Подорожі 2017-11-09 11:57 Каріна Акопян

Нагірний Карабах: шрами, які залишила війна

Нарис з життя самопроголошеної республіки на Кавказі. Погляд з вірменського боку

З кінця минулого століття Нагірно-Карабаська Республіка (НКР) залишається територією, на якій щодня проливається кров молодих військових. Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном за цей регіон триває вже майже 30 років, і упродовж цього періоду НКР існує у статусі так званої невизнаної республіки. Режим тиші на кордоні між Азербайджаном і Карабахом систематично порушується, а ранкові зведення Міністерства оборони Вірменії та Азербайджану перетворюються на обмін «люб'язностями» у вигляді звинувачень одне одного у сотнях обстрілів за минулу добу.

Офіційна риторика дуже проста: ворог порушив режим тиші енну кількість разів. Та попри суху статистику, на території Нагірного Карабаху залишаються жити близько 150 тис. людей, щедрих на історії про те, як численну кількість разів через ворожі снаряди вони знову й знову втрачали свої помешкання та рідних людей.

Дорогою в «перемиря»

Дорога в Арцах, а саме так Нагірний Карабах зветься вірменською, проходить через усю Вірменію.  Вірменська осінь вражає істинно гірською палітрою теплих кольорів. З цією красою можуть сперечатися хіба що українські Карпати. Хоча, зізнаюся, вірменські фарби все ж таки перемагають у цьому природному змаганні.

Шлях «Єреван – Арцах» займає в середньому 6 годин; подолати його можливо лише наземним транспортом. Новий аеропорт, що знаходиться в столиці НКР – Степанакерті, – не функціонує через територіальний конфлікт. Влада Азербайджану, вважаючи Карабах своєю територією, пообіцяла збивати кожен цивільний літак, який матиме намір приземлитися на Степанакертському летовищі. Дорога автобусом може здатися виснажливою, проте поступово перестаєш звертати на це увагу. Страх пропустити щось не дозволяє зімкнути очей ні на хвилину.

Давня церква Казанчечоц. м. Шуші

На в’їзді до Нагірного Карабаху стоїть невеликий прикордонний пункт. Згідно з правилами, громадянам країн СНД не потрібна в'їзна віза в НКР, тому я та мій український паспорт безперешкодно в'їжджаємо в Арцах без жодних відміток у документі. Громадяни ж інших країн отримують спеціальну візу або ж в'їзний вкладиш, якщо вони не бажають мати подібну відмітку у паспорті(це може стати перешкодою для поїздки в Азербайджан). Однак навіть громадянам країн СНД потрібна тимчасова реєстрація, яку необхідно зробити у МЗС Нагірного Карабаху. Ця процедура є обов’язковою, незалежно від того, на скільки днів ви приїжджаєте в Арцах. Усі персональні дані, що надаються під час реєстрації, залишаються в межах Міністерства закордонних справ Нагірно-Карабаської Республіки.

Читайте також: Карабахське крейдяне коло

Відчуття територіального конфлікту приходить одразу після того, як в'їжджаєш в Арцах. Ймовірно, воно з'являється через те, що занадто багато було прочитано, побачено і почуто про історію цієї республіки.

Але якщо нічого не чули про Нагірний Карабах та його проблеми, ви не помітите жодної різниці із мирною Вірменією. Хіба що, своєрідний діалект вірменської мови, часто незрозумілий мешканцям вірменських міст. Це пов'язано з тим, що у карабаський діалект увійшло багато слів з тюркських мов. Наприклад, «թոռ» (тор) вірменською означає «онук», а на карабаському діалекті – «дощ».

Діти з села Азох, НКР

Усе населення НКР вільно володіє російською мовою: у цьому можна переконатися навіть у найменшому магазинчику. На вулицях часто можна зустріти фотографії військовослужбовців. Це тому, що служба в армії є обов'язковою. Щойно тобі виповниться щасливі 18, будь готовий найближчі кілька років присвятити строковій службі. І вірменським юнакам під час жеребкування часто випадає можливість служити в НКР.  

На жаль, Карабах – не єдина територія, де служба небезпечна. Вірменія має також прямий кордон із Азербайджаном на сході та з Нахічеванською АР, яка входить до складу Азербайджану, на південному заході. Звичайно, у порівнянні з Карабахом, на цих двох лінях спокійно, однак провокації, зокрема, на вірмено-нахічеванському кордоні, не виключені.   

Читайте також: Президент Туреччини заявив про «російський слід» у конфлікті в Нагірному Карабасі

В одному зі скверів Степанакерта я зустрічаю молодого хлопця у військовій формі. Перша думка: він ще зовсім дитина! І я не помилилася. Хлопцеві на ім'я Карен було лише 18 років, служить він уже декілька місяців.

- Навіщо ти служиш? Ти такий молодий, вступив би до університету, отримав освіту, – кажу я йому.

