новий музей, які ідеології він повинен виробляти, також там усвідомлюють, що важливо ліквідувати білі плями щодо українського мистецтва, зокрема й найновішого часу. Усе це має значення для його позиціонування у світі. Важливо, щоб новостворена музейна інституція та її колекція мали саме державний статус. Це своєрідна гарантія захисту, що ті твори сучасного українського мистецтва, які вона вмістить, не пропадуть кудись, не розчиняться, залишаючи шлейф розслідувань, кримінальних справ і залагодження процедури банкрутства. Не забуваймо, що захищеність права приватної власності в нашій державі не аксіома. Свого часу український бізнесмен Сергій Цюпко на основі своєї художньої колекції, яка налічувала понад 5 тис. творів сучасних митців та авторів кінця ХХ століття, створив приватний Музей сучасного образотворчого мистецтва України. Ініціатива, безперечно, благородна. Проте 2011 року більшу частину цієї колекції було передано банку «Таврика» як заставу за кредитами. Банк уже давно ліквідований, і мало хто пригадує, що такий був, а колекцію картин продано невідомому власнику за 16 млн грн. Немає гарантії, що її не продадуть у треті руки, а там за якийсь час її фрагменти не випливуть на престижних аукціонах. Це ще один канал вимивання творів мистецтва за кордон.

Читайте також: Селфі в Лос-Анджелесі, расизм в Амстердамі. Дві історії про мистецтво та сучасність

Перед тим як українське мистецтво стане затребуваним кимось за межами України, воно має знайти для себе фундамент удома. Зокрема, йдеться й про формування цілісного дискурсу про сучасний український арт. Просто знати, що він є, явно не достатньо. «У 2000-х роках, коли ХХ століття вже закінчилося, ми як музей, що має найрепрезентативнішу колекцію українського мистецтва від давнини до сучасності, критичним оком накинули на ХХ століття і побачили там досить велику кількість лакун. Йдеться про те, що в нашій колекції погано представлене неофіційне мистецтво, яке почали збирати у 1990-х роках. Це ж таки стосується сучасного мистецтва. Виявилося, що в нас є проґавлене покоління, багато його робіт вивезені за кордон, і ми їх не можемо вже знайти. Проблема музеєфікації перед нами гостро стоятиме й уже стоїть», — розповідає Оксана Баршинова. Справді, з якого моменту стартує сучасне українське мистецтво? Відтоді, коли творив Фрипулья, чи від митців, що мешкали й творили в київському сквоті, відомому, як «Паркомуна»? З тієї пори мало що лишилося. Але тим, щоб увести це явище в дискурс, уже зайнялися. Утім, було й багато чого іншого. Хоч куди кинь оком, ми знаємо чогось лишень трішки: усе таке пунктирне, невизначене, без тяглості. Тому історія українського мистецтва нецілісна, бо не вміщає в себе наратив про речі, сучасні нам. Зокрема, про мистецьке обличчя Революції гідності, що також стала потужною протестною арт-акцією та подарувала нам цілу низку візуальних образів, без яких важко уявити сьогодення України. 

Приміщення й колекціонери

Музейники, з якими поспілкувався Тиждень, розповідають, що багато в чому проблема тих музейних установ, які так і не відбулися, нереалізовані, лишилися тільки у формі якихось ідей, упирається у дві речі: питання сталого фінансування й приміщення. Без цих складових повноцінні музеї не відбуваються. «Музей сучасного українського мистецтва, особливо коли мова про державну його форму, — це серйозна заявка. Наша ініціатива — виклик для держави, бо потрібно виділити окреме приміщення, створити нові робочі місця, змінити багато чого», — зазначає директорка НХМУ Юлія Литвинець. Вона констатує, що коли йдеться про державний музей українського сучасного мистецтва, то в ідеалі має з’явитися перше сучасне музейне приміщення. Принаймні через те, що музей сучасного українського мистецтва — це принципово якісно інша інституція, яка вимагає специфічного музейного простору. «Добре, що ми тут не першопрохідці, бачимо, як це відбувається у світі. Можемо порівнювати, обирати певні варіанти. Якщо уявити найкращу із ситуацій, то може бути виділено окрему ділянку для зведення нового музею або ревіталізовано якусь із будівель. Хай там як, а це все потрібно робити через міжнародний конкурс. Музей сучасного мистецтва має впливати ще й на урбаністичну ситуацію в місті, де розташований, і в цьому полягає важливий момент, про який ми пам’ятаємо», — наголошує Юлія Литвинець. Вона разом із колегами впевнена, що ініціатива державного музею сучасного українського мистецтва має більше шансів отримати приміщення, ніж приватні ініціативи. Хоча, наприклад, невеликим секретом є те, що відбувається з Музеєм Майдану, який свого навіть тимчасового приміщення не може отримати. Локація зараз йому надана коштом Музею історії Києва, який теж утиснений у правах щодо приміщення. Там також не вистачає простору, фонди містяться в Українському домі, а тепер його намагаються ущільнити. Ще одне питання, просто прикуте до того, де розташовуватиметься новий музей, — це брак місця в музейних фондосховищах, місткість яких уже вичерпана. 

