Історія 2017-11-25 13:06 Віхров Максим

Економіка геноциду

Як наслідки Голодомору підірвали господарство СРСР

Сьогодні переконливо доведено, що для радянського керівництва Голодомор був способом вирішення «українського питання» в національно-політичній площині. Крім того, Голодомор посідав одне з чільних місць у системі заходів із перебудови економіки СРСР. Із завданням, поставленим у Москві, радянська держава впоралася на відмінно: за оцінками істориків, прямі втрати українського народу сягають 4 млн осіб, а опосередковані демографічні оцінюють ще в 6 млн. Однак поставлених цілей Москва все ж таки не досягла: соціально-демографічний удар українці витримали, а проведені на крові «реформи» прирекли радянську економіку на хронічне відставання, а сам СРСР на дочасний крах.

У загальних рисах радянська політика щодо села зводилася до введення соціалістичної версії кріпацтва. Після колективізації селян перевели в статус неповноцінних громадян, позбавивши їх прав на вільне пересування, вибір професії та місця проживання, а також паспортів. В економічному розумінні вони стали найбільш експлуатованою та безправною категорією працівників, окрім, напевно, в’язнів ГУЛАГу. Продукти праці селянина майже в повному обсязі вилучала держава, а його роботу оплачували за найнижчими розцінками, при чому щомісячну зарплату гарантували лише наприкінці 1960-х. За «трудодні» вони могли отримати також частину збіжжя, але зазвичай вона була мізерною: навіть за виконання плану на це виділялося не більше ніж 25% зібраного врожаю. 

Без комплексних терористичних заходів провести такі «реформи» було неможливо. Селяни не лише становили абсолютну більшість населення, а й встигли повоювати в загонах численних отаманів, тож добровільно ставати кріпаками не збиралися. До справи радянська влада підійшла системно. Окрім індивідуальних репресій внаслідок кількох хвиль «розкуркулення» було знищено (економічно й почасти фізично) прошарок більш-менш заможного селянства, яке могло стати соціальною базою антирадянського спротиву. На противагу їм на селі сформували прошарок лояльних активістів, яких організували в «комнезами», наділивши владою та привілеями. Ну а власне Голодомор був зброєю масового ураження, покликаною не лише остаточно підірвати фізичні сили села, а й зламати його соціальну психологію. Такі наміри радянська влада декларувала абсолютно відверто. «Хлібозаготівлі — це, окрім всього іншого, могутнє знаряддя, метод перевиховання колгоспників, цих вчорашніх одноосібників, у справжніх трудівників соціалістичного господарства», — наголошував Павєл Постишев на пленумі ЦК КП(б)У в 1933-му.

Читайте також: Роздратування голодом

Мета «перевиховання» була цілком зрозумілою. На родючих українських чорноземах селянин був досить автономним від держави і, як показала революція, здатним не лише до господарської, а й до військової самоорганізації. Зрозуміло, що для будівництва тоталітарної держави такий тип непридатний. Радянська людина мусила бути цілковито залежною від влади й абсолютно самотньою перед лицем її страхітливої могутності. Саме такий ефект, хоча й тимчасовий, справив на селян Голодомор. З одного боку, це була неприхована демонстрація сили. В уявленнях селянина голод був наслідком стихійного лиха або воєнного спустошення, але радянська влада показала, що здатна насилати голод і моровицю в наказовому порядку, та ще й у мирний час. З другого боку, голод зруйнував селянську солідарність, оскільки перед лицем голодної смерті кожен рятувався самостійно, при чому нерідко аморально — від відмови допомагати іншим до канібалізму. Не менше деморалізувало село те, що потім жертви геноциду мусили жити поруч із його виконавцями та вдавати, що нічого не сталося.

Голодомор і колективізація виштовхнули в міста мільйони українських селян. Так сталінська індустріалізація, по суті, робилася руками останніх: одні працювали на неї в колгоспах, а інших під страхом голоду й закріпачення загнали на шахти та заводи

Звичайно, селяни чинили спротив і Голодомору, і колективізації. Лише в 1932-му на території УРСР відбулося понад 1 тис. актів збройного спротиву, більш ніж 40 тис. селянських господарств вийшло з колгоспів, а 0,5 тис. сільрад відмовилися виконувати плани хлібозаготівель. Однак зрештою своєї мети радянська влада досягла: унаслідок колективізації 80% земель сільськогосподарського призначення розпоряджалися колгоспи (і ще 10% — радгоспи). Проте економічні наслідки виявилися зворотними до очікувань: сільське господарство почало занепадати. Протягом 1930-х урожайність зернових у СРСР була нижчою, ніж у 1914–1916-му, а обсяги річних урожаїв застрягли на дореволюційному рівні аж до 1960-х. Схожою була ситуація й у решті галузей. А оскільки населення зростало, над СРСР постійно нависала загроза голоду, із якою Москва «боролася» через дискримінацію. Залежно від місця проживання та професії населення СРСР ділилося на чотири категорії забезпечення: перерозподіл продовольства й інших благ відбувався на користь населення великих міст, партійної номенклатури та працівників стратегічно важливих галузей. Але й цього виявилося замало. «Гумконвої» до країн соцтабору споряджалися задля ідеологічного ефекту, а щоб прогодувати власних громадян, продовольство доводилось імпортувати. Навіть у «золотих» 1970-х мешканець СРСР споживав у середньому вдвічі менше м’яса та майже втричі менше фруктів, ніж канадець або американець.

