Культура 2017-10-23 14:30 Анна Ставиченко

Мистецтво в шахтах. Яким був Рурський трієнале-2017

Депресивні індустріальні пейзажі, зупинені шахти, масове безробіття — здавалося б, як посеред цієї безнадії може знайтися місце для вируючого світу прогресивного мистецтва?

Протягом 150 років Рурський регіон був промисловим і відповідно економічним мотором спочатку Пруссії, потім цілої Німеччини, а після Першої світової війни саме ця місцевість мала б відійти Франції в разі несплати Німеччиною репарації, що спричинило Рурську кризу 1923-го. Промислова казка тривала до 1980-х років, коли вичерпаність місцевих ресурсів призвела до стрімкого занепаду сталевої індустрії та питання безробіття постало в усьому своєму страхітливому масштабі. 

Обніміться, мільйони

Але Німеччина не була б найпрогресивнішою державою Європи, якби не змогла розробити стратегію виходу Рурського регіону з кризи, зробивши водночас акцент на… культурі. З 1989-го по 1999-й тут утілювалася програма Interna­tionale Bauausstellung Emscher Park, яка мала переформатувати цей район згідно з новим баченням соціального, культурного та екологічного розвитку, на що було виділено €4 млрд інвестицій, суттєву частку яких становили приватні кошти. А з 2002-го тут щороку проходить фестиваль мистецтв Ruhrtriennale. Від самого початку цей мистецький форум посів унікальне місце на фестивальній мапі Європі.  Фести­валь у французькому Екс-ан-Провансі сьогодні є подією, най­­більше орієнтованою на режи­серський аспект музичного театру. Зальцбурзький виділяється своїми суперзірковими кастингами. Мюнхенський оперний фестиваль поєднує й те, й інше, фокусуючись на найповнішому розкритті опери як жанру, виконуючи твори наших сучасників і заново відкриваючи забуті сторінки оперного минулого. Рурський трієнале заповнив нішу найавангарднішої мультидисциплінарної події, що об’єднує музику, театр, танець і сучасне візуальне мистецтво. 

Читайте також: Гротеск буденної ситуації

Щотри роки фестиваль формується в самостійний тематичний блок з окремою концепцією, для втілення якої запрошується новий інтендант. З 2015-го по 2017-й трієнале очолював голландський театральний і оперний режисер та інтендант Йоган Сімонс, який протягом цих трьох років розроблював тему «Be Embraced» — ключовий мотив оди Фрідріха Шиллера «До радості», що став основою фіналу Дев’ятої симфонії Бетговена. За словами Сімонса, Рурський трієнале не має бути «безпечним» і «комфортним», а повинен уміти досягати успіху навіть у роботі зі складним матеріалом і торкаючись непростих тем, зокрема політичних і гостроактуальних. І все це їм вдається: лише 2017-го на подію було продано 34 тис. квитків, а інсталяції та безплатні заходи привернули увагу ще 45 тис. гостей. Загалом відвідуваність цьогорічного Ruhrtriennale становила 90%, що для досить нетуристичних локацій фестивалю є дуже високим показником. Концерти, інсталяції та вистави відбувалися в 14 різних місцях, розділених між сімома рурськими містами, найбільші з яких Дортмунд, Ессен, Дуйсбург і Бохум. Програма Ruhrtriennale-2017 включала 41 виставу, 28 із яких були зроблені спеціально для фестивалю або ж у копродукції. 23 з них стали світовими або німецькими прем’єрами.

Програма Ruhrtriennale-2017 включала 41 виставу, 28 із яких були зроблені спеціально для фестивалю або ж у копродукції. 23 з них стали світовими або німецькими прем’єрами

Багато фестивальних подій проходить у сучасних концертних просторах, нерідко адаптованих із будівель, що мають промислове минуле й тепер стають ареною для найрізноманітніших мистецьких форматів. Наприклад, бохумська Зала Століття, зведена в 1902 році й перебудована у 2003-му, одного вечора приймала постановку опе­­ри «Пеллеас і Мелізанда» Клода Дебюссі, а вже наступної ночі стала основною локацією масштабного рейву з хедлайнером Ніколасом Джааром — фестивалю у фестивалі Ritournelle, який органічно вливався в програму Рурського трієнале протягом трьох років.

