Суспільство 2017-09-07 13:07 Вікторія Малишева

Територія страху

Життя в Луганську зараз дуже подібне на ходіння по канату під куполом цирку. Можна зайняти якусь більш-менш стійку позицію та не рухатися вже нікуди: більше шансів устояти, а можна рухатися вперед стрибками, повільно, як завгодно, але рухатися. Лише без гарантій своєї безпеки.

На роботі нам повідомили, що виїжджати на територію, підконтрольну Україні, небезпечно для нашого життя. Така розмова з нами вже друга. Спершу нас просто поінформували: нейтрально, констатували письмове розпорядження та зібрали наші підписи про згоду. Удруге історія скидалася на дитячі казочки про вовка, якого неодмінно зустрінеш, якщо вийдеш із дому. Нам наводили приклади про якихось людей, які зникли в невідомому напрямку лише тому, що їхні прізвища фігурували на сайтах їхніх підприємств «республіканського» підпорядкування. Зникли на території України, куди ходили у справах. Востаннє я відвідувала Станицю в грудні. При мені нічого такого не відбувалося: люди йшли широкою колоною в обидва боки.

У моєму відділі є жінка, яка отримує пенсію в Україні. Це великий статок її родини. Раз на три місяці вона ходить знімати гроші. І мені важко уявити, що вона відмовилася б від своїх грошей лише заради мізерної зарплати в «республіці». Хоча вона теж слухала ці залякування та кивала головою, як і всі ми. А взагалі: що зроблять, якщо з кимось із нас трапиться хоча б приблизно така халепа? Я скажу: затриманого звільнять із роботи подалі від гріха. Знайдуть привід скоротити чи просто звільнити з якихось причин. Керівництву не потрібні проблеми.

Читайте також: Тоді й тепер

Такі часи. Усі пов’язані однією мотузкою. Із нового: місцеве «МДБ ЛНР» почало перевіряти всіх, хто влаштовується на роботу. Розпитують, де були, коли й чому виїжджали, де працювали, із ким спілкувалися там. Така перевірка, ніби людина проходить стажування на розвідника чи у військовий підрозділ. Але ж ті, кого перевіряють, не влаштовуються ні в місцеву «армію», ні в «поліцію». Водночас вони чесно доводять серйозним людям із важкими запитаннями, чому вони повернулися з України у своє місто, де мають житло. Мій знайомий уже місяць так влаштовується: забагато питань до чоловіка, який повернувся з підконтрольних Києву теренів до Луганська. Може, він диверсант? Може, ворог в особі вчителя? Може, його завдання проводити пропаганду України на території «республіки»? Останнє важко уявити, бо кожен розуміє, чого зараз варті слова. Усі знають, куди писати й кому. Реклама «гарячих» телефонних ліній по всьому місту. Погрози «Я напишу Плотницькому» або «На підвалі давно не сиділи?» можна почути як мінімум раз на добу довкола себе. І в мене знову дуже гарна уява, щоб вигадати, які можуть бути проблеми після такого «листа щастя». Прийдуть люди в цивільному. Складатимуть запитання. І ти муситимеш виправдовуватися, що не маєш ніяких стосунків до описаної ситуації. Але бесіда то найменше, що може бути в такому разі. То я кажу, що жити зараз треба так, ніби ти під куполом цирку, — щоб не впасти. Треба стояти не рухаючись. Навіть рідше дихати.

На моєму підприємстві керівництво змінювалося тричі за три роки. Тобто щороку було по новому керівнику. У моєму підрозділі керівництво змінювалося чотири рази за ці три роки. Кожний приводив нову команду. Колишні працівники зникали разом з усіма паперами. Ніби це був акт помсти за звільнення. Нові входили в курс справ ще два місяці. Потім хтось не витримував, хтось знаходив краще місце в нашій структурі. І знову все починалося з початку. Я пригадую ті часи, коли співробітники в нас працювали роками. За малі гроші. Вони знали свої обов’язки та любили свою роботу. Зараз усе змінилося. Усі в стані пошуку кращого. Люди не хочуть щось терпіти, пристосовуватися. Навіть ті, кого посунуло нове керівництво, удають, що їм від цього лише краще. Ніби вони й не хотіли такої роботи, раді, що їх прибрали. Тобто все навколо — фарс. Цілковитий. Хтось працює, аби швиденько скористатися моментом: пенсія в Україні, зарплата й пенсія в «республіці». Хтось дістав нарешті посаду, про яку й мріяти не міг ще 10 років. Може, серед таких є гарні співробітники, але вони теж розуміють, як швидко все змінюється навколо. Прийде нове керівництво зі своєю командою та посуне теперішніх.

Спецтема: Щоденник окупації

Якщо людина не байдужа лише до грошей, вона рухатиметься вперед: змінюватиме посади, укорочуватиме ніжку стільця свого керівника, надсилатиме анонімки про його терористичну діяльність. Після того, як таких листів стало дуже багато, місцевий телеканал повідомив, що розглядатиме лише ті, що підписані, та звернення від громадян. І навіть за таких умов багато хто використовує цей механізм для розплати з тими, хто заважає рухатися вперед. Здається, усе це вже було в історії: доноси, анонімки, дзвінки посеред ночі з кляузами. Страх. Здавалося б, живи чесно й нічого не буде. Але навіть до водія маршрутки дуже часто звертаються з погрозами про підвал пасажири — це місцевий виховний момент. Навчити «любити Батьківщину» через підвал, силою. І знову я думаю, що раніше все було якось природно: без погроз, страху, перевірок. Ми ніби вигадали самі собі гру, яку прийняли за реальність і в це повірили. Гра під назвою «Територія страху». І, ви знаєте, ці правила працюють на 100 %. Але варто сказати комусь лише раз про той клятий підвал, побачити страх в очах навпроти й зупинитися буде вже неможливо.

Новини RedTram

Loading...