Культура 2017-09-11 16:33 Кухар Олена

Олександра Коваль: «Система відстоює своє право на існування в статус-кво»

Tyzhden.ua поговорив з президентом ГО «Форум видавців» про книговидавчу «кухню» та складнощі експертного діалогу з державою.

Перед, під час та одразу після інтерв’ю пані Коваль встигає «розрулити» телефоном безліч складних виробничих ситуацій, чия поява неминуча за тиждень до відкриття «Форуму». Олександру Коваль на сьогодні можна назвати одним з найбільш обізнаних та досвічених у книжковій справі експертів в Україні – втім, її інтелектуальний капітал та компетенції, накопичені за більш ніж два десятки років «польової» роботи з книгою, жодного разу не були затребувані державою.

Пані Олександро, хочу насамперед розпитати про «Державну цільову програму підтримки та розвитку читання», яку спочатку схвалили 2009 року, а 2013-го - заморозили. Це лише на перший погляд давня історія, - сучасні процеси поки що відбуваються за аналогічною схемою. Визначально ця програма була вашою ідеєю, чи не так?

Так, я почала оббивати пороги міністерств з 2005 року. На той час у мене вже був напрацьований кістяк цієї програми, який я, звісно, не вигадала сама – це була компіляція з різних програм, які сьогодні ефективно працюють у цілому світі. Розуміла, що ця програма має бути комплексною, але в нас, на жаль, є звичка спускати все вниз по вертикалі, - саме на це я й напоролася. Дискусія велася на дуже низькому рівні: «Як це, діти не читають? – казали мені в Міносвіти. – Вони читають, в них є уроки літератури». Втім, мені вдалося переконати кількох людей в тому, що така програма потрібна нашій країні. Водночас в Деркомтелерадіо дізналися про початок роботи в цьому напрямі, і домовилися, щоб програму «спустили» на них… Пройшло кілька років, мене покликали взяти участь в обговоренні проекту програми і надіслали для ознайомлення документ, в якому не було нічого спільного з тим, що робила колись я. Це був звичайний совєцький текст, де були сказані правильні слова, але не було прописано, хто і що має робити, і головне, яким чином відбуватиметься моніторинг ефективності процесів.

Читайте також: Сповільнене становлення: стартував конкурс на посаду директора Інституту книги

Моніторинг у цій справі – чи не найважливіший механізм?

Важливо постійно відслідковувати, що працює, а що не працює, і на ходу це змінювати. Наша система не передбачає жодних змін у процесі роботи. Чому? Бо кожна така державна програма повинна мати дуже детальний постатейний бюджет на 3-5 років наперед. Але програма підтримки читання - це щось, чого ніхто в Україні не робив, і передбачити, які витрати будуть пріоритетними наступного року, не кажучи вже про 5 років, дуже складно. Щоправда, я спробувала прорахувати ці моменти у своєму варіанті тексту; натомість, у фінальному варіанті цього не було. Врешті, я ляснула дверима і полишила цей проект.

Не випадково проводжу паралелі і підводжу розмову до сучасного проекту – Інституту книги, на який сьогодні покладають так багато сподівань. Ще 2016 року ви говорили про ризики, які потрібно враховувати під час розробки цього проекту, зокрема, про той-таки моніторинг, визначення пріоритетів, небезпеки бюрократичної інерції тощо. Чи бачите Ви зараз, що ці ризики враховані?

-Я дуже хотіла, щоб в Україні був Інститу книжки, тому що бачила вражаючі результати аналогічної інституції в Польщі. Власне, починаючи з 2005 року, обґрунтовуючи програму підтримки читання, акцентувала необхідність створення Інституту як координаційного центру – має бути хтось, хто розумітиме, де відбувається синергія і як її можна досягти. На той час ніхто не хотів виділяти на цей проект фінансування. Тому я відійшла від цієї справи і вирішила, що більше не буду переконувати в чомусь людей, які просто, по своїй суті, апріорі не можуть бути переконані. Вважала і вважаю досі, що нова інституція, яка створюється в умовах, коли ще не змінена адміністративна система, не змінені правила бюджетного фінансування, - матиме величезні проблеми і буде практично заблокована у своїй діяльності.

Тому дуже здивувалася, коли дізналася, що проект про створення Інституту схвалено Верховною Радою. Знаю, що тоді вже голова Мінкульту звертався до багатьох людей, зокрема, й до мене, із запитанням, чи не хочуть вони очолити Інститут книги. Так, мені це було дуже цікаво – але у 2005-2007 роках. Запитала, чи будуть створені нормальні умови розвитку організації, чи будуть нормальні зарплати? Отримала негативну відповідь і «перегоріла» цим.

