ut.net.ua 2008-10-10 00:00 Поліненко Вікторія

Відсутність присутності

Академічна спільнота ніяк не дійде згоди щодо українського правопису

 

 
 
Боротьба за мовні правила наприкінці 1990-х набула ознак боїв без правил. Щоправда, пересічні громадяни цього не помітили, оскільки дискусії відбувалися за принципом «не виносити сміття з хати». Тобто спочатку фахівці мали домовитися між собою, а потім поставити народ перед фактом наявності нормативу. Та оскільки консенсус у цьому питанні виявився неможливим, то й спільної мови науковці не знайшли. Не кажучи вже про правила.
 
ПРИЙНЯТИ НЕ МОЖНА ВІДМОВИТИ
 
Наче за схемою Свіфтової сатири, вітчизняні мовознавці, котрі брали участь у Національній комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, розділилися на Гостроконечників і Тупоконечників. «Усім відомо, що яйця, перед тим, як їх їсти, розбивають із тупого кінця, і так ведеться споконвіку». Останнє слово – ключове. «Споконвіку» означає «від правопису 1960 року», де в загальних рисах було оформлено насильницьке підтягування української до російської на ґрунті «спільної колиски» братніх мов.
 
Інша група лінгвістів, зокрема й залучених із діаспори, наполягала якщо не на відновленні норм «скрипниківки», то принаймні на поверненні питомо українських рис правопису. Її пропозиції базувалися на компромісі: пропонувалося ввести початкові «и» в словах «иноді», «инший»; кінцеве «и» в родовому відмінку однини іменників ІІІ відміни («любови», «крови»); сполуку «ія» на місці «іа» в словах іншомовного походження «матеріяльний». Аргументи реформістів виявилися настільки науково переконливими, що керівництву Комісії довелося вживати заходи.
 
На прохання академіка Віталія Русанівського, аби посилити позиції групи прихильників радянського варіанта української мови (так званих реалістів), 2002 року зі складу Комісії терміново вилучено діаспорних мовознавців і, натомість, введено ідеологічне підкріплення. Перевірені товариші – археолог Петро Толочко, культуролог Олексій Онищенко, доктор технічних наук Володимир Широков – до філологічних проблем не мали жодного стосунку, натомість мовне питання розуміли «правильно».
 
Своєї кульмінації правописна драма сягає 2003 року: «Проєкт правопису 1999 року» |див. довідку| Комісія визнає нелегітимним. За основу приймається «Український правопис» у редакції Русанівського. Ні перший, ні другий варіанти не закріплюють на законодавчому рівні – заважає чехарда з міністерськими портфелями. Й академічне протистояння замерзає.
 
А ВІЗ І НИНІ...
 
Відгомін великого лінгвістичного сидіння все ж часом доносився до широких мас, які з дитинства засвоїли ленінський афоризм «Мова – найважливіший засіб людського спілкування». Кілька років авторитети з обох сторін бомбували аудиторію публікаціями, де переважала риторика тільки одного: спраглий ясності народ, наче верблюд в оазі, й досі припадає до сірої книжечки «Українського правопису», в якому від 1993-го закріплено мовну анархію і котрий щороку виходить друком у «Науковій думці».
 
Окремий позитив цього видання – нам нарешті, хай і в обмеженому обсязі, офіційно повернули літеру «ґ». Але не без застережень. Зокрема, правильною вимовою визнано паралельні форми на кшталт Гренландія – Ґренландія, Гете – Ґете. А ось «Хемінгуею» перетворитися на «Гемінґвея» так і не довелося. Ті, хто за спеціальністю постійно мусять давати раду з мовним безладом, – письменники, видавці, журналісти – або приймають варіант «маємо те, що маємо», або починають упроваджувати власні правила гри. Найбільш послідовними «скрипниківцями» дотепер виявилися редактори телеканала СТБ: це чи не єдина нині інституція, котра норми правопису й вимови 1928 року залучає без купюр і озирань на східні регіони України, де можуть не зрозуміти, наприклад, хто така «спортовка». За логікою, жінка, яка займається спортом, ніколи не буде «спортивним-чоловіком-ка» (у кальці з англійської – спортсменка). І цієї логіки тут дотримуються беззастережно.
 
