Культура 2017-11-14 10:43 Трегуб Ганна

Творчі спілки: верблюд у вушку голки

Одним із рудиментів радянської доби у вітчизняній царині культури лишаються творчі спілки. Чи можливий їх перехід на сучасні рейки за формою та змістом?

Україна, безперечно, є посттоталітарним і постколоніальним суспільством, як усі ті, що відчули на собі важку руку комунізму. Усвідомлення цього факту має привести не до витіснення його в лімб, у царину колективного несвідомого, звідки воно час від часу визиратиме й жахатиме, а до кропіткої роботи та розуміння, чим було наше минуле та які його сенси й практики не треба плекати та передавати майбутньому. Радянський Союз, частиною якого невільно була й Україна, далеко просунувся в специфічному соціальному експерименті зі створення радянської людини та радянського суспільства з тотальним контролем Комуністичної партії над щоденним життям, думками й настроями кожного, хто проживав в СРСР. Те саме стосується й інституційного та бюрократичного оформлення радянського ладу в політиці та ідеології. «Людина — це лише гвинтик механізму», — пригадуєте цю вельми промовисту фразу Іосіфа Сталіна? 

Світ визнав потворність нацизму та глибину його злочинів, проте це не до кінця сталося з комунізмом, зокрема в його радянській версії. Про декомунізацію в нас голосно говорять, змінюють назви вулиць, і цього не треба недооцінювати. Проте для лікування травм «Великого Жовтня» потрібно ще щось, що відбувається поволі, а саме докорінні реформи фактичних практик суспільного та політичного життя на різних його рівнях. Декомунізація має відбутися не лише в історії та пам’яті, а й у бюрократичних процедурах та інституційних утвореннях, запозичених з УРСР. 

Читайте також: Справжня декомунізація

У тіні великої політики ховається те, що сучасною мовою назвали б сферою креативних індустрій і творчих професій. Кривимося від того, коли Україну називають пострадянською країною, всіляко нагадуємо про свою європейськість і той шлях реформ, на який стала наша держава, щоб гідно увійти до співдружності демократичних, багатих європейських держав на рівних. От тільки зізнаймося собі, що бажане не завжди відповідає реальному стану речей і без реформованої сфери культури та її інституцій до омріяної Європи нам зась. Мова зараз про національні творчі спілки, які маємо, — той радянський спадок, із котрим ми увійшли в еру незалежності, — і які заслуговують на прискіпливу увагу як істориків-совєтологів, так і соціологів, що досліджують моделі та механізми політичної інструменталізації творчих професій та культури на користь недемократичного радянського ладу. Українська культура на сучасному етапі доволі добре навчилася давати собі раду без творчих спілок і втручання держави, точніше поза межами перших і без особливої підтримки другої, тільки б ніхто не заважав. Лишитися рудиментом попереднього часу й потім зникнути чи таки реформуватися в сучасні професійні креативні спілки представників творчих професій і далі функціонувати, увійшовши до мейнстриму, — це питання вже давно на часі для згаданих вище культурних інституцій. 

Соціальна інженерія

Творчі спілки як такі, як і профспілки, не містять у собі чогось негативного, якщо дивитися на них як на організації європейського зразка, що захищають соціоекономічні й творчі права митців. Зовсім навпаки. Проте в українському контексті варто враховувати, що більшість національних творчих спілок успадковані від радянських часів і відтоді їхня діяльність концептуально не переглядалася. Відповідно до розділу «Реєстр творчих спілок» Єдиного реєстру громадських формувань Міністерства юстиції України в нашій країні існує 22 такі організації. Справді, всі вони зареєстровані в період між 1998 і 2010 роками, після ухвалення 7 жовтня 1997-го Закону «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», але це не означає, що вони виникли саме в зазначений час. Найстарші з них ведуть свою історію з 1920-х, але для всіх творчих організацій, що існували на момент 1930-х, переламною стає Постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» — історичний документ, у якому викладена культурна політика КПРС. Відзначивши кількісне та якісне зростання літератури, коли «…був наявний ще значний вплив чужих елементів, що особливо оживилися в перші роки непу», ЦК ВКП (б) вказав, що в нових умовах, «коли встигли вже вирости кадри пролетарської літератури й мистецтва, рамки існуючих літературно-художніх організацій стають вже вузькими й гальмують серйозний розмах художньої творчості». Вбачаючи небезпеку «перетворення цих організацій із засобу найбільшої мобілізації радянських письменників і художників навколо соціалістичного будівництва на засіб культивування гурткової замкнутості, відриву від політичних завдань сучасності й від значних груп письменників і художників, що співчувають соціалістичному будівництву», ЦК ВКП постановив: ліквідувати асоціацію пролетарських письменників та об’єднати всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади й прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві, у єдину Спілку радянських письменників із комуністичною фракцією в ньому. Провести аналогічні зміни за всіма іншими видами мистецтв. Так у сталінські часи постали всесоюзні спілки архітекторів, художників, композиторів, письменників, у які влилися спілки різних республік СРСР, зокрема й УРСР. 

