Культура 2017-08-24 11:42 Лапаєв Юрій

Анатолій Тапольський: «Важливо не бути слабкою країною»

«Батько» вітчизняного drum’n’bass, відомий ді-джей і учасник АТО Анатолій Тапольський розповів Тижню про свою мотивацію служити, що заважало йому в армії та як мобілізація вплинула на його творчість.

Чи розуміли ви, що може на вас чекати в армії?

— Я приблизно уявляв, що таке армія. У мене батько служив, ще в радянській, він усе життя у відрядження їздив. Мій товариш, який був, здається, в четвертій чи п’ятій хвилі мобілізації, сказав: головне, на початку не занадто дивуйся, а далі все буде нормально. І, звичайно, я зіткнувся з усім цим хард-кором на початку. Але я приблизно так і уявляв собі це, хіба що не здогадувався, що все так до біса погано. Втім, армія є певним зрізом країни. Це ж не якісь демони пиячать, а просто в нас такі люди живуть. Тому це природно. Мені у Збройних силах було нормально, бо такий маю характер, що мені скрізь добре, хоч як це дивно. Я так ставлюся до життя.

Головний нюанс був через мою професію. Більшість бійців прибули з невеличких міст і селищ, як правило, вони були не дуже забезпечені матеріально. А я до цього працював ді-джеєм і мене багато хто впізнавав: офіцери, комбат і так далі. Тому інші бійці не могли збагнути, нащо я прийшов служити, думали, може, маю в родині проблеми чи щось таке. І їх це дратувало. Плюс я ще не дуже комунікабельний. І ось я, міська людина, яка все життя займалася музикою drum’n’bass, опиняюся в селі й мушу готувати їжу, рубати дрова, усі ці побутові речі. Звичайно, я від цього був дуже далеким і тут мусив навчитися. А для більшості бійців це було звичайним життям, вони так працювали щодня. Тому дивилися на мене, трохи дивувалися, але сприймали це нормально. Єдине, що їх бентежило, чому я пішов до армії. Не всі змогли це до кінця зрозуміти й тому в мене ставалися конфлікти. До того ж я про все ще й у Facebook писав. Хоч не мав за мету прийти й писати. Робив це, бо відчував, що так треба. А для більшості мого оточення інтернет - це взагалі щось дивне. Вони те, що я писав, сприймали ніби людина бере й доносить комусь нагору. Спочатку інтернет мав лише я, а під кінець служби всі ми сиділи там з ранку до вечора: хто у Facebook, хто у «ВКонтакте». А так жодних проблем не було.

Читайте також: Юрій Руденко: «Адаптуватися до армії простіше, ніж до мирного життя»

А бойові дії?

— Я не брав участі в бойових діях, просто служив в армії. Найзапекліші бої відбувалися в 2014—2015 роках, а коли я приїхав туди, у серпні, якраз почалося чергове припинення вогню. І в нас під Волновахою воно тривало майже рік, небезпечніше стало ближче до кінця, коли я вже збирався їхати назад, ми встигли застати дуже маленьку частину цього всього. Тому казати, що я воював, не хочу. Хоча, коли стала відчутною загроза, усім полегшало, хотіли воювати. А наш взводний казав, мовляв, хлопці, я вас розумію, усім хочеться повоювати, але краще без цього.

Багато хто пішов в армію, щоб себе перевірити, і я частково теж. Було страшно іноді, а що робити. Звичайно, я думав, зможу чи ні, як усе буде, як я поводитимуся за тих чи тих обставин. Надзвичайних ситуацій не було, але траплялося кілька разів щось на зразок. Лячно: чекаєш, прилетить у тебе чи ні, немає якогось тваринного страху. Усі трималися гідно. Ніхто не хотів поїхати, усі були готові битися до кінця. Напевно, вплив колективу, адже всі бояться, але в присутності інших не можуть це показати. На всі виходи завжди їздили, не було, щоб хтось відмовився виконувати наказ. Є трохи не зовсім приємне відчуття від того, що я не воював, але, здається, ще буде час. Насправді, це й краще, що не встиг.

Після повернення не було розчарування від того, що побачив навколо?

— Спочатку було. Але згодом звик. Сумував за друзями, які там з’явилися, небагато, але близьких двоє було. Вони круті, я за ними сумую. І за підрозділом своїм, і за Донбасом. Я люблю Донбас, я там себе завжди добре почуваю. Допомогла, хоч як це банально звучить, моя професія, музика. До армії з’являлися думки, чи тим я в житті займаюся. Після Майдану такі часи були, що drum’n’bass, ді-джейство, все це здавалося чимось недолугим, недоречним. Криза середнього віку. Поза тим, криза в галузі: раніше в нас була клубна сцена, а зараз немає. Раніше були гастролі, зараз це вмерло. І коли ти роками щось робиш, б’єшся головою об стіну, а вона на місці, то це пригнічує якось. А в армії в мене було купа часу подумати. Я надумав, що те, чим я займаюся, це правильно. І коли повернувся, то мав точне бачення, чим і як я повинен займатися.

