Культура 2017-12-01 12:23 Барабаш Катерина

Дороги щастя Миколи Гоголя

Микола Васильович Гоголь достатньо поїздив Європою. Він любив Відень, Париж, Берлін, але Рим став для нього тим родючим ґрунтом, на якому з новою силою розквітнули його талант і його доля. Рим — це метафора. Рим — це символ. Рим — це нова колиска його біографії та морально-релігійних пошуків.

У жодній із європейських столиць Гоголь не прожив стільки, скільки в Римі: з перервами між 1837-м і 1847‑м, сукупно близько чотирьох років. У жодній йому не працювалося так добре, як у Римі. Жодна не удостоїлася таких (чи хоча б бодай трохи схожих) захоплених емоційних реакцій, тим більше спеціально присвяченого твору, подібного до повісті «Рим». У листах друзям Гоголь зізнається, що ніде не відчував такого припливу сил, ніде не був «занурений у таке спокійне блаженство» (з листа Олександрові Данилевському), тільки в Римі він «був абсолютно спокійний, здоровий» і міг «віддатися моїм заняттям» (із листа Миколі Прокоповичу). «Я весел; душа моя светла. Тружусь и спешу всеми силами совершить труд мой. Жизни, жизни! еще бы жизни!» — писав Микола Васильович своєму другові Васілію Жуковскому. Йому ж в іншому листі зізнавався, що в Римі він «прокинувся знову на батьківщині». Приблизно тими самими словами Гоголь описував улюблене місто в листах до Марії Балабіної, заявляючи, що саме тут «побачив свою батьківщину», «батьківщину душі своєї» і що тут душа його жила ще до його появи на світ. 

«Сам Ісидор»

На тему «Гоголь і Рим» можна писати товстезні монографії, та вони вже й написані. Без Рима Гоголя не зрозуміти. Чому саме тут, у Римі, здавалося б, далеко від батьківщини, з-під його пера вийшов один із найгеніальніших творів світової літератури «Мертві душі»? Загадка? Ну то й сам Гоголь — загадка із загадок.

Але все ж таки, перш ніж насмілитися пірнути в бездонні глибини гоголівської душі й творчості, чи не пробігтися Вічним містом, чи не походити тими самими вулицями, якими ходив Гоголь, чи не пірнути в кафе, де любила сидіти з друзями й знайомими ця велична, непізнана й непізнавана людина? Може, хоч на один міліметр, на півміліметра наблизимося до розгадки його потужної й таємничої душі?

Отже.

Передусім на вулицю San Isidoro, 16. Це була найперша адреса Миколи Васильовича в Римі, хоча й прожив він тут недовго. Гоголь уперше приїхав до Рима 26 березня 1837 року. Разом з Іваном Золотарьовим винайняв дві кімнати в Джованні Мазуччо, відомого в Римі домовласника, який особливо радо приймав у себе людей мистецтва. Так, у нього довго квартирував Орєст Кіпрєнскій. Хто порадив Гоголю винайняти житло саме в Мазуччо, невідомо, але, напевно, хтось зі «своїх», із творчих. У листі Данилевському Гоголь писав, як його знайти: «Из Piazza di Spagna подымись по лестнице наверх и возьми направо. Направо будут две улицы, ты возьми вторую; этой улицею ты дойдешь до Piazza Barberia». «На эту площадь выходит одна улица с бульваром.

Читайте також: Хто пошив гоголівську шинель - портной чи кравець

По этой улице ты пойдешь все вверх, пока не упрешься в самого Исидора, который ее замыкает, тогда поверни налево». «Сам Ісидор», як назвав його Гоголь у листі, — це монастир на честь святого Ісидора, навскоси від будинку, у якому письменник винайняв своє перше римське помешкання. Вулицю San Isidoro багатократно перебудовували. Сьогодні більша її частина — це круті сходи. Зберігся й будинок, де оселився Гоголь у 1837‑му й де написав дві перші глави «Мертвих душ». Щоправда, будинок відтоді трохи перебудували, і ми вже не знаємо, чи в ті самі двері входив письменник, поспішаючи до свого столу, щоб умочити перо для «Мертвих душ». Сьогодні на території старого монастиря міститься Ірландський францисканський коледж, а приходську церкву перенесли в будинок, де й мешкав колись Гоголь. Є в цьому щось символічне — церква в стінах Гоголя.
На думку Золотарьова, життя на Via San Isidoro було найкращим часом для Гоголя: веселий, балакучий, він був захоплений красою римської природи та розкішних пам’яток мистецтва, які його оточували. Те, наскільки письменник був тоді вражений Римом, свідчить один епізод, що трапився навесні 1837 року, про який розповів Золотарьов: «Первое время, от новости ли впечатлений, от переутомления дорогой, я совершенно лишился сна. Пожаловался я на это как-то Гоголю. Вместо сочувствия к моему тяжелому положению он пришел в восторг. «Как ты счастлив, Иван, — воскликнул он, — что не можешь спать!.. Твоя бессонница указывает на то, что у тебя артистическая натура, так как ты приехал в Рим, и он так поразил тебя. И после этого ты еще не будешь себя считать счастливым!» Убеждать в действительной причине моей бессонницы великого энтузиаста, целые дни без отдыха проводившего в созерцании римской природы и памятников вечного города, я счел бесполезным».