Читайте також: Порядок у голові. Чи здолали українці совок

Прикметно, що в СРСР поряд із радами, органами державної влади та управління складниками політичної системи тоталітарного суспільства були добровільні товариства й спілки трудящих, громадські організації, передусім профспілки та комсомол. Профспілки постійно діяли як ланка політичної системи, були головною проміжною ланкою між владою та масами, інформаторами «верхів» щодо настроїв і потреб «низів». Саме завдяки такому зворотному зв’язку центр мав можливість своєчасно (якщо в цьому була потреба) вносити до своєю політики відповідні корективи. Це й забезпечувало державі радянського типу набагато більший запас міцності порівняно з тоталітарними державами іншого типу. Творчі спілки радянського періоду — організації, створені за образом і подобою радянських профспілок, щоправда, для представників творчих професій. 

Кілька слів треба додати й про так звану доктрину Жданова — радянське культурне вчення, яке запровадив секретар ЦК КПРС Андрєй Жданов у 1946 році. Саме цей партійний діяч сталінських часів очолив кампанію з посилення партійного контролю над інтелектуальним життям країни, що включала в себе звинувачення у відхиленні від генеральної лінії партії та переслідування митців. Запропонована ним доктрина, яка безпосередньо торкалася представників різних творчих професій, зводилася до короткої фрази: «Єдиний можливий у радянській культурі конфлікт — це конфлікт доброго й найліпшого». Ждановщина в СРСР перетворилася на культурну настанову, за якої всі радянські митці, письменники та інтелігенція у своїй творчості мали притримуватись основної лінії Компартії. Ця настанова передбачала переслідування митців, що відхилялися від генеральної лінії. Свобода мистецької творчості в радянську добу була можлива у вигляді написаного в стіл або намальованого й нікому не показаного, бо ж ті речі, які насаджувалися передусім через радянські творчі спілки, нічого спільного зі свободою не мали. Культура та мистецтво в СРСР мусили обслуговувати партійні інтереси, оспівувати їх і просувати, як і журналістика, ще одна творча професія. 

В еру інформаційних протиборств і гібридних війн багато речей і практик протистоянь видаються сучасними ноу-хау, хоча такими не є. Про ловців людських душ написано в Євангелії, а про «інженерів людських душ» сказав Іосіф Сталін у промові перед радянськими літераторами під час підготовки до Першого з’їзду радянських письменників 26 жовтня 1932 року: «Виробництво душ є важливішим, ніж виробництво танків… Тому я піднімаю келих за вас, письменники, інженери людських душ». Він добре розумів, що ті, хто може впливати на суспільство так, як впливають культура, мистецтво та журналістика, мають владу (журналістика ж є «четвертою владою»). Це вітер, що повертає суспільний флюгер у певному напрямку, подеколи в зворотному від потрібного радянській владі, й вони таки можуть здійснювати або культурну колонізацію, або, навпаки, оборону національної культури від зовнішньої духовної окупації та асиміляції. Радянські творчі спілки існували для контролю за творчим середовищем, щоб виявити незгодних, відсіяти їх та елімінувати або притишити (згадаймо хоча б українських дисидентів з-поміж письменників та художників). А тим, хто обслуговував режим або принаймні не виступав супроти нього вголос, надавати пільги й преференції, як-от можливість працювати в будинках творчості на теренах України або десь в інших республіках, пільги на отримання житла та купівлю машини, творчі відрядження, державне замовлення на твори мистецтва, особлива пенсія, поліклініки, спілчанські курорти, — система доволі непогано підтримувала тих, хто творив мистецтво на її користь. 