Водночас, я агітувала Тетяну Терен (директорку новоствореного Інституту книги – Ред.), щоб вона подавалася на посаду. Мені буде дуже прикро, якщо їй зв’яжуть руки і вона відчуватиме себе загнаною в кут. Але для того молодість дана, щоб пробивати стіни лобом, чи не так?

Цьогоріч на «Форумі видавців»  ви разом із Тетяною Терен презентуватимете Інститут книги – чи означає це, що Ви налаштовані на експертну та консультативну підтримку організації?

Звісно, я буду давати підтримку. Але буду чесною – за мою «експертність» мені також хотілося б нарешті почати отримувати гроші, якось конвертувати її. Громадська діяльність мені дає почуття причетності, але не дає жодного зиску. Абсурдність ситуації полягає саме в тому, що в нашій країні я не можу не переживати через те, чи матиму що їсти за кілька років.

Чи запрошували Вас взагалі коли-небудь як консультанта чи радника для рішення проблем книжкової сфери?

Жодного разу. Навіть після Помаранчевої революції, коли, здавалося, все мало от-от змінитися, і коли я не мала жодних проблем, щоб зайти в кабінети людей, які були пов’язані із нашою гуманітарною галуззю – просто, без стуку, без дзвінка, - і пропонувала свої рішення і свій досвід. Але я виявилася непотрібною. Система твердо відстоює своє право на існування в такому вигляді, в якому вона є, свій статус-кво. Тому в нас так складно здійснити будь-які реформи. Розмовляла про нашу, українську ситуацію з польскими та литовськими колегами, і вони казали мені: в українській культурі не буде зрушень, доки не будуть звільнені всі працівники Міністерства культури та Міністерства освіти, а на їх місце не візьмуть нових. Хтось думає, що там працюють дуже компетентні люди, - але «нові» люди навчаться усьому швидше, аніж ми будемо ламати старі схеми. Втім, у нас є законодавство про працю, і звільнити нікого не можна (усміхається).

Читайте також: Усе минає: три книжки про час

Разом з тим, чи можна прослідкувати бодай якусь позитивну динаміку у книжковій галузі, якщо порівнювати 1990-ті, 2000-ні, передвоєнні роки та сьогоднішній день? Чи з’являється нова поблематика?

Основні зміни – те, що світ глобалізувався, віртуалізувався та діджиталізувався, вони за собою тягнуть багато чого іншого. Поза тим, якщо від цих моментів абстрагуватися і зосередитися тільки на підготовці, виданні й розповсюдженні книжок, проблеми лишилися схожими. Досі немає книготорговельної мережі. Нічого не змінилося відтоді, як зруйнувалися залишки радянської мережі. У Польщі «на старті» було 2,5 тисячі книгарень, вони були й в Україні одразу після розпаду СРСР. На початку 1990-х вони в нас зникли, а в Польщі – залишилися, їх не торкнулася жодна економічна криза. У нас книгарні виявилися нікому не потрібними тоді, та й на сьогодні ця мережа не відновилася, і вже не відновиться – ми мусимо пристосуватися до того, що книгарень буде 400 чи 500. З іншого боку, з’явилася торгівля книжками через Інтернет, яка частково вирішує проблему регіонів. Частково, але не повністю.

Практично нічого не змінилося в забезпеченні бібліотек – фінансування виросло, але це мізерне зростання. Якщо брати загальні цифри, разом із місцевим фінансуванням, - йдеться про суму близько 100 мільйонів гривень в 2016 році, тобто 4 мільони доларів – 10 центів на одного мешканця країни. Це смішно. Через бюджетні обмеження бібліотеки практично не мають змоги самостійно обирати для себе книжки. Вони мають право закуповувати книжки тільки у певних компаній, які виграли тендер на закупівлю, – ясно, що вони не мають всього асортименту.

Як «Форум видавців» реагує на означені Вами вітруалізацію, діджиталізацію тощо? Яким чином ви враховуєте фідбек від ваших гостей?

Я розуміла, зокрема, що наш сайт потребує серйозного оновлення. Ми вклали в нього дуже багато сил і грошей, щоб він був зручним і зрозумілим. Є й інші зміни, структурні та системні. Декілька років тому, десь у 2011-2012, ми помітили певний спад відвідуваності – для Форуму це було симптоматично. Ми були стурбовані, почали досліджувати, чому це відбувається, опитували фокусні групи, і отримали отаку версію: люди, можливо, не ходять на «Форум», тому що відчувають дискомфорт від приміщення (ярмарку – Ред.), їм може бути тісно, душно тощо. Нам порадили змінити формат та перенести презентації й обговорення в інші, відокремлені від самого ярмарку місця. Ми почали пробувати, кілька років цей формат був для нас збитковим, але на третій рік він раптово запрацював. Люди буквально повалили на ці окремі майданчики, захотіли відвідувати презентації, слухати дискусії. Такий злам відбувся ще до Революції гідності та війни, причому спочатку тематичних кластерів у нас було по 3-4, минулого року – 9, а цього року – аж 14 (серед них – Освіта, Креативні індутстрії + Урбаністика, Бізнес, Жінка, Права людини, Стиль життя, Мови/переклади тощо).