Від часів Гоголя Via San Isidoro стала зовсім коротенькою: більша її частина тепер належить до нової вулиці Via Veneto, яка, попри свою «молодість», швидко зажила слави завдяки фільму Федеріко Фелліні «Солодке життя». Тепер Via Veneto є символом солодкого життя: саме нею тутешніми ресторанчиками блукає в пошуках утіхи герой Марчелло Мастроянні.

Незабаром Микола Васильович перебирається на іншу квартиру, що на Via Sistina. За часів Гоголя вона називалася Via Felice — вулиця щастя, а ще раніше — Strada Felice, тобто дорога щастя. Ніби зовсім невелика зміна — «віа» на «страда», а смисл не той! А може, надто багато людей обманулося, вирушивши цією strada в пошуках щастя, та не повернулося? Згодом узагалі прибрали слово «щастя» з назви, присвятивши вулицю Сікстинській мадонні.
Це найвідоміше та найпостійніше місце проживання Гоголя в Римі. Він пробув тут із 1838 по 1842 рік. Тут, як вважають, були дописані «Мертві душі». Район, у якому міститься Via Sistina, полюбився йому найбільше. Утім, а чи були в Римі райони, які Гоголь не любив? Навряд чи. 

Читайте також: В обіймах Чорного лісу

Мешкав Микола Васильович на третьому поверсі, що в ті часи був останнім; тепер над ним надбудували новий. На мармуровій дошці, якою російська колонія вшанувала навесні 1902 року пам’ять письменника, напис: «Il grande scrittore russo Nicola Gogol in questa casa, dove abito dal 1838 al 1842, penso e scrisse il suo capolavoro» («Великий російський письменник Микола Гоголь у цьому будинку, де жив із 1838 по 1842 рік, задумав і написав свій шедевр»). Як бачимо, російська община неточна: «Мертві душі» Гоголь задумав і почав писати раніше й не тут, але, вочевидь, дуже вже хотілося додати значущості будинку. Гаразд, цю неточність можна пробачити. 

Гоголь і паста

Літературний критик і друг Гоголя Павєл Аннєнков у своїх спогадах «М. В. Гоголь у Римі влітку 1841 року» так описував кімнату Гоголя: «Комната Николая Васильевича была довольно просторна, с двумя окнами, имевшими решётчатые ставни изнутри. Обок с дверью стояла его кровать, посередине большой круглый стол; узкий соломенный диван, рядом с книжным шкафом, занимал ту стену её, где пробита была другая дверь… У противоположной стены помещалось письменное бюро в рост Гоголя, обыкновенно писавшего на нём свои произведения стоя. По бокам бюро — стулья с книгами, бельём, платьем в полном беспорядке. Каменный мозаичный пол звенел под ногами, и только у письменного бюро да у кровати разостланы были небольшие коврики. Ни малейшего украшения, если исключить ночник древней формы на одной ножке и с красивым желобком, куда наливалось масло. Ночник, или, говоря пышнее, римская лампа, стоял на окне, и по вечерам всегда только эта лампа и употреблялась вместо свечей. Гоголь платил за комнату 20 франков в месяц».  