Жага слави та свободи

Ruhrtriennale співпрацює як із молодими митцями, так і з мастодонтами арт-світу й вагомими мистецькими інституціями, як-от IRCAM (паризький дослідницький інститут, що вивчає електроакустичну музику). Іменам же запрошених виконавців і режисерів можуть позаздрити навіть найстаріші й найвідоміші світові фестивалі. Досить поглянути лише на найяскравіші моменти трієнальної програми попередніх років: «Трістан та Ізольда» Ваґнера в постановці відомого німецького оперного режисера Віллі Деккера та під орудою одного з найкращих диригентів сучасності Кірілла Петренка у 2011 році, «Дівчинка із сірниками» Гельмута Лахенманна в постановці американського авангардного режисера та драматурга Роберта Вілсона з італійським диригентом, спеціалістом із нової музики Еміліо Помаріко за пультом у 2013-му. 2014 рік став посвятою культовому італійському неоавангардному режисерові Ромео Кастеллуччі, який поставив для трієнале відразу дві вистави: «Весну священну» Ігоря Стравінського під орудою грецького та російського диригента Теодора Курентзіса й антиоперу Мортона Фелдмана «Neither» на лібрето Семюела Беккетта, якою знову диригував Еміліо Помаріко. Концерти «чистої» музики на трієнале балансують між ренесансними та бароковими опусами й музикою ХХ–XXI століть у виконанні таких знаменитих колективів, як одні із законодавців моди на автентичне виконавство Collegium Vocale Gent, паризький Ensemble InterContemporain, Малерівський камерний оркестр тощо. Театральна програма включає не менше знакових творів та імен. Наприклад, 2013-го п’єсу шведського драматурга Педера Бьюмана «Граючи в карти: серця» інсценував всесвітньо визнаний канадський режисер Робер Лепаж. Увесь трирічний блок «Be Embra­ced» пройшов під знаком творів видатного нідерландського прозаїка Луї Куперуса в постановках провідного сучасного бельгійського режисера Іво ван Гове: 2015-го було показано спектакль «Таємна сила», наступного року цей тандем представили постановкою «Про старих людей, про те, що проходить повз», нинішній же трієнале випустив спектакль «Книга маленьких душ». 

Читайте також: Півцарства за «Віталіка»

Візуальна складова трієнале днями опинилася в епіцентрі міжнародного скандалу. Проект нідерландського Atelier Van Lieshout під назвою «Domestikator» — будинки, що спаровуються, — протягом трьох трієнальних років був частиною масштабної інсталяції The Good, the Bad and the Ugly перед Залою Століття у Бохумі, а по завершенні цьогорічного форуму мав переїхати на паризький арт-ярмарок FIAC. Однак проти розміщення інсталяції в саду Тюїльрі виступило керівництву Лувру, стурбоване можливою негативною реакцією людей на арт-об’єкт, що містить явний сексуальний підтекст. Інтендант Ruhrtriennale Йоган Сімонс уже відповів на позицію Лувру, порушивши питання, чи справді німці, які протягом трьох років спокійно дивилися, фотографувалися та осмислювали роботу, менш лякливі за французів і мають краще почуття гумору? «Де ж вони, ідеали кохання, вільної любові, славнозвісної пристрасті французів і парижан? Як же бути з Liberté, свободою, найвищим здобутком Французької революції та фундаментальною цінністю Європи!? Мистецтво вільне. І кожна людина має бути вільною бачити, відкривати, запитувати, можливо, навіть переночувати (отак!), посміятися та посперечатися про цю роботу», — упевнений інтендант. Але не скандалами єдиними. У копродукції з Рурським трієнале був створений фільм-інсталяція німецького режисера Джуліана Роузфелдта «Маніфесто», у якому австралійська актриса Кейт Бланшетт утілила 13 персонажів, із вуст яких звучать відомі художні та соціальні маніфести ХХ століття. Проект показали на електростанції в Дуйсбурзі у 2016-му, а цього року фільм вийшов на великі екрани по всьому світу. 

