Приватна урбаністика 2017-10-06 13:56 Стяжкіна Олена

Часів Яр. Дідові й бабі

- Юля, а ви не знаєте, як називалась вулиця, де жили мої дід і баба? - Зараз? Після перейменування? А як вона називалась тоді?

Я не знаю. Я не знаю. Вулиці дитинства не мають назв. Двір, дерева, чоловіки грають у доміно. І кури, ввічливі й допитливі кури, які по черзі підходять до мене, шаркають ніжкою, схиляють голову у поклоні: «Драсьті». Я не знаю, як реагувати, простягаю руки, щоб обійняти, але вони повільно здають назад, а потім несуться через весь двір, обурено квокчуть, мовляв, не очікували такого нахабства, щоб з руками, я несусь за ними, щоб вибачитись і нарешті обійнятись, ми намотуємо кола, здіймаючи стовбури пилу. Чоловіки, що грають у доміно, сміються. Але мені байдуже все, крім курей, яких треба наздогнати, щоб вибачитися за непорозуміння. Я кричу їм: «Ну постійте, ну куди ж ви, куди?» Чоловіки заходяться сміхом. Кури, здається, також. Я не витримую гонки по колу і шльопаюсь у пил. Підлі кури зупиняються і дивляться на мене з подивом і співчуттям.

Пил тут називається шамот. Мені п’ять років, я тут кожного літа. А після розлучення батьків ці літа завершились і почались інші. Часів Яр залишився серед вулиць без назв, але не забувся. І ще тривалий час я думала, що шамот – це найвища форма розвитку пилу, така його критична точка, коли тільки пил-пил-пил і більше нічого.

Шамот – це французьке слово, яке прийшло з вогнетривкими глинами, із заводами, рудоуправлінням, комбінатом. Прийшло і залишилось як обов’язкова частина пейзажу. Коли вітри дули з комбінату, Часів Яр ставав невидимим: щось побачити можна було хіба що зблизька. Все ж, що було на відстані, розчинялося, ставало химерним, ніби несправжнім і таким, що існує тільки тоді, коли ти хочеш, щоб воно існувало.

Кажуть, що Часів Яр – це від тюркського «чаї-су» - тиха вода. Не знаю, може й так. Мені бачилось це по-іншому. Глибокий-глибокий яр, що увібрав у себе всі часи. У когось відібрав, із кимось – помінявся, чиїсь – узяв на зберігання і заховав, але забув, де. Різні-різні часи, в яких можна було подорожувати чи заблукати, особливо коли шамотний вітер дув с комбінату.

Чиатйте також: Борислав. Глибокий сон промислового містечка

Я бачила, що часи не лежать акуратними шарами, вони змішуються, чіпляються один за одного, ламаються, вирівнюються і зникають. Будинок моїх баби-діда був п’ятиповерхівкою, але кури гуляли двором, бо десь неподалік у них була ночівля, їхній власний курячий дах, непевне і коротке життя, яке завершувалось у моїй тарілці, у бульйоні, звареному бабою,– найпрозорішому серед усіх, що я бачила у житті.

Ми ходили з бабою на ринок, бо обидві вставали рано. Ринок – два критих бетонних ряди – гомонів і впізнавав мене – «копію батька», «копію діда» і «вашу, Катерино Павлівно, копію конєшно». Він дарував мені яблучка, абрикоси, яєчко… Баба брати забороняла, і я на самому початку рядів ховала руки за спину, щоб вони не спокусилися, не взяли. Я і досі люблю ходити, замкнувши за спиною руки.

  • Ринок живий, – каже Юля. – Такий самий, як ви його пам’ятаєте.

Біля ринку була «горка». Скіфський курган четвертого століття до нашої ери. Неподалік – старий стадіон рудоуправління, який зникав-щезав під «хрущовками», замикаючи ними виходи у підземелля, до глин, які є тільки тут і ніде більше.