Тільки та меморіальна дошка й нагадує тепер про Гоголя. До речі, висить вона високо, на рівні другого поверху, тож побачити її, задерши голову, може тільки той, хто шукає. Простий турист дошку не помітить. Зате в будинку кафе Gogol. Його власник знає, що Gogol — великий російський письменник, відомий у всьому світі своїм твором «Anime morte». Чесно зізнається, що книжку не читав, але слізно обіцяє прочитати до наступного мого приїзду. Я дала йому рік і пригрозила пальчиком: «Перевірю». У відповідь просить привезти йому «забув, як називається, така яскрава лялька». «Matrioshka», — приречено зітхаю й обіцяю привезти з Києва синьо-жовтий браслет. Коли ми вже попрощалися, він раптом похопився: «А знаєте, я чув від когось, що синьйор Гоголь умів готувати божественні макарони!».

Оце так! Певно, навіть літературу він розглядає крізь друшляк. Але ж і справді: Алєксандра Смірнова-Россет відмовляла Гоголя самого готувати макарони: «У Лепре это всего пять минут берет». Ресторан «Лепре», що означає «заєць», російські емігранти любили й поміж собою називали його «У Зайцева». Гоголь тут частенько бував сам і приводив сюди гостей. Про це згадував Аннєнков: «...за длинными столами, шагая по грязному полу и усаживаясь просто на скамейках, стекается к обеденному часу разнообразнейшая публика: художники, иностранцы, аббаты, читадины, фермеры, принчипе, смешиваясь в одном общем говоре и потребляя одни и те же блюда, которые от долгого навыка поваров действительно приготовляются непогрешительно». Ресторан був на Via Condotti, що зовсім поруч із будинком Гоголя на Via Sistina. Його тут давно вже немає — на його місці якийсь банк. Але якщо набратися нахабства й просочитися у внутрішній дворик, то можна побачити на стіні герб власника ресторану. У нижній його частині зайчик. Спробуйте дотягтися до зайчика й погладьте його. Адже він пам’ятає Миколу Васильовича.

На цій самій вулиці одне з найулюбленіших місць Гоголя — кав’ярня Antica Caffe Greca. У ті часи вона вважалася пристойною та популярною і водночас була не надто дорогою. Той факт, що туди навідувалася творча еліта світу, через багато років зробила його гламурним і дорогим закладом. А тоді… Тоді Микола Васильович виходив зі своєї кімнати на третьому поверсі будинку № 126 на Via Felice, йшов повз церкву Triniti dei Monti, біля якої (навіть не сумнівайтеся) іноді затримувався, щоб поглянути з висоти на улюблене місто, потім спускався розкішними бароковими сходами на Piazza di Spagna, де, напевне, підставляв якусь скляночку під струмінь свого улюбленого фонтана «Човник», і вже за мить опинявся в улюбленій кав’ярні.

Читайте також: Йосиф Сліпий: «Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?»

Якщо зібрати у віртуальній вітальні всіх, хто проводив тут час за чашечкою кави, чаю чи склянкою вина, вийде мало не енциклопедія світової художньої думки. В Antica Caffe Greca бували Ґете і Байрон, Стендаль і Шеллі, Андерсен і Міцкевич, Бізе і Ґуно, Россіні та Берліоз, Мендельсон і Ліст, Ваґнер і Тосканіні, Тютчєв і Шаляпін, Ніцше та Шопенгауер. Ну й Микола Васильович, звісно. Кав’ярня, що вважається одним із найстаріших діючих кафе Італії (точніше, другим за віком після одного з венеційських ресторанів), функціонує, але сьогодні більше нагадує музей, у якому через дивну забаганку музейного керівництва відвідувачів ще й частують. Коли ввійти, кав’ярня здається крихітною, але це тільки попервах: приміщення тягнеться далеко-далеко вглиб анфіладою. Стиль незмінний від 1760 року, тобто від самого відкриття. Лише гламуру чимало додалося: офіціанти тут вбрані ніби на прийом до королеви, усюди пам’ятні знаки, особисті речі знаменитих відвідувачів, барельєфи, а вздовж стін упереміж із оббитими червоним оксамитом диванами стоять старовинні книжкові шафи. Розписна стеля тішила око ще Гоголя та решти величної братії. Стіни й тоді були увішані картинами, столи та барні стійки, певна річ, суцільнодерев’яні. На ті часи все це було звичною справою, а нині стало раритетом. 

Тут звикли до відвідувачів-зівак, які блукають кав’ярнею, нічого не замовляючи. Тут ніхто не скаже суворо, як це часто буває в італійців, замовляй або йди геть. Тут кожен офіціант — наполовину офіціант і музейний працівник. Неофіційно, звичайно. Ціни тут такі, що більшість місць не зайняті: відвідувачі просто походжають залами, роздивляються картини й експонати, а випити каву можна за барною стійкою: там набагато дешевше.

