Історія 2017-12-03 13:04 Осташко Тетяна

В’ячеслав Липинський. Спадщина

Що недооцінили сучасники у вченні засновника українського консерватизму й чим його праця цінна для сучасників

Політична концепція В’ячеслава Липинського (1882–1931) надала нового якісного звучання національно-визвольному руху українців у ХХ столітті. Адже його праці зробили справжню революцію в народницькому світосприйнятті та позбавили його монопольних позицій у формуванні ідейних орієнтирів українського громадянства. Історичні праці діяча започаткували формування державницької школи в ук­­раїн­­ській історіографії та суспільній думці. 

Діяльність В’ячеслава Липинського припадає на складний період Українських національно-визвольних змагань, позначених гострою конкурентною боротьбою між різними таборами українських суспільно-політичних сил та рухів. Українська Центральна Рада, Директорія УНР за час свого існування продемонстрували соціальну та ідейно-політичну неоднорідність українського суспільства, брак внутрішньої єдності й гостроту соціально-класового антагонізму, що зрештою призвело до занепаду державності. 

Протиборство в українському суспільно-політичному русі з усією повнотою вилилося в серйозні дискусії в середовищі української еміграції, відлуння яких не уникнула й сучасна українська історіографія. Новітня суспільно-політична думка досі поділена на чотири головні напрями: народницький, консервативний, комуністичний та інтегрально-націоналістичний. На відміну від народницької історіографії, яка найбільше переймалася гаслами встановленням соціальної рівності та справедливості, В’ячеслав Липинський був націлений на пошуки рецептів здобуття національної держави. Його творчість є потужним внеском у розвиток суспільно-політичної думки українців, яка значною мірою ґрунтується на вивченні досвіду державного будівництва в 1917–1921 роках.

Читайте також: Cкромна чарівність консерватизму

Ідеї та діяльність Липинського багато в чому суперечили тогочасним загальним тенденціям українського суспільно-політичного руху ХХ століття. Він скептично оцінював масове захоплення української інтелігенції соціалістичними ідеями й критично сприймав участь її в загальноросійському революційному русі. «Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо, — наголошував В’ячеслав Липинський. — Російська революція годується головним чином нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію». Натомість він пропонував відродити державницькі традиції української шляхти й зберегти особливості її соціальної та культурної сутності, які вважав надзвичайно цінними для українського руху.

 

Фактично це було несподіваним для багатьох запереченням безоглядного «народолюбства» в тогочасному українському суспільному житті та намаганням визволитися від ліберально-народницької однобічності в політиці та науковій діяльності. Така позиція базувалася на глибинному усвідомленні своєї належності до шляхетського стану та переконанні, що останній має бути органічним складником українського народу й повернути собі роль провідної верстви. Липинський рішуче відмовляється від наявної в українському русі традиції представляти «панів» як ворогів народу і вважав, що, повертаючись до свого народу з російського та польського таборів, вони вносять у процес українського відродження свій культурний, господарський, адміністративний досвід, інтелектуальні та матеріальні цінності, суттєво посилюючи позиції українського громадянства. 

Ідеї та діяльність Липинського багато в чому суперечили тогочасним загальним тенденціям українського суспільно-політичного руху ХХ століття. Він скептично оцінював масове захоплення української інтелігенції соціалістичними ідеями й критично сприймав участь її в загальноросійському революційному русі

Проти класових «трендів»

Напередодні та відразу після Лютневої революції 1917 року більшість українських політичних діячів відкидали гасло державної самостійності України й у перших державно-правових актах — універсалах Української Центральної Ради — вперто обстоювали гасла її автономії в складі «федеративної Росії». Пізніше, аналізуючи діяльність Української Центральної Ради та її лідерів, у своїх «Листах до братів-хліборобів» Липинський підкреслює, що «весь перший період Центральної ради у внутрішній політиці пройшов (…) під гаслом боротьби з самостійниками взагалі і з самостійниками несоціалістами зокрема». Він наголошує, що «соціалістичні українські партії порішили в певний момент ідею самостійности змонополізувати виключно для себе, викинувши просто як «реакціонерів та гетьманців» всіх давніх самостійників за межі української нації, котра від дня проголошення четвертого універсалу мала стати вільною й незалежною нацією, промінявши автономію на самостійність — соціал-революціонерів». Потрібна була «справжня революція супроти народницького світогляду», щоб вивести український рух із глухого кута автономістсько-федеративних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною та Росією, зауважував учений. 

В’ячеслав Липинський гостро критикував класову упередженість лідерів Центральної Ради за її політику відчуження так званих експлуататорських класів, що позбавляло національно-визвольний рух надзвичайно цінних для державотворення суспільних прошарків. Зокрема, скептично оцінював спроби українських соціалістів спертися в державотворенні лише на трудящі маси. Він критикує Центральну Раду, для якої «членом «української» нації міг бути тільки той, хто поступову й демократичну програму української інтелігенції визнавав і мандат на представництво народних інтересів в її руки склав». В інтерпретації лідерів українських соціалістів, зауважував В’ячеслав Липинський, «лівіші кадетів і правіші большевиків» — ось були ті рамки, у яких могла існувати «українська нація».