- Я тут, щоб мої батьки спокійно спали. А коли завершиться служба, я обов'язково зроблю усе так, як ви сказали: вступлю до університету і отримаю освіту, – відповів Карен ламаною російською і швидко відвів погляд.

Наслідки воєнних дій. м.Шуші, Нагірний Карабах

Я очікувала почути усе що завгодно; кінець-кінцем, хлопець міг просто пожартувати і втекти від мене та мого дивного питання. Але після такої відповіді мені було нічого додати. І хоч в його очах ще помітний страх, однак він навчився з ним жити, вправно ховаючи його, немов джина у лампі. Адже там, на високому прикордонному посту, йому ніколи боятися.  

Але скільки б часу не минуло, як би не відбудовувалися міста, які постраждали від військових дій, у них назавжди залишиться той запах війни, який видно у руїнах будівель та старих покинутих кладовищах, і спогади жителів НКР та усієї Вірменії, які багато чого не встигли і багато чого втратили.

Смак гранату

Блукаючи Степанакертом я побачила жінку. У той момент мені здалося, що такої красуні не бачила ніколи. Її звали Мері. Вона не мала власної родини, а після того, як її мати пішла із життя, вони лишились удвох із батьком. Мері працює в інвестиційному фонді, який надає кредити для різних потреб, зокрема, для будівництва або ведення бізнесу.  Вона запросила мене до себе додому.

Ідучи на гостину, я захопила смачну вірменську пахлаву, однак виявилося, господиня зовсім не їсть солодкого. Натомість вона пригостила мене місцевими фруктами.  

Цвіт гранату. Село Асох, НКР

- Усі приїжджі просто божеволіють від наших гранатів, – з посмішкою розповідає Мері, даючи мені частинку гранату із зернятами насиченого червоного кольору.

Скуштувавши фрукт, я переконалася, що вона таки має рацію.

- Смак пречудовий. Але, на жаль, я зовсім не розуміюся на тому, як обрати смачний гранат, – зізнаюся я.

- Це важко, але цілком можливо. Коли будеш купувати гранат, зверни увагу на його поверхню: шкірка повинна бути насиченого кольору; важливо, щоб на ній не було коричневих плям – вони свідчать про те, що плід починає псуватися. Крім того, вона повинна бути дещо сухою, але не занадто, оскільки всередині плід також може виявитися сухим, – розповідала Мері, поки я намагалася все запам'ятати, щоб наступного разу йти у маркет з розумним виразом обличчя.

Читайте також: Конфлікт у горах

Вона була неймовірно щирою зі мною. Здавалося, їй хотілося нескінченно розповідати, як мені – безперервно слухати її. Звісно, я не могла втриматися і не спитати її про ситуацію в республіці, про людей, про їх думки.

 - Не можна стверджувати, що тут спокійно. Зрозуміло, що через рік після квітневих подій (у квітні 2016 року на кордоні між Азербайджаном та НКР відбулося загострення військового конфлікту, що переросло в чотириденну війну – ред.) ми вже заспокоїлися. Але тоді люди справді злякалися, була загальна паніка. Дякувати Богу, минуло... 

Зрозуміло, ніхто не хоче повторення подій дев’яностих років, коли на вулицях Степанакерта і Шуші вибухали снаряди та гинули мирні люди. Ці люди не заслужили такого горя.

Мусульманське кладовище поряд із напівзруйнованою Верхньою мечеттю Гевхар-аги у м.Шуші

- Ось бачиш, вікно, праворуч від тебе? – запитує Мері.

Вочевидь, продовження буде не найприємніше, і я лишень повертаю голову і чекаю, доки вона відповість.

- Коли війна прийшла до нас, через вибух снаряду в цій кімнаті побило вікна. А зовні на стіні і досі є уламки снаряду. До сих пір пам'ятаю цю картину, навіть згадувати страшно. В ту мить ми були вдома...  – продовжує різати фрукт Мері.

Мені чомусь стало вкрай ніяково від однієї думки про біду, яка звалилася на голову цим людям. Адже сьогодні у Нагірному Карабасі практично немає таких родин, яких не торкнулася б війна – хтось служив, хтось служить, а хтось, на жаль, загинув.

- Тут справді не знайти жодного азербайджанця? – цікавлюся я.

- Ні. Зрозуміло, є кілька жінок-азербайджанок, які ще в ті часи вийшли заміж за вірмен і залишилися тут. Але їх усіх ми знаємо. В інших випадках – неможливо.

Розмова з Мері могла тривати годинами, проте довелося прощатися, бо час не хотів зупинятися, як би ми не просили. Я подякувала Мері за гостинність, щиру розмову і за той гранат, смак якого я ніколи не забуду.

Театр в Шуші

Я зупинилася в маленькому місті Шуші. Це місто, як і Степанакерт, дуже постраждало під час військових дій на початку 90-х років. У травні 1992 року вірменські збройні сили взяли його під контроль. Власне, саме ця військова операція стала переломним моментом у війні.