Углиб на стіні серед інших облич мініатюрний портрет Гоголя, а трохи далі під склом копія листа Плєтньову від 17 березня 1842 року з відомими словами: «О России я могу писать только в Риме, только там она предстаёт мне вся во всей своей громаде...»

Остання римська адреса

На паралельній вулиці Via del Croce — остання римська адреса Миколи Васильовича. Тут, у будинку № 81, він оселився в жовтні 1845 року й прожив до травня 1846-го. Як і раніше, це житловий будинок, але про Гоголя тут ніщо не нагадує. Окрім, мабуть, самого будинку, внутрішнього дворика та сходів, від часів Гоголя тут нічого не змінилося. Якщо пощастить і вам вдасться потрапити всередину, уявіть собі, що точно те саме впродовж півроку щодня бачив Микола Васильович. І ніякі пам’ятні дошки не потрібні — немає нічого кращого за неторкнуту історію. Сам Гоголь, як розповідають, усякого приїжджого знайомого вів до Колізею, примушував разом із ним лягати на землю й дивитися на небо через арки Колізею, пояснюючи, що зараз вони бачать те саме, що бачили стародавні римляни.

Якщо пройдете трохи вбік, до знаменитого фонтана «Треві», і станете обличчям до нього, опинитеся перед Палаццо Полі. Тут, на четвертому поверсі, мешкала Зінаіда Волконская, «цариця муз і краси», як називав її Пушкін після остаточного від’їзду з Росії. У цій неймовірної краси будівлі зараз міститься Національний музей графіки та дизайну, а колись саме тут Гоголь читав «Мертві душі» Волконскій та гостям її салону. Часто бував Микола Васильович і на її віллі на Еквілінському пагорбі, любив походжати доріжками разом із Жуковскім. Тоді це місце вважалося передмістям Рима, навколо вілли простиралися сільські угіддя, а тепер це резиденція англійського посла. Всередину все одно не пускають, та й далекувато це від центру, тому від п’ятачка, на якому скупчилися улюблені місця письменника, краще пройти до Piazza del Popolo. Через ворота на площі в’їжджав у місто герой гоголівського «Рима»: «І ось уже, нарешті, Ponte Molle, міські ворота, і ось обійняла його красуня площ Piazza del Popolo, глянув Monte Pincio з терасами, сходами, статуями і людьми, які прогулюються нагорі. Боже! Як закалатало його серце! Вертурн понісся вулицею Корсо, де колись ходив він з абатом, невинний, простодушний…» Описав немов власне повернення до улюбленого міста.

Цікаво, що на Via Felice якийсь час жив і Алєксандр Іванов. Щоправда, коли там оселився Гоголь, художник уже квартирував на Vicolo Vantaggio, у будинку № 5, звідки до Via Felice можна було дійти хвилин за п’ятнадцять. Іванов, якого Гоголь називав «il carissimo signore Alessandro», став прототипом Письменника в другій редакції гоголівського «Портрета». Пізніше Гоголь присвятить другові-художнику нарис «Історичний живописець Іванов», що увійшов до «Вибраних місць із листування з друзями», а Іванов «введе» друга безпосередньо у свою найвидатнішу картину — «Явлення Христа народу». Персонажа в коричневому хітоні, що озирається на Христа, художник писав із Гоголя. Микола Васильович часто бував у майстерні Іванова на Vicolo Vantaggio і, як розповідав їхній спільний друг учений Фьодор Чіжов (що мешкав, до речі, в одному будинку з Гоголем на Via Felice), нерідко давав художникові поради, до яких той зазвичай дослухався.

«Нет лучше участи, как умереть в Риме; целой верстой здесь человек ближе к Богу... Вот мое мнение: кто был в Италии, тот скажет: «прощай» другим землям. Кто был на небе, тот не захочет на землю», — писав Гоголь Прокоповичу.
Доля не дала Гоголю «кращого талану»: він помер у нелюбій Москві. Хотів бути на небі, але довелося повернутися на землю. Але там, на небі, у Римі, який він вважав ще однією своєю батьківщиною, Микола Васильович виплеснув величезну частину своєї широкої душі. Таку величезну, що став назавжди так само необхідний Вічному місту, як Колізей, Пантеон, Тибр, Ватикан… 

Новини RedTram

Loading...