А ось Тиждень у своїх лінгвістичних експериментах зайняв помірковану позицію. Приблизно 80% правил беремо з сірої книжечки, бо нас мають розуміти в усіх без винятку областях. Найважче – з написаннями імен: дотепер погодилися хіба навмисне розрізняти українські та російські, зокрема, не перетворювати Фьодора Достоєвского на покозаченого Федора Достоєвського.
 
НЕСТЕРПНА БЕЗХРЕБЕТНІСТЬ
 
Якщо лексичний запас – тіло мови, то унормований правопис – її кістяк. Позбавлена хребта українська мова подібна до людини з ослабленим імунітетом: вона ніби й не помирає, але животіє ледь-ледь. І легко надається до лінгвістичних фантазій, потужність яких залежить лише від інтелекту вигадника.
 
Академічні чвари між нашими науковцями й тотальне ігнорування ситуації чиновниками, які за своїми обов’язками давно повинні були закріпити мовну норму, засвідчують дві головні тенденції.
 
Перша: проголошена 1991 року незалежність країни для багатьох і досі лишається «проголошеною», а те, що ми, сподіваючись на швидкі зміни, цнотливо називаємо залишками радянського світосприйняття, є невитравним «совком». Друга: ми – не самотні. Болісний шлях позбавлення «чехословакізмів» пройшли словаки. Десятий рік у Німеччині тривають дебати щодо принципово нового правопису – літератори й солідні місцеві видання нарекли запропоновані трансформації плодом бюрократичного неробства. Одностайності в такому дражливому питанні ще ніхто не задемонстрував, але інші мали хоча б, від чого відштовхуватися.

[923][924][926][927][928]

 
ДУМКА ФАХІВЦЯ
АНДРІЙ МОКРОУСОВ
директор видавництва «Критика», відповідальний редактор часопису «Критика»

 «Скрипниківські» принципи*
 
Від початку ми усвідомлювали, що такий часопис, як «Критика», не має права використовувати силоміць накинутий «постишевський» правопис. Попервах ми обмежилися тим, що запровадили вживання «ґ» в обсязі словника Григорія Голоскевича. А коли було розроблено «Проєкт правопису 1999 року», ми покладали на нього чималі сподівання, хоча, на погляд редакторів й авторів «Критики», ця пропозиція не була оптимальною. Але прийнятним був сам механізм: академічна спільнота «делеґує» групу фахівців, ті здійснюють певну підготовчу роботу і намагаються досягти компромісу. Цей процес характерний для будь-якого суспільства, що намагається працювати зі своєю мовою, а не вдавати, ніби вона розвивається, немов дерево. На жаль, коли довкола «Проєкту» створили імітацію громадського обговорення й почали переконувати, що населення ледь не втратить свої ортографічні навички, усі нововведення було поховано.
 
 
 
 
 
ДУМКА ФАХІВЦЯ
ОКСАНА БАС-КОНОНЕНКО
кандидат філологічних наук, доцент кафедри сучасної української мови Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка

 "И" на початок слова
 
На мій погляд, зміни в правописі повинні бути спрямовані на уніфікацію, а не ускладнення. Я добре знайома з проектом правопису 1999 року й погоджуюся з ним у багатьох моментах. У ньому, зокрема, запропоновано відновити деякі несправедливо вилучені елементи, усунути розбіжності в написанні споріднених слів. Для мене як фонетиста важливе, наприклад, поновлення «и» на початку слова: «идол», «ива», «инший», оскільки таке звучання є історичним явищем, зафіксованим у багатьох діалектах української мови, художній літературі, прислів’ях. Із часом початкове «и» почало б сприйматися цілком природно, як і кінцеве «и» в родовому відмінку («радости», «імени»). Згадайте, до 1993 року нині звичні слова «парфуми» та «журі» писалися через «ю». Для того, щоб упровадити нову редакцію правопису, не потрібно виносити це на широке обговорення. Ми ж не дискутуємо громадою щодо будівництва нового мосту через Дніпро. Так само й у правописних питаннях треба покладатися на фахівців. Сьогодні постійно постають проблеми з написанням імен іншомовного походження, з переданням дифтонгів тощо. Всі ці правила існують, але треба, щоб держава взяла під контроль їх виконання. Нинішня ж ситуація призводить до розмитості мовних норм, а відтак – і до певної мовної анархії.
 