Дід водив мене на Дніпровський «кар’єр», величезний штучний ставок на місце старого кар’єру «Дніпровського товариства», немислимої, майже морської – до двадцяти чотирьох метрів глибини. Старші дівчата говорили, що там живуть русалки й утопленики. А у вежі, старовинній, аж ХІХ століття, – точно принцеса. Хоча, може, і старий козак. Чи лицар або навіть монгол – старий привид водонапірної вежі Шухова.

Ми зі старшими дівчатами втекли з двору, щоб подивитись на привида, зібрати дорогою порожніх пляшок, здати їх у магазині й купити цукерок. Баба знайшла нас у магазині. Лаялася на старших дівчат, говорила, що солодке – шкодить зубам, брала з мене обіцянку «ані кроку зі  двору» і питала: «Де ви були?». Я не видала таємницю старої башти, яка за інших обставин могла б бути знаменитою, як Пізанська, чи досконалою, як дзвіниця Джотто.

Дід і баба гуляли зі мною якоюсь вулицею, де гуляли інші люди, де була книжкова крамниця, а, може, там, де Палац культури. Вони точно гуляли зі мною, бо пам’ятаю, як перехожі вітались із ними: «Доброго здоров’їчка, Дмитро Григорович, і вам, Катерино Павлівно, доброго». Я була дідова мрія – після трьох синів та двох онуків, він хотів собі дівчинку – біленьку, з косами, свою рідну маленьку дівчинку. І декотрий час я була такою – здійсненою дідовою мрією, яку із задоволенням роздивлялись часів’ярці на вечірньому міському променаді.

 «Будинок культури. Фото кінця 1960-х»

Була і перестала. Мама знову вийшла заміж, у Часів Яр мене більше не  возили. Дід і баба приїздили самі. На Пасху і на Різдво – обов’язково. Баба привозила паски і крашанки, а восени та взимку – полуничне варення, трилітрові бутлі томатів та огірків, сало, домашній сир, сметану. З ринку – з двох бетонних критих рядів біля «горки».

Я перестала бути мрією, тому що Часів Яр здавався мені кінцем світу, де не можна жити, де завершується все живе, перетворюючись на шари часу, привласнені у безладі невідворотним Яром. Я не їздила до них, бо боялась міста, поглинутого шамотом, міста, яке рано лягало спати й рано прокидалось, де жили привиди і кури, де чоловіки грали у доміно і де, здавалось, не відбувається взагалі нічого.

Кожного разу, приїжджаючи до нас у Донецьк, дід міцно обіймав мене, довго-довго мовчки дивився, а потім питав суворо: «Чому ти не пишеш бабі листів?». Якщо чесно, то бабі до моїх ненаписаних листів було байдуже. А для себе дід просити не міг.

Читайте також: Запоріжжя. Підземне й у польоті

Я не писала. Жодне моє пояснення не переважить чи не щоденну дідову надію, з якою той йшов до поштової скрині, відкривав її маленьким ключем, набирав повітря у груди, говорячи собі, що сьогодні – точно, точно буде лист від дівчинки-мрії… Але скриня було порожньою. Я любила їх – діда і бабу. Однак щось завжди заважало мені написати.

У дорослому віці я була у Часовому Ярі тричі. В перший раз занедужала баба: злягла і стала потроху прощатися. Вона не впізнала мене і, називаючи маминим ім’ям, сказала тихо: «Таке от життя. Завжди про любов і ніколи про любов». Це було про якусь таємницю, якої я злякалась, бо баба хотіла сказати її не мені і я не мала права її почути. «Я Лєна, Лєна, бабусю, я – Лєна».

Таємниці, уривки – це все, що я про них знаю. Дід був із колишніх, із купецького стану, торгували мукою, возили її баржами, мали садибу, патефон і «виїзд» - коней і кучера. З початку 1920-тих він почав тікати, обрав Часів Яр, селище неподалік від купецького Бахмута, модного, славного міста, де на початку ХХ століття вже їздив досі небачений іноземний автомобіль.  Занадто купецького, занадто непролетарського, тому не вийшло Бахмутові стати «столицею Донбасу», а Часовому Ярові – її, столиці, супутником. Не пощастило… Хоча, якщо би пощастило, то снайпери окупантів сиділи б зараз на вежі Шухова, пиряли б у Дніпровський кар'єр і ганяли б на віджатих авто у ресторації не перейменованого Артемівська.

