Суспільство 2017-11-13 16:11 Вікторія Малишева

У темряві

Іноді я повертаюся додому у темряві – десь о сьомій вечора. Для мене це певний вчинок, бо за три останні роки я не можу пригадати приводів повертатися додому так пізно.

Це найдивніша з усіх змін – до літа 2014 року я працювала до 18:00, потім заходила у магазин або зустрічалася з подругами у кав’ярнях і поверталася додому доволі часто під дев’яту вечора або ще пізніше. Транспорт нормально працював, люди були на вулицях, у автобусах та дорогою додому. І я настільки часто поверталася у сутінках, що для мене це було цілком нормальним виміром мого життя. Після літа 2014 виявилося, що їздити у вечорі мені стало нікуди: роботи, з якої я могла б затримуватися, у мене не стало, а майже всі друзі роз’їхалися, хто куди. Тому ці три роки я стабільно поверталася додому до сутінків. Звикла до цього, тому вийти із свого зручного та вимушеного стану сліпої у вечорі курки для мене стало стресом.

Виявилося, що у сутінках, навіть, о шостій вечора, людей у місті майже немає. Із сутінками одразу ж наступає ніч. Транспорт ходить набагато менше, а рідкі перехожі кваплячись поспішають додому.  Але це у центрі міста та поблизу від нього, а що вже казати про мій район приватних будинків, де ніч наступає одразу із сутінками після п’ятої, а людей побачити можна лише у світлу пору часу. У темряві знається, що людей взагалі немає. Ніби будинки кинуті, а рідкі мешканці нашої вулиці прагнуть щільніше зачините двері та затулити вікна від темряви аби їх ніхто не бачив, а ззовні здавалося, що будинок темний та порожній. Ті, хто не зловживає горілчаними напоями, прагнуть вигадати собі дозвілля – переглядати кінострічки, в'язати, шити, читати, оволодівати новими різновидами рукоділля. Це нормально зараз, коли людини вечорами в’яже, читає, дивиться кінострічки, вчить щось, якщо вистачає на це сили волі. Це кожного вечора з осені по весну та всі вихідні. Можна було б ходити кудись вихідними днями – у кіно, кафе. Але все це вимагає грошей, яких більшою частиною люди не мають.

Читайте також: Під підозрою

Тому знову таки, якщо є сила волі, люди в’яжуть, читають, переглядають телевізор. Пощастило, якщо поблизу мешкає якийсь приятель, до якого можна ходити і у темряві та не страшно повертатися додому у сутінках, але більшою частиною, люди живуть на роботі, якщо її мають. На роботі реалізують якийсь життєві сценарії, заводять друзів, відзначають свята. Ще вихід – інтернет. Це унікальна, як виявилася, система, завдяки якій можна побачити світ, не виходячи з дому. Більшою частиною люди просто проводять час у соціальних мережах аби відчути повноту життя. Дивляться на чийсь відпочинок, підглядають за розвитком чиїхось стосунків, заздрять весільним фото чи фотографіям з дозвілля якихось майже незнайомих людей. Так проходять години, дні, місяці. Молодь іноді зізнається, що може так «вбивати» вечори, читаючи про найдовше у світі волосся чи найдивніші хвороби, про які раніше нічого не чула та забуває про все одразу ж як прочитала це. Телебачення та Інтернет дають ілюзію повного життя. Можна викладати свої старі фото та посилювати ефект коментарями. Комусь буде здаватися, що у тебе дуже цікаве життя, повне та різнобарвне. І саме життя так може і пройти – у соціальних мережах, ніби ти постійно підглядаєш за кимось через замкову щілину.

Читайте також: Заборонена Україна

Ще одна цікавість нового часу – плани. Більша частина планів пов’язана лише із містом та межами «республіки» - вивчитися, знайти роботу, знайти житло, знайти друзів або партнерів. Раніше цих меж не було – можна було не обмежувати пошуки чогось лише Луганською областю. Зараз це цілком нормально, коли ти шукаєш собі авто лише у межах міста або одяг дитині лише на території «республіки». І при цьому безліч представників студентської молоді мріє виїхати з міста одразу ж після отримання диплому. Куди завгодно аби не бути тут. Навіть, не приховують, що терплять поки вчаться, але поїдуть наступного ж дня після вручення їм диплому. Хтось мріє підкорити закордон, хтось планує поїхати до Росії, але всі вірять, що нормальне життя та заробіток можна знайти будь де, але не тут. Але на такі поїздки потрібна сміливість, гроші… Є і ті, хто просто проводить життя у довічному очікуванні свого шансу. Біля власних домівок, у монітора комп’ютера, перед телеекраном. Хтось хоче більшого, але не має хисту щось змінювати у своєму життя. Добре, коли людина може знаходити радість у тому, що має, не поринати у депресію, у порівняння, у заздрість. Взагалі, до щасливих людей хочеться притулятися та не відпускати їх із поля зору. Тих, хто знаходить кожного дня щось добре, щасливе та планує щось у власному житті.

Читайте також: «Безкоштовно» в «ЛНР»

Кажуть, дев’яності роки були важкими часами. Я закінчували інститут тоді. Так, дуже багато чого було складним тоді – не платили, професія вчителя була непопулярною, отримувати вищу освіту стало не престижно, бо на ринку заробляли набагато більше, аніж отримували лікарі та вчителя із вищою освітою та категоріями. Але ж зараз набагато більше складностей – війна, зачинені кордони, безгрошів’я. І якщо у дев’яності був вихід – йти на ринок, займатися спекуляцією, то зараз немає і цього. Ринок давно втратив свою престижність та великі гроші, як раніше. А займатися контрабандою, пенсіями чи оформленням паспортів у короткий термін – не така вже й легка справа, бо всі можливі ніші вже зайняті тими, хто почав це робити раніше та має зв’язки у цьому середовищі. Моя приятелька закінчила медичний університет. Вона сімейний лікар. Працює на ставку у місцевій лікарні, а живе за рахунок батьків, які мають великий торговий бізнес овочами та фруктами. Цікаво, правда ж? Вчитися шість років аби жити після за рахунок батьків, бо власної зарплатні їй не вистачає. Є у мене ще приятелька, яка взагалі сидить вдома по придбаному лікарняному, бо їй дешевше жити на батьківську пенсію аніж ходити кожен день на роботу за малі гроші. А так трудовий стаж іде, але вона вдома – готує, займається п’ятирічною дитиною, спить, скільки забажає. Великих потреб вона немає зараз, одяг у неї є, все необхідне теж. Тож батьки і вирішили, що краще вона буде жити вдома, аніж витрачати гроші на проїзд та проводити цілі дні на роботі за малу зарплату. Але це скоріше виняток – батьківських пенсій колишніх державно службовців вистачає на все. Дуже часто люди перебувають у стані фрустрації – коли хочеться жити повним життям, заробляти, одягатися, реалізувати себе, а можливостей таких зараз немає. І важче прийняти усі обмеженням тим, хто вже пройшов дев’яності, а зараз немає гнучкості шукати щось знову.

  

Новини RedTram

Loading...