ut.net.ua 2010-01-29 00:00 Рафаель Дмитро

Криза у головах

Вітчизняна психіатрія – діжка без дна для державних асигнувань

Окремий світ, огороджений бетонним муром від су­спільства. Тут усе своє – від пральні й перукарні до моргу. У двох похмурих корпусах Святошинського психоневрологічного жіночого інтернату живуть близько 700 пацієнтів. «Декого ми самі й ховаємо, бо вони не мають родичів, – каже старша медсестра Людмила Будько, невисока старенька жіночка. – Вони до нас як потрапляють, так і живуть усе життя».
Людині ззовні тут моторошно. Довгий вузький напівтемний коридор, висока стеля, багато дверей. Хворі зайняті своїм: ось ці крутяться, пританцьовують, одна жіночка відсторонено втупилась у видиму тільки їй точку, дві бабці просто сидять і блаженно всміхаються. Усі ці жінки однаково коротко пострижені.

«Уже восьмий місяць робимо ремонт, грошей бракує, – скаржиться пані Людмила, проводячи обшарпаним коридором, у якому новими виглядають лише двері. – А як приїде санстанція, що ми їм скажемо?»

Жертви системи

За даними Міністерства охорони здоров’я (МОЗ), в Україні функціонують 85 психіатричних і психоневрологічних лікарень, 29 диспансерів, 23 відділення у звичайних лікарнях і 820 психіатричних кабінетів. Кількість ліжок для психічнохворих поступово зменшується і не перевищує 43 тис., або 92,9 на 100 тис. населення.

«Медицина лишається совдепівською, – стверджує Олена Володимирівна, колишній терапевт Молочанського філіалу Запорізької обласної психлікарні. Щоб уникнути зайвих неприємностей, вона попросила Тиждень не зазначати її прізвища. – Основні положення лікарняних листів із виписки укладалися ще 1939 року, коли будь-яка людина розглядалася як потенційний злочинець».

На психіатрію припадає щонайменше 10% витрат вітчизняної системи охорони здоров’я. Щоб зрозуміти, про який порядок цифр ідеться, зазначимо, що торік на потреби МОЗ номінально виділили майже 5,56 млрд грн, у 2010-му передбачається майже 7,453 млрд грн. Але точної вартості лікування одного психічнохворого ніхто назвати не може, адже і нині цю цифру вираховують за радянською традицією в ліжко-днях, що не надає адекватної інформації про справжні витрати на лікування. За даними Тижня, на лікування одного психічнохворого витрачається від 1 до 3 тис. грн на місяць. Тобто у масштабах країни сума може сягати 1,5 млрд грн на рік. Визначити точну вартість витрат на психіатрію в Україні практично неможливо, оскільки гроші виділяють частково МОЗ, частково обласні, частково районні та міські ради. Скільки і на що витрачаються гроші, ніхто чітко сказати не може.

«У нашій психлікарні ще більш-менш годували, – пригадує пані Олена, – а із сільських будинків для психічнохворих привозили чоловіків, які за зросту 180 см важили по 32–36 кг, вони виглядали гірше, ніж із Бухенвальду».

Фінансування психіатрії в Україні не лише недостатнє, а й нераціональне. Купу грошей витрачають на забезпечення ліжко-місць для пацієнтів, які не потребують стаціонарного лікування. «З радянських часів система орієнтується на утримання наших клієнтів в інтернатах, але ж там мають перебувати люди, які не можуть самостійно про себе подбати, – пояснює Семен Глузман, секретар Асоціації психіатрів України. – Ті, хто може дати собі раду, мають перебувати в якихось гуртожитках, сестринських домах, у нас же нічого такого немає. Утримання в інтернаті коштує великих грошей, але, перебуваючи там в умовах, наближених до тюремних, хворий втрачає соціальні навички».

Далека від досконалості застаріла система не залишає вибору ні пацієнтові, ні лікарю. «Оскільки психічні хвороби є практично невиліковними, люди стають непрацездатними, їм дають групу інвалідності, – розповідає Олена Володимирівна. – За нашими стандартами, якщо людина не перебуває на стаціонарному лікуванні два місяці на рік, вона вже не хвора і не потребує інвалідності. Така ситуація змушує лікарів і пацієнтів підлаштовуватися під систему. Наприклад, одна моя знайома, хвора на епілепсію, змушена регулярно лягати у стаціонар, щоб зберегти групу інвалідності й соціальні пільги».
За словами Семена Глузмана, близько 40% пацієнтів вітчизняних психіатричних лікарень не потребують стаціонарного лікування, їм необхідна реабілітація.

Прогресуючий стаціонар

«Якщо в будь-якій західній країні після курсу лікування у психіатричній лікарні пацієнта відправляють у реабілітаційну установу, що допомагає йому відновити соціальні навички і повернутися в суспільство, то в нас таких можливостей [для хворого] фактично немає», – стверджує пан Глузман.