Читайте також: Кропивницький. П’ять і ще 1000 світів Кро

Ще у діда була війна, яку він завершив у Кьоніґсберзі. У Кьоніґсберзі, який він ніколи не назвав Калінінградом.

 «Бетонний завод. Фото 1968 р.»

Потім Часів’ярський комбінат вогнетривких глин, пенсія, я. І музей. Він створив у Часовому Ярові музей, який існує і донині.

Я пишу тобі, діду, про Юлю і Валерія. Юля, моя колишня студентка за декілька років до війни поїхала з Донецька до чоловіка, до чоловіка – до Часового Яру. Вона кинула бурхливе, балакуче, сите місто і поїхала, щоб жити на тихих вулицях, поруч із тим, кого любить. Валерій зараз опікується твоїм-вашим музеєм. А ще він, разом із колегами, знайшов у Часів Ярі архітектора Яновицького, відомого конструктивіста, який збудував тут унікальну революційну без лапок споруду – Клуб машинобудівного заводу. Тепер є тільки фундамент, на ньому зведено Палац культури. Але фундамент, той, модерновий, є. Захований, привласнений, призабутий, як багато чого в Яру. Але є.

У Валерія тут, у Часовому Ярові, люди, різні-різні люди: ті, що загибли під час Голодомору, ті, що були репресовані, ті, що вчились тут, як, може, Олекса Тихий, ті, що рятувались утечею, як Володимир Гагін, чи працювали перед злетом до творчості, як Юрій Ряст. Ті, що, як і ти, прожили тут усе життя, створивши вчительську династію Волянських, ті, що гуляли центральними вулицями, рано йшли спати, рано вставали і грали в доміно у своїх дворах.

Читайте також: Маріуполь. Карнавал. Колода

Баба видужала, бо в діда за півроку мав бути ювілей. І збирались приїхати всі. Діти, онуки, правнуки, сусіди, колеги. Всі. І ми приїхали. Був 1994 рік, за столом гомоніли про клятих капіталістів, про ціни, про те, що раніше, все ж, було краще. Дід сказав: «Ні. Все правильно сталося. Все, що зараз, правильно». А через декілька тижнів він помер. Ввечері попрощався із сусідами, а зранку – в один момент – пішов. Я приїхала знову. І пам’ятаю сонце, тихе, спокійне, лагідне сонце, яке перетворило Часів Яр на місце мого дитинства, де вулиці ще не мали назв, а мої коси, очі і товсті щоки були втіленою дідовою мрією. Він пережив своїх кривдників. 1904-1994. Вижив і пережив, він встиг кинути сповнений гідності погляд на руїни імперії. Тим переміг.

У Часовому Ярові зараз – військовий шпиталь. Під час активних бойових дій там завжди багато роботи. Коли ж бої вщухають і поранених небагато, лікарі рятують місцевих мешканців – лікують пневмонії, оперують апендицити. Але тиша поки що ненадійна. Часів Яр – прифронтове місто.

Тепер нам знову треба перемогти. Не пережити, щоб перемогти. А перемогти, щоб жити. Порівняно з твоїм, діду, не таке вже й непосильне завдання. Перемогти й заслужити тихого надійного сонця і легкої усмішки у свій останній день.

Я пишу тобі, діду. Ключа від скрині немає. Все запізно. Але я пишу. Тобі і бабі. Бабі, знаєш, пишу окремо. Кожного Чистого Четверга, коли заводжуся із тістом, коли розпускаю дріжджі, не шкодую жирної сметани, мішу й мішу собі тісто на паски, я бачу свої  – точно як бабині, не жіночі, завеликі – руки. Я мішу ними тісто, говорю з нею, осягаючи потроху таємницю, від якої з делікатності, глупства чи просто від страху воліла втекти. Таке от життя, бабусю: завжди про любов і ніколи про любов. Пробачте мені, мої любі.

Новини RedTram

Loading...