 
 
 
 
 
 
ДОВІДКА

 Разом їх багато 

1798 – «Енеїда» Івана Котляревського стає поштовхом для реформування традиційного письма.
 
1818 – «Грамматика малороссійскаго нарЬчія» Олексія Павловського: поява літери «і», передача [ґ] за допомогою буквосполучення «кг».
 
1837 – перша фонетична система правопису української мови, вжита «Руською трійцею» в альманасі «Русалка Дністрова». Маркіян Шашкевич: «Пиши, як чуєш, а читай, як видиш».
 
1856–1857 – розроблена Пантелеймоном Кулішем система розширює сферу впливу «і» та послідовно усуває «ы». Натомість в «кулішівці» відновлюються права «ё».
 
1873 – правопис «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства», співавтори – Павло Житецький і Кость Михальчук: йотований [і] вперше позначено «ї»; йотований [е] фіксується як «є»; у кінці слова перестає вживатися «ъ».
 
1870-ті – запропонована Михайлом Драгомановим та його колегами проста фонемічна система: один звук – одна літера.
 
1886 – Євген Желехівський створює свій варіант фонетичного правопису. Більшість правил «желехівки» застосовує в своєму «Словнику української мови» Борис Грінченко.
 
1919 – Академія наук схвалює «Найголовніші правила українського правопису», розроблені очолюваною Іваном Огієнком Правописною комісією.
 
1928 – нарком освіти Микола Скрипник затверджує «Український правопис», де обстоюється використання питомо української лексики та кодифіковано вживання літери «ґ» і м’якого «л» у словах іншомовного походження.
 
1933 – «скрипниківку» затавровано як «націоналістичний правопис». Нова версія вилучає «ґ» і максимально русифікує українські правила орфографії.
 
1960 – поява чергового «Українського правопису»: русифікацію продовжено в морфології та пунктуації.
 
1990 – Орфографічна комісія АН УРСР затверджує нову редакцію, яка повертає до абетки «ґ» і номінацію «кличний відмінок» замість «клична форма».
 
1994 – постанова уряду України про склад Національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів, яка мала підготувати за 2,5 роки нову редакцію правопису.
 
1999 – всі пропозиції, підготовлені Комісією, передані до Інституту української мови й отримали назву «Проект правопису 1999 року» (серед іншого тут пропонується відновлення йотування перед голосними).
 
2003 – розроблено проект «Українського правопису» за редакцією Віталія Русанівського.
 
LATYNKA

Vid polityky do mysteztva 

Na terytoriji Zahidnoji Ukrajiny neodnorazovo vynykaly sproby latynizaciji ukrajins'koji pysemnosti. Gramatyk Josyp Lozyns'kyj u 1834 roci proponuvav vidmovytysja vid kyrylyci i zaprovadyty pol's'kyj variant latynyci. Cherez kil'ka rokiv avstrijs'ka vlada namagalasja perevesty galyc'koukrajins'ke pys'mo na latyns'ku osnovu za ches'kym zrazkom. Odnak pravopysna reforma narazylasja na protesty miscevogo naselennja. Ostannja sproba latynizaciji, inicijovana u nash chas hudozchnykom Volodymyrom Kostyrko, maje suto mystec'ke zabarvlennja.
 
Репліка

 Кабінетні щури 

Коментарі від розробників «реального» правопису Тиждень намагався отримати марно. Щойно мовознавці дізнавалися про предмет розмови, одразу посилалися на щільний робочий графік або просто відмовляли у спілкуванні. Крапки над «і» розставила телефонна бесіда з одним із авторів поміркованого варіанту, професором Олександром Тараненком: «Я не хочу говорити про правопис, оскільки ця справа загальмована, а мовознавці не хочуть домовлятися. Ми усі – кабінетні щури, тому зайве слово може зашкодити», – вичерпно пояснив «мовчання ягнят» доктор філологічних наук.