«Є загальносвітова практика, коли музеї беруть приватні колекції на депозит. Ми собі цього поки що не можемо дозволити, але інколи до експозицій включаємо речі, які є ключовими й принциповими, а в нас їх немає в колекції. Такий досвід уже був на початку ХХ століття, тому що наш музей виник як стіни. Їх треба було чимось наповнити», — веде мову далі Оксана Баршинова. 

Коли йдеться про те, що буде створено музей сучасного українського мистецтва, то відразу виникає питання колекцій, які він показуватиме. Музейний працівник постає в досить дивній ролі, бо має включити всю свою харизму, аби вмовити чи то колекціонера, чи то художника лишити художні твори народові, державі. Не варто забувати, що є багато інших проблем, які не вирішені довкола цього: стосовно авторського права, розробки алгоритму сучасної співпраці музею та колекціонерів. Можливо, недостатньо прийти до таких осіб і сказати, що «давайте ви подаруєте музею свою збірку й вона залишиться державі». 

Музейники додають, що слід оновлювати юридичну основу, навіть таку рутинну, але абсолютно потрібну для життя будь-якого музею річ, як інструкція зі збереження творів мистецтва. Твори сучасного мистецтва — це специфічні артефакти. Їхнє зберігання — окремі завдання й виклик.

Читайте також: Лєночка за €500,000: продовження історії про «скандальну балерину»

Ще одне питання — механізм фінансування нового музею, щоб забезпечити його існування й могти купувати твори до колекції. За словами Юлії Литвинець, уже не раз траплялося так, що до НХМУ телефонували галеристи й казали: «Тут на Christie’s чи Sotheby’s продається робота такого-то автора. Давайте зараз скинемося по кілька доларів і купимо її для музею». Українське державне законодавство загалом не розроблене таким чином, щоб державний музей міг так купувати картини. Як їх привезти, на кого їх оформляти? Ситуація, коли музей купує потрібний для його колекції твір мистецтва на аукціоні, — це нормальна, усталена світова практика. Але в українських реаліях такого поки що немає, і це потрібно змінювати. 

Бум будівництва, який почався в Києві за часів Олександра Омельченка, обернувся нині трагедією. Замість ревіталізації промзон захоплюються останні шматки вільного простору в міському центрі. Залізобетону вистачає на чергові столичні ТРЦ чи житлову висотку. Але столиця не має сучасного концертного залу, музеїв. «Києву потрібно нарешті зрозуміти, що він місто-столиця, а не передмістя Російської імперії. Повноцінність столиці вимірюється наявністю низки знакових сучасних споруд: концертного залу, театрів, музеїв», — зазначає Оксана Баршинова. 

Можна припустити, що після Революції гідності українське суспільство як ще один потужний актор, що бере участь у подіях у нашій державі, дійшло розуміння себе як частини світового процесу. Потроху минає хвороба меншовартості, розуміємо, що ми насправді на рівних з іншими. Але немає певності, що наше суспільство розуміє потребу будівництва музеїв. На жаль, усі ми стикаємося сьогодні з проблемами війни, медичної реформи тощо. Для простого громадянина питання будівництва нового музею буде останнім, а може, і взагалі не виникне. 

«Те, що культура таки впливає на якість і рівень життя, але не робить цього швидко, тут і зараз, у нас не розуміють. А нам треба спиратися на це суспільство, яке слід якось виховувати. Не сподіваюся на те, що нам допомагатиме держава, Кабмін, ВРУ чи ще хтось. Рівень цих людей бажає кращого. На них надії мало», — констатує Юлія Литвинець. Створення державного музею сучасного українського мистецтва — річ амбітна й потрібна. Як і низки інших вітчизняних  культурних установ та інституцій. Очевидно, за те, щоб вони з’явилися, доведеться боротися. Як і за збільшення критичної маси тих людей, які усвідомлюють: і для українського суспільства, що нині в боях виборює свою самість, і для Української держави це вигідно. У майбутнє треба входити щонайменше цікаво. Це й дає змогу зробити сучасний арт. 

Новини RedTram

Loading...