Читайте також: Поважати, а не жаліти. Історія одного повернення з війни

У перші місяці я поїхав до Дніпра, до батьків. Служба мене зблизила з матір’ю, до війни були складні стосунки. Вона дуже хвилювалася, пройнялася. Але Дніпро на мене не дуже позитивно впливає, мені там якось некомфортно, плюс усі ці думки після армії. Спочатку почувався погано, але потихеньку само відпустило. Хоча, мій випадок не показовий: я знав наперед, що зі мною буде й чекав, коли все мине. Друзі це помічали, мама, хвилювалися, але я знав, що обов’язково згодом усе стабілізується. Нічого нового, усі через це проходили, почитайте того-таки Ремарка.

Хтось допомагав це пережити?

— Я намагався не сидіти вдома. Записався в басейн, ходив на йогу. Майже щодня я зустрічався з друзями. Це, звичайно, якось допомагало, але тільки частково. Тому головне — родина й музика. Музика — 99%. А взагалі-то треба більше спілкуватися з друзями, це добра річ. Не замикатися в собі. І ще не думати, ніби хтось тобі щось винен. Ніхто нікому нічого. А дехто сподівається, що його, як героя, зустрічатимуть скрізь. Ніхто не буде. Ну, може, день-два, але життя триває.

Служба якось уплинула на вашу творчість?

— В армії я подивився на все, що роблю, під іншим кутом. Усе стало на свої місця відразу. Це відчули і люди, мої слухачі, і я. І зараз уже, відчуваю, починається відродження клубної культури. До того ж я шукаю нові формати: квартирна трансляція, стріми. Виїзди пробуємо: з гори Щекавиці стрім зробили, на острові Джарилгач грали, 23 серпня будемо на Донбасі, робимо такі круті штуки. Крім цього, є вже і лейбли, і в гастролі збираюся, гратиму у Відні, тобто все змінилося. Ще коли служив, думав, що, як повернуся, почну допомагати військовим, аби армія змінювалася, але пізніше це якось зникло. Навіть не знаю, чому. Згодом зрозумів, що повинен працювати над тим, чим зараз займаюся, — музикою. Щоб змінити країну, кожен має робити те, що він вміє, максимально якісно. А втім, не хотілося розривати зв’язки з військом. Та все, що я вмію, — ді-джеїти, ставити різні треки, люблю шукати цікаву сучасну українську музику, її дуже багато. Був на радіо «Армія ФМ», познайомився з ними. Запропонував Яні Холодній (начальник Центральної телерадиостудії Міноборони – Ред.)    це робити, й вона погодилася. Так народився проект для військового радіо «Інша музика». Планів мільйони. Я сплю по п’ять годин, бо немає коли. І в цьому допомогла армія. А ще особисто мені армія дала розуміння того, що треба жити кожної секунди. Цінувати життя. Донька скаржиться, мовляв, спекотно на вулиці, я їй відповідаю: спека чи холодно, яка різниця, ти жива — це головне. Ще я після армії можу спати де завгодно та їсти будь-що. У походи з донькою ходимо, її це дратує трохи.

Що думаєте про армію зараз, після служби?

— Стало гірше, за моїми відчуттями. Я вважаю, армія стає розбещенішою, коли вона без діла. Завжди так було, історія нам це показує: якщо армія не бере участі в боях, вона починає розпадатися. І мені здається, що зараз це відбувається. Плюс оці банальні розмови про те, що верхівка не змінилася. На жаль, так і є. Це влада — хто захоче добровільно її втратити? Та не тільки в армії, у нас в жодній сфері життя поки що не посадили реального крадія. Було б дивно, якби посеред корумпованої країни залишилася армія як острів чогось чистого, чесного та демократичного.

Але якщо почнуться якісь активні бойові дії та я побачу, що потрібен у цьому хард-корі, одразу повернуся. І багато хто з моїх друзів зробить те саме, коли це матиме сенс. Зараз мені здається, що ми його втратили. Я особисто не розумію й не бачу, що буде далі: війна до звільнення чи ми просто кордоном відокремимося від них. Мені про це ніхто не каже. Можливо, було б легше, якби хтось із керівництва країни про це сказав, про наші плани. Така комунікація, на мій погляд, могла б покращити ситуацію. Як було в Хорватії. Там частину території захопили, вони роками чекали, готувалися, а потім за кілька тижнів усе звільнили. Гадаю, якась частина українців теж сподівається, що в нас є такий хитрий план. Але мені здається, що його немає. Відступити ми не можемо, але й уперед зараз теж не вийде піти. Напевно, залишається лише економічно розвиватися, аби показати, що ми краще.