Операція мала й економічну доцільність: наземна і повітряна блокада шляхів, майже повна відсутність електроенергії, газу та питної води, а також нескінченні бомбардування Степанакерта та прилеглих територій з Шуші робили життя в регіоні неможливим. Після звільнення Шуші були роззброєні усі ворожі вогневі точки, а також військові бази Степанакерта і найближчих районів.   

Наслідки воєнних дій. м.Шуші, Нагірний Карабах

Вулиці міста Шуші добре передають відчуття буремного минулого: всюди залишилися зруйновані будівлі, які так і не були відновлені. Але, незважаючи на велику кількість цих повоєнних «привидів», люди будують нові будинки і починають вести бізнес. Спільними зусиллями місцевої влади та звичайних мешканців Шуші місто оживає.

На період мого перебування в НКР моєю родиною стала подружня пара з Шуші, які запросили мене до себе пожити на кілька днів. Голова сім'ї працював у місцевому театрі, а якщо пощастить – брався за різні підробітки.

- Заробітна плата у місцевих артистів маленька. Я на місяць отримую стільки, скільки в Єревані артист отримує менше, ніж за тиждень. Важко, звичайно, ну а що зробиш… Я закінчував театральний університет, працюю за фахом. Дружина теж працює в театрі, так що живемо як можемо… Ось донька підростає… – розповідає Арман, киваючи в бік маленької дівчинки.  

- Вистави граєте кожен день? – питаю я.

- Ні. Кілька разів на тиждень. Є лялькові, для дітей, але найчастіше – це вистави вірменських авторів для дорослих, – каже він, закидаючи дрова в піч. – До речі, дуже хороша піч. Коли взимку у нас дуже холодно, ця маленька рятівниця здатна зігріти весь будинок…

Мені не хотілося починати розмову про війну, надто вже щиро ми спілкувалися. Але Арман несподівано згадав чотириденну війну в квітні 2016 року. Він дістав з пачки останню цигарку, взяв сірники і хотів був закурити, коли раптом запитав:

- Ти щось чула про квітневу війну?

- Так, – відповіла я.

 - У ці дні навіть у нас було чути постріли, хоч це і далеченько звідси. Страшно було, знаєш…

- Вам ніколи не хотілося поїхати? – поцікавилася я.

- Ні. А навіщо? Хоч я й народився в Баку, я вірменин, я виріс тут. Це ж Батьківщина моя, куди мені їхати?..

Зізнаюся, подібну відповідь я отримувала від багатьох людей, з ким вдавалося поспілкуватися за різних обставин. І справа тут не лише в патріотизмі. Нагірний Карабах – маленька самопроголошена республіка, мало не усі знають один одного – хтось служив разом, когось горе згуртувало.

Читайте також: Від Придністров’я до Нагірного Карабаху і назад

Ці люди давно вже визначилися, у складі якої держави їм жити, і ця держава – Вірменія. Молоді хлопці, які призиваються на строкову службу у Вірменії, часто потрапляють в Арцах, так би мовити, «на підмогу».

 - Наші хлопці усі служать, і усі служать в Карабасі. Багато солдатів з Вірменії призиваються до нас на службу, адже всіх наших просто не вистачає. Тому вони приїжджають нам допомагати, – розповідає Арман.

- Як ви вважаєте, коли закінчиться ця війна? - запитала я, здогадуючись, що почую у відповідь.

- Якби я знав відповідь, я б неодмінно сказав. Але, на жаль, до цього причетні інші держави, які  на продажі зброї та на загибелі наших дітей. Це несправедливо і жорстоко. Але хіба в наш час наша з тобою думка когось цікавить?..

Ми – це наші гори

Коли Нагірний Карабах поринає у ніч, над усім Степанакертом загорається величезний хрест, який сяє на все місто. Він був встановлений у пам'ять про військовослужбовців, які загинули  у війні за Арцах. Гостям та мешканцям карабаської столиці хрест видно з усіх куточків міста, оскільки розташований він на височині. Цей хрест також грає роль оберега – не тільки для жителів Карабаху, а й для тих молодих солдатів, які оберігають Арцах ціною своїх життів.

Виїжджаючи з Карабаху, я раптом отримую повідомлення на мобільний телефон. Від Мері.

"У добру путь! Пам'ятай, що ти завжди можеш на мене покластися у будь-якій ситуації, і двері мого будинку для тебе завжди відчинені. Бажаю успіхів і процвітання, де б ти не була».

І тільки тоді я усвідомлюю, що найголовнішим багатством Нагірного Карабаху є не природа і навіть не найсмачніший в регіоні гранат. Його багатство – це люди, які, незважаючи на постійну загрозу війни, кожен день будують нові будинки і створюють родини. Вони більше не бояться. Вони – це їхні гори.

Вони і є Арцах. 

Новини RedTram

Loading...