Які маєте очікування цьогоріч щодо кількості відвідувачів?

У нас є дві частини відвідувачів – ті, що проходять за квитками, та ті, що проходять безкоштовно. Серед цих останніх, зокрема, пенсіонери – ми починали з 2 тисяч, зараз чекаємо майже 10 тисяч осіб. У цій категорії є ще учасники АТО, переселенці, неповносправні тощо. Цього року ми, до слова, запропонували безкоштовно зареєструватися на «Форум» працівникам освіти й культури. Ви думаєте, багато зареєструвалося? Трохи більше тисячі. Мене це дуже засмучує – адже раніше я чула нарікання через те, що оплата за квитки створює бар’єри для відвідувачів… Будь ласка, бар’єрів більше нема.

Читайте також: Любов, гордість і класові упередження

«Форум видавців», починаючи з 2007 року, має статус національної інституції, але разом з тим не має зафіксованої системи державного фінансування. Прокоментуйте, будь ласка, цю ситуацію.

Так, ми досі не маємо системного фінансування. Про суму цьогорічної підтримки (260 тисяч гривень) ми дізналися лише днями, тобто трохи більше ніж за тиждень до старту заходу. Знаєте, хто мене дивує в цій ситуації найбільше? Наша місцева влада. Саме ці люди мали би бути зацікавлені в тому, аби позбутися щорічного тиску та необхідності шукати якісь гроші. Саме вони мали б пролобіювати це питання: якби місцева влада подавала нагору регулярні запити та прохання, років через 5 ситуація змінилася б. Натомість, від 2007-го минуло вже десять років.

Я свого часу брала участь в роботі групі, яка займаласяся розробкою Стратегії культури 2020-2025 (йдеться про «Довгострокову стратегію розвитку української культури», схвалену урядом 1 лютого 2016 року – Ред.). Там, звичайно, багато говорилося про фінансування, отже зупинюся лише на цьому аспекті. Ви ніколи не замислювалися над тим, чому держбюджет фінансує безліч неефективних інституцій? Існує якась неймовірна кількість народних хорових капел, у кожній з яких по 70-100 осіб, які щомісяця отримують зарплату та виступають 2-3 рази на рік, маючи при цьому своє приміщення. У той таки час люди, які роблять щось самостійно, підтримки не отримують. Так відбувається тому, що у сфері культури бізнесу не існує. Поки що. Усе робиться на ентузіазмі. До слова, можу сказати, що «Мистецький арсенал» знаходиться у вигіднішій ситуації порівняно з нами, бо має своє приміщення, за яке не треба платити, а також кілька чи кільканадцять фіксованих ставок – це вже ставить їх в краще конкурентне положення. Повертаючись до Стратегії – ми від себе тоді написали, що державні та приватні й громадські ініціативи мають бути урівняні в правах доступу до бюжетного фінансування. Завданням місцевої державної влади має бути визначення ефективності: інституції, які не демонструють жодного розвитку, мають бути закриті.

Знову повертаємося до питання моніторингу - це слово є травмуючим до можновладців. Варто мені вимовити його, як проти мене виступають дружнім фронтом. Будь-яка дискусія на ці теми з представниками влади майже одразу наражається на глухий опір з їхнього боку: опускається міцне забрало, і тебе вже не чують.

-------------------------------------------------

Олександра Коваль народилася 1957 року у Львові. Президент ГО «Форум видавців», організатор Національного книжкового «Форуму видавців у Львові», який почав роботу в 1994 році. З 1995 року - сівзасновник Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів.

24-й «Форум видавців», який відбудеться 13-17 вересня, має фокусну тему «Точка творення». У програмі – 14 дискусійних кластерів, 10 спецтем, 12 спеціальних гостей, 168 видавництв, 891 подія. Заходи «Форуму» відбудуться на 39 локаціях. Команда «Форуму видавців» - восьмеро людей, до роботи яких на протязі трьох «навколофорумних» місяців долучаються ще десятеро. Цього року до підзготовки заходу долучилися також 14 кураторів кластерів та 10 кураторів спецтем.

 

Новини RedTram

Loading...