Читайте також: Мартін Брест: «Поки народ не любитиме по-справжньому своїх військових, перемоги не буде»

Єдине, що не зрозуміло, як натиснути на Росію. На неї вже і санкціями, і всім діють, але поки що ніхто нічого зробити не може. Її теж бояться, це досить потужна країна. Нам часто казки розповідають, що вони бідні та слабкі, але ні. Це сильна країна, у якій багато ресурсів, зокрема й людських, багато абсолютно «відбитих» психів, які реально ненавидять уесь світ і воювати їм подобається, мені так здається. Сама ненависть. У мене багато знайомих там, я знаю, що вони справді так думають. Тобто що тут хунта і фашисти, вони направду вірять, що ведуть священну війну. Це для нас маячня, а для них — реальність.

Утім, до жителів Донбасу я ставлюся без ненависті. Я ж сто разів бував на Донбасі й у Криму, я їх бачив і розумію, упевнений, що вони й нині мої стріми дивляться. Із ними слід говорити, показати, що тут насправді в Україні. Маю знайомих, вони з «ДНР» приїхали, оформили біометричний паспорт і поїхали на відпочинок до Європи. І все нормально. Такі поїздки змінюють людей. Можна скільки завгодно розповідати, як там у «ДНР» шикарно, але потім хтось один раз поїде, побачить на власні очі й зрозуміє, як у нас чудово. Інша знайома родина — із Донбасу — переїхали до Криму, в Алушту. Там їхня дитина 17-ти років закінчила школу. Приїхали сюди й дівчина шокована від України, вона їй подобається. Чи варто їй розповідати про Росію, якщо вона народилася й усе життя прожила в Україні й тут хороше?

Судячи з обставин, що ж є вашою мотивацією в такому разі?

— У мене не було пафосу, ніби я пішов воювати, помстися за Батьківщину. Просто відчув, що повинен це зробити й пішов. А мотивація, я про неї не замислювався. Відчував, що, банально кажучи, Батьківщина в небезпеці, там купа нормальних хлопців, а я тут. Це і перед ними незручно, і перед собою соромно. Скажу більше, я, зокрема, пішов через доньку. Це дуже поважна причина. Щоб потім не було соромно перед нею. І зараз я спокійно ходжу вулицями. Звичайно, тепер додалися інші проблеми. Я тут, а багато хто з моїх друзів досі там. Але це не порівняти з тим, як було до служби, коли я ходив, бачив військових, інколи прикидався, що не помічаю. Була дуже дивна ситуація. А зараз я спокійний, перед дитиною мені точно не соромно.

До речі, як донька відреагувала на те, що ви пішли в армію?

— Їй тоді було вісім, а зараз дев’ять з половиною, ще досить мала. Хоча я думаю, що пишається. У нас добрі стосунки й ми не говоримо на ці теми, але вона мене дуже чекала, ми постійно були разом, коли я у відпустку приїздив. Розумію, що їй було важко. І вона розуміє, що я зробив правильно. Це не «Вау! Тату!», не героїзм, а просто нормально.

Читайте також: Дмитро Різниченко: «Система не може бути реформована зсередини»

Що, на вашу думку, треба зробити, щоб якось уплинути на ситуацію довкола АТО?

— Влада повинна щось робити. Я дуже хотів би, щоб у нас з’явився якийсь свій Моссад. Вони ж усі живі, ці захарченки та плотницькі, зрадники спокійно живуть у Росії. Для українців психологічно це було б так важливо, побачити, що країна сильна й завжди карає своїх зрадників. Так, ми не маємо зараз удосталь сил для наступу, на це є об’єктивні причини, але ми не слабкі. Важливо не бути слабкою країною.

-----------------------------------------------

Анатолій Тапольський, народився в 1976-му в Богуславі. Один з найвідоміших українських ді-джеїв, грає в стилі drum’n’bass. Багаторазовий учасник музичного фестивалю «Каzантип». У 2015—2016 роках служив у мінометній батареї 72 окремої механізованої бригади, учасник АТО. Під час відпустки відіграв на розігріві в гурту The Prodigy в Києві, після чого повернувся до свого підрозділу в зону АТО. Зараз продовжує розвивати власні проекти, веде передачу «Інша музика» на військовому радіо «Армія ФМ».

 

Новини RedTram

Loading...