За даними МОЗ, надання психіатричної допомоги в Україні нині орієнтоване переважно на лікування в стаціонарних умовах психіатричних закладів. Режим стаціонарного лікування відрізає і відчужує людину від суспільства, складається враження, що це дорога в один кінець. Самі ж лікарі на запитання, яким чином колишніх пацієнтів українських психлікарень повертають до нормального життя, чіткої відповіді не дають. Пояснення просте: у нашій країні зовсім відсутня соціальна психіатрія і немає реабілітації як такої.

Голова неурядової організації психіатричних пацієнтів «Юзер» Руслан Імерелі запевняє, що в Україні немає жодного нормального реабілітаційного центру. «Замість них показують звичайні психоневрологічні інтернати, – пояснює він. – У той час як психоневрологічні інтернати та медико-соціальна реабілітація – це зовсім різні речі».

Спробою внести зміни було створення відділення медико-соціальної реабілітації в психіатричній лікарні імені Павлова (Київ). «Реабілітація не повинна бути складовою лікарні, – розповідає Семен Глузман, який мав безпосередній стосунок до появи цього відділення. – Однак у тій ситуації вибору не було. Система виявилася неготовою до цього, але ми вкладали гроші, шукали фінансових донорів».

Одинична ініціатива не отримала підтримки. Стало зрозуміло, що чиновники не зацікавлені в заощадженні грошей Міністерства охорони здоров’я. «Думали, що нас підтримають міністерство та регіони, створивши такі заклади у себе, але нічого такого не сталося, нікому нічого не потрібно, – розводить руками Глузман. – Таке відділення – єдине в Києві, а має бути у кожному регіоні. Воно не потребує великих витрат, євроремонту, якогось суперобладнання – це просто приміщення, в якому лікарі, медсестри та соціальні працівники допомагають пацієнтам повернутися в суспільство».

Секретар Асоціації психіатрів переконаний: у Міністерстві охорони здоров’я займаються політикою, тож реабілітаційний центр їм нецікавий.

За словами Руслана Імерелі, проблемою реабілітаційного центру став не лише брак грошей та зацікавленості чиновників. «Реабілітації там як такої вже немає, – бідкається він. – Відділення функціонувало, допоки не прийшла нова завідувачка, яка замість реабілітації влаштувала там піддослідний майданчик для вивчення закордонних ліків».



Побічні ефекти

У Києві полюють на квартири хворих, а психіатричні лікарні Криму самі лікарі порівнюють із концтаборами, стверджує Руслан Імерелі.

«У 2009 році болючою проблемою став Крим, – каже він. – Були скарги на грубе ставлення молодшого медичного персоналу до пацієнтів і між самими пацієнтами, а також на відсутність безплатної допомоги – хворим доводиться самим купувати медикаменти й оплачувати амбулаторне лікування, оскільки Крим на жодні лікарні грошей не виділяє».

На відміну від Криму в Запорізькій області кошти на медикаменти для невідкладної допомоги є. «Але негласно психіатри беруть гроші у родичів хворих», – розповідає Олена Володимирівна, колишній терапевт Молочанського філіалу Запорізької обласної психлікарні. Поведінку колег вона пояснює просто: «Хіба можна прожити на тисячу гривень? Йдеться не про розкіш, так лікарі знаходять вихід, щоб вижити».
Інша справа, що хворим пропонують дешеві ліки, котрі мають дуже шкідливі побічні дії. Передусім для печінки пацієнтів. Завідувач консультативного відділення Київської міської психоневрологічної лікарні №2 Сергій Маляров стверджує: «В нас у продажу є препарати, що не калічать, а лікують людей». Однак на запитання, чи потрапляють вони до пацієнтів його закладу, Маляров заявив: «Ці медикаменти потрапляють, коли на те є можливість».

«Наразі в Україні всі ліки доступні, однак тут не все так просто, – пояснює Семен Глузман. – МОЗ не закуповує медикаментів, це роблять на місцях. Багато залежить від людей, які здійснюють закупівлі в регіонах. Дуже часто придбаваються старі медикаменти з побічною дією, від яких у цивілізованих країнах уже відмовилися. У нас їх застосовують, бо ніхто не проводив дослідження, якими препаратами вигідніше лікувати: дешевшими застарілими чи дорожчими сучасними. Та якщо лікувати дорогими медикаментами, хворий швидше повернеться в суспільство і не сидітиме на плечах платників податків».
Однак, за словами Глузмана, попри раціональність, в Україні лікують такими препаратами, що вимагають довшого часу перебування хворого в лікарні. «У нас немає нормальної системи підрахунку [витрат], усе рахують ліжко-днями, – наголошує він. – У такій ситуації кожен лікар, навіть найгуманніший, розуміє: скорочення кількості ліжко-місць у лікарні означає зменшення прибутків. Так працює система».

Новини RedTram

Loading...