Планова економіка сама собою була великим безглуздям, але в селі було знищено осердя будь-якого виробництва — мотивацію людей до праці. В умовах соціалістичного кріпацтва селяни ухилялися від колгоспної панщини як могли. Коли наприкінці 1940-х у селах Луганщини з’явилися перші депортовані лемки, місцеве населення сприймало їх за диваків, оскільки ті працювали на колгоспних полях так само, як на власній землі. Там, де селянин міг конвертувати свою працю у власний добробут, а не «трудодні», від ліні та нехлюйства не лишалося й сліду. Напівлегальний сектор індивідуальних господарств, де він мав відносну економічну свободу, процвітав і вражав своєю продуктивністю. Наприкінці 1970-х на присадибних ділянках, які займали менше ніж 5% посівних площ, вирощувалося майже 60% радянської картоплі та 30% овочів. Також індивідуальні господарства забезпечували близько 30% молока, м’яса та яєць. Але ніяких висновків у Москві не робили й гнули свою лінію далі, прирікаючи країну на постійний продовольчий дефіцит.

Геноцид і закріпачення селянства позначилося й на індустрії, куди спрямовувалися висотані із села ресурси. Йдеться не лише про продовольство, а й про робочу силу, від нестачі якої потерпала радянська промисловість.

Читайте також: Чому в Кремлі замовчували голод 1921 року в Україні

Для того щоб наситити індустрію робочою силою, комсомол затято агітував у колгоспах, а Наркомат праці та Колгоспцентр просто спускали на місця рознарядки, за якими сотні тисяч селян відправляли на промислові підприємства й будівництво. Але праця на заводах і шахтах була для них незвичною, а умови життя в робітничих поселеннях нестерпними. Тому масову втечу людей із села вирішили стимулювати радикальними засобами. «У нас країна колгоспна. Якщо колгоспнику дати цілком нормальну забезпеченість, то він нікуди на завод не піде, а ось на підземні роботи їх і на аркані не затягнеш», — пояснював партійцям Іосіф Сталін у 1934 році. Розрахунки справдилися: Голодомор і колективізація виштовхнули в міста мільйони українських селян, які там рятувалися. Так сталінська індустріалізація, по суті, робилася руками останніх: одні працювали на неї в колгоспах, а інших під страхом голоду й закріпачення загнали на шахти та заводи. 

Спрямувавши в індустрію мільйони селян, радянське керівництво отримало бажаний ресурс, проте розпорядитися ним не спромоглося. Готуючись до наступальної війни, Сталін вимагав пришвидшеної індустріалізації. Але якщо промислове обладнання можна було купити на Заході, то перетворити вчорашніх селян на кваліфікованих робітників набагато складніше. Тим більше коли прошарок технічної інтелігенції вже був майже повністю знищений. Тому в Москві вирішили проводити індустріалізацію в екстенсивний спосіб, компенсуючи брак кваліфікації робітників ентузіазмом. Цей абсурдний експеримент увійшов в історію як стахановський рух, котрий розгорнули в 1935-му. Якщо в нормальних умовах розмір зарплати пов’язаний із рівнем кваліфікації, то стахановець міг зірвати куш ціною ризику й надзусиль. Навіть «подвиг» Алєксєя Стаханова, зрежисований за вказівкою згори, здійснювався з грубезними порушеннями техніки безпеки та міг закінчитися трагедією для нього самого та решти задіяних гірників. 

Зрозуміло, що досягти стійкого економічного зростання завдяки окремим «трудовим авантюристам» було неможливо. Замість цього стахановщина створювала хаос у виробничих процесах, і зрештою від неї відмовилися. Однак зі шляху екстенсивного розвитку СРСР не звернув до самого кінця. Розорювання цілини замість розвитку сільськогосподарських технологій, будівництво дедалі глибших шахт замість підвищення енергоефективності індустрії, спорудження нових заводів замість модернізації галузей — усе зумовило відставання СРСР від євроатлантичних країн. Такі перспективи були цілком очевидними вже наприкінці 1930-х, коли показники промислового розвитку стали катастрофічно падати й радянське керівництво кинулося в паніці закручувати гайки. У 1940 році робітникам заборонили змінювати місце роботи, скасували вихідні дні та впровадили жорстокі покарання за прогули й так далі. Якби не Друга світова війна, усе могло б закінчитися поверненням до воєнного комунізму та, найімовірніше, дочасним економічним крахом СРСР.

Читайте також: Гарет Джоунз – самовидець янгола голоду

Тож Голодомор є символом не лише жорстокості, а й фантастичної бездарності комуністичного режиму. Єдина наука, яку опанували радянські керманичі, — це наука терору. Власне, саме завдяки цьому їхній режим постав і протримався цілих 70 років. Але подолати історичну спадщину комунізму складніше, ніж декомунізувати міста та села. Ще й сьогодні в українському суспільстві поширений погляд, що політична воля важить більше за економічні розрахунки й іншу «теорію». Претендентів на роль вольових рятівників України також не бракує. Та хоч би якою риторикою користувалися, у них легко впізнати тих самих більшовиків, можливо, не таких жорстоких, але так само самовпевнених і некомпетентних. Звичайно, серед теперішніх українських популістів годі шукати лєнінів, але своїх чавесів і мадуро не бракує.
Залишається сподіватися, що ук­раїнцям вистачить здорового глузду й Україна не стане європейською Венесуелою, у якій ліві популісти зараз влаштували голод. Ми вже своє відголодували. 

Новини RedTram

Loading...