У стінах Варліковського 

Цього року чільні події трієнале були сконцентровані в Бохумі. Відкрила фестиваль опера «Пеллеас і Мелізанда» в постановці Кшиштофа Варліковського. Зірковий польський режисер перебудував символістську драму Моріса Метерлінка, покладену в основу єдиної опери Клода Дебюссі, на реалістичному фундаменті, зробивши героїв, які в оригінальній версії розчиняються в невимовлених почуттях, цілком земними й зрозумілими людьми. Вони п’ють алкоголь, багато та буденно, сваряться, курять. До того ж курять у Варліковського всі, для чистоти стилю навіть маленький син Голо Іньольд. Символістська недомовленість обертається звичайними недослуханістю, недолюбленістю, із яких виростають отруйні плоди образ, зради та насилля. Ніжна Мелізанда, майже дитина, майже янгол, перетворюється на «погану дівчинку», яка вже давно загубила свої крила в задушливому кругообігу важких похміль і нещасливих романів. І чоловік Голо, і коханець (зазвичай зі знаком питання, у Варліковського без нього) Пеллеас потрапляють під вплив Мелізанди, яка невідомо як і коли стала femme fatale, і лише асистують їй на шляху до самознищення, якщо не передозуванням, то пристрастю. Смерть головної героїні стає чи не найсвітлішим моментом драми, коли Мелізанда нарешті позбувається свого болісного душевного неспокою… Приголомшливим тлом для розгортання дії став величезний монітор із відео авторства французького митця та постійного соратника Варліковського Дениса Ґьоґана. Неймовірно красиве нуарне кіно створювалося в режимі реального часу з кадрів, трансльованих із кількох камер, розміщених у різних частинах сцени. Образ Мелізанди, суттєво ускладнений режисером, із максимальною достовірністю втілила феноменальна канадська сопрано Барбара Ганніґан, для якої, здається, вокальні й акторські складнощі не існують як явища. Достойними партнерами Ганніґан виступили як уже визнані виконавці — німецький бас Франц-Йозеф Зеліґ у партії Аркеля та італійська мецо-сопрано Сара Мінґардо в партії Женев’єви, так і успішні представники нового покоління співаків — канадський баритон Філіп Аддіс у теноровій партії Пеллеаса та англійський баритон Лі Мелроуз у партії Голо. За високий рівень оркестру відповідав французький диригент, до кінця нинішнього сезону — генеральний музичний директор Штутгартської опери Сільван Камберлен. 

Читайте також: Банк пам’яті. Чому треба відвідати «Проект Енеїда»

Декорації «Пеллеаса і Мелізанди» були використані для виконання симфонічної драми Еріка Саті «Сократ». Твір, який вважається початком музичного неокласицизму, представили таким, яким у 1918 році його вперше виконав сам композитор разом зі співачкою Жанною Баторі: в адаптації для фортепіано й з однією вокалісткою замість чотирьох. Відтворювали звучання «Сократа» майже сторічної давності нідерландський піаніст, диригент, композитор, провідний спеціаліст із творчості Саті Рейнберт де Леу, який перед «Сократом» виконав ще й фортепіанну версію «християнського балету» в трьох актах «Успуд», та Барбара Ганніґан. Створюючи симфонічну драму «Сократ», Саті насправді зробив усе, щоб позбавити твір будь-якої конфліктності, напруженості розвитку — усього того, що й утворює специфіку драми. Композитор також вимагав від виконавиць повної емоційної та інтонаційної нейтральності. «Звуки мають бути білими, прозорими, крихкими, як скло», — ділиться композитор своїми роздумами про майбутній твір із друзями Марселем Дюшаном, Жаном Кокто, Пабло Пікассо та Маном Реєм. Білою та чистою бачив Саті й саму античність, яка надихала його на повернення до класичної простоти, але із «сучасною чутливістю». Саме стриманість вислову спонукала композитора заперечувати сценічне втілення «Сократа». Але на Рурському трієнале вирішили не слухатися настанов Саті: Барбара Ганніґан робила подію з кожної своєї пози, кожного жесту, застигаючи, немов антична статуя, ховаючи обличчя за чорною вуаллю, розкидаючи червоні троянди й виспівуючи історію неспішних діалогів та останніх хвилин життя античного філософа. І цим жестам та обличчю за вуаллю хочеться 
вірити. 

Новини RedTram

Loading...