Реформувати не можна розпустити

За поодинокими винятками в більшості вітчизняних творчих спілок панує атмосфера перманентного внутрішнього протиборства та інтриг, скандалів, які не мають нічого спільного зі здоровим культурним процесом у демократичній країні. А що хотіти, якщо кістяк та опора цих організацій не молодь, а ті ж таки колишні радянські письменники, архітектори, художники й далі за списком? Один із найсвіжіших і вельми промовистих скандалів розгорівся довкола Національної спілки письменників України. Перевірка її фінансово-господарської діяльності ревізійною комісією та незалежним аудитом виявила неефективне управління майном, заниження вартості оренди порівняно з ринковою, затримку зарплати працівникам апарату тощо. Деградація, корупція, графоманство, витіснення авторитетних письменників із керівництва, перетворення на контору з організації похоронів письменників та фуршетів — усе це лунає в публічному дискурсі про НСПУ вже давно й не припиняється, хоч би хто її очолював. Молодь, яка потрапляє в цю систему, на очах старіє на кілька десятків років, розбещується в нездоровому середовищі. На папері багато преференцій радянського часу для членів творчих спілок збережено, але Україна має обмежені ресурси, тому привілеї має дуже обмежене коло осіб, здебільшого спілчанське керівництво. Біда в тому, що це системна проблема, яка нависає над більшістю українських творчих спілок, якщо не над усіма. І утворена 1997 року на противагу НСПУ Асоціація українських письменників, що 2001-го здобула статус всеукраїнської творчої спілки, або заснована в 2002-му Незалежна медіа-профспілка України, що позиціонується саме як профспілкова організація працівників медіа-сфери, альтернативна Національній спілці журналістів України, — це радше винятки з правила, рідкісне бажання зав’язати з радянськими практиками вертикальних структур влади в професійних спільнотах. 

Чиатйте також: 100 років без права на вороття

Питання існування або неіснування творчих спілок в Україні впирається в спадщину радянської доби, спілчанське нерухоме майно, квадратні метри будівель і земельних ділянок, виробничі потужності, якими вони володіють. Підтримка державою згаданих вище культурних організацій полягає в тому, щоб їх частково утримувати, жодним чином не стимулюючи до активнішого творчого процесу, обмінів у мистецькому середовищі, інтеграції в європейський культурний простір тощо. Зруйнувати та розпродати або використати як ресурс для розвитку — тут уже кожен обирає відповідно до того, що для нього важливіше: власне збагачення чи вигода, яку отримує все суспільство. 

Чи можливо реформувати творчі спілки радянського часу, перевести їх на рейки функціонування в демократичному суспільстві й чи взагалі це реально для пострадянського простору? Вдалі приклади є, і вони тісно пов’язані зі зміною стилю політики, яку провадять в тій чи іншій країні. Після радянської окупації Литви по завершенні Другої світової війни там теж було створено республіканську спілку письменників. 7 червня 1989 року на хвилі повернення Литвою незалежності ця організація вийшла зі складу Спілки письменників СРСР, ухваливши новий статут і ставши Спілкою письменників Литви. 1994-го вона оформилася як професійна креативна спільнота, що підтримує письменників за будь-яких зовнішніх обставин. 15 серпня 1996-го в країні було ухвалено новий закон про митців та мистецькі організації, що підтвердив право власності на нерухомість, зокрема будівлі та виробничі потужності, друкарні, майстерні, а також книжкові магазини, що належали спілці ще за радянських часів. Також держава визначила формат підтримки творчих спілок: виділення грантів, видання книжок і мистецьких періодичних видань, підтримка програмної діяльності. Було збережено видавничий дім Спілки письменників Литви, який за останні 20 років видав близько тисячі найменувань і який бере участь у закордонних і національних книжкових ярмарках та виставках. Спілка може самостійно розпоряджатися заробленими грошима, зокрема витрачати їх на організацію літературних подій, книговидавництво, опікування пам’ятниками та меморіалами. Показово, що фінансовою складовою займається не один чи два бухгалтери, а Літературна фундація Спілки письменників Литви, яка має свого голову та членів.

Тож приклади зміни творчою спілкою радянського штибу свого змісту, наповнення й адміністративно-управлінської структури є. Питання, чи відкрите вікно можливостей для такого реформування українських національних творчих спілок, зводиться до того, чиїми руками це робитиметься. Згаданим культурним організаціям потрібні нові менеджери та реформатори, як і нові члени загалом. Вітчизняний мейнстрим давно вийшов за межі творчих спілок і не вимірюється за критерієм, отримали його творці державну Шевченківську премію (яка також має радянське минуле у вигляді державної премії УСРС, започаткованої 1961 року) чи ні. Тож досі і спілки, і згадана премія лишаються організаціями і відзнакою для обмеженої категорії представників творчих професій, які не дають простору й ресурсу розвитку для культури загалом. Не їхніми руками українські мистецтво та журналістика входять до світового простору й актуалізують себе, і над цим варто замислитися. Демократичне суспільство спирається на багатоманітність форм і жанрів літератури, візуального мистецтва, архітектури, мистецького висловлювання, а також на свободу слова та множинність думок журналістів і не потребує одного-єдиного «правильного» канону. Воно народжується зі звуків полілогу, де лунають різні думки, а не та, на яку дано санкцію. Та й мистецької обслуги, партійних художників і літераторів не потребує. Тому йому не потрібні творчі спілки в їхньому радянському форматі. Без реформ і осучаснення вони приречені відмерти як рудимент минувшини на кшталт комсомолу чи Компартії через невідповідність вимогам і запитам нинішньої епохи, її реаліям. 

Новини RedTram

Loading...