Переосмислюючи перебіг визвольних змагань, Липинський вважав, що українці виявилися неготовими до виконання свого історичного завдання в 1917 році — здобути державність, а їхні розпорошеність, розбрат та неорганізованість мали для України фатальні наслідки. Це спонукало вченого до вивчення та осмислення сутності української еліти в процесі національного відродження, піднесення її ролі в боротьбі за державність, пошуку шляхів її організації. Його позиція багато в чому виявилася тотожною з міркуваннями відомого українського громадсько-політичного діяча, мецената, видавця газети «Рада» Євгена Чикаленка (1861–1929), який відійшов від сповідуваних ним принципів лібералізму на позиції консерватизму.

Читайте також: В’ячеслав Липинський: жертвопринесення

Останній, зокрема, згадує про досвід польської інтелігенції, яка працювала за кордоном, щоб «привернути опінію Європи», і водночас творила духовні цінності, необхідні для утвердження своєї державності. Це був дороговказ українцям для вироблення їхньої суспільної поведінки на ближчу перспективу й засвоєння прикрих уроків 1917–1921 років. Найбільше нарікань Євген Чикаленко мав щодо української інтелігенції, яка «проявила за цей час багато всякого паскудства, анальфабетизму, що свідчить про її політичне дитинство». На його думку, вона ще не мала «ніяких устоїв, навіть моральних». «Я не раз кажу, що аж тоді збудується українська державність, коли повиростають діти отих наших соціялістів, які, будучи міністрами, понакрадали мільйони, і таким робом витворять свою буржуазію, якої у нас досі майже не було», — писав 21 січня 1920 року Чикаленко в листі Липинському. І далі там само: «Хами! У нас пооднімали маєтки, а самі, добравшись до державних грошей, понабивали ними свої кишені і поставали мільйонерами. Але як легко прийшлись оті гроші, так легко вони й розвіються, без всякої користи для України».

На державницькій позиції 

Державницьку позицію В’ячеслава Липинського не сприймала більшість соціалістично налаштованих українських діячів, проте за доби Української Держави й за часів Директорії УНР політична послідовність і принциповість діяча дістали широке визнання в тогочасному політикумі. «Його авторитет стояв так високо у всіх українських національних партіях взагалі, — підкреслював Дорошенко, — що ім’я В. К. Липинського незмінно фігурувало в усіх комбінаціях зложення нового складу кабінету міністрів як кандидата на пост міністра закордонних справ, від чого одначе він ухилявся з власної волі». Подавши у відставку з посади посла УНР у Відні, він вирішив зайнятися науковою та публіцистичною працею, готуючи ідеологічний ґрунт для подальшої боротьби за українську державність.

На відміну від соціалістичних представників з українського проводу, які очікували допомоги від «демократичної» Росії, а згодом від Антанти, пізніше Польщі, Липинський робив наголос на необхідності спиратися насамперед на власні сили у змаганнях за державність. Чи не головним у цьому процесі, на його переконання, повинно стати творення нової української еліти, якій мали бути властиві високі моральність, організованість та безмежна жага до перемоги. Спільним завданням для всіх національно свідомих сил повинно було стати об’єднання на ґрунті державних інтересів. 
На жаль, ідеї В’ячеслава Липинського були незрозумілими значній частині його сучасників. Це, зокрема, засвідчують слова відомого українського історика Дмитра Дорошенка, який свого часу нарікав, що якби праця такої ідейної глибини й цінності, як «Листи до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського, «появилася десь у наших сусідів, у чехів, у поляків, то напевно викликала б жвавий обмін думок і утворила б цілу літературу; у нас же ся праця впала як камінь серед стоячого болота: ні згуку, ні відгуку». 

Чому ж, здавалося б, ґрунтовні та системно переконливі висновки, які В’ячеслав Липинський виклав у своїх «Листах до братів-хліборобів», залишилися маловідомими сучасникам. Дорошенко констатував, що думки Липинського «просто з коренем вивертають утерті, шаблонові погляди української інтелігенції в питаннях державного будівництва й справляють українську національну думку на зовсім новий шлях». Очевидним є те, що ліберально-демократична інтелігенція не погоджувалася з жорсткою критикою з боку Липинського її дій, які призвели до провалу державницького випробування в 1917–1921 роках. Для вченого ця критика була засобом пошуку дієвих кроків у боротьбі за національну самостійність. 

Поряд із науковою та публіцистичною працею В’ячеслав Липинський вів розлоге листування з багатьма українськими політичними діячами, пояснюючи свою позицію та окреслюючи перспективи державного майбутнього України. Його епістолярна спадщина є надзвичайно цінним внеском у сучасну українську суспільно-політичну думку. «Моя література в моїх листах. І все, що я писав, мені боліло», — ділився Липинський в одному з листів із Василем Стефаником. Сила його думки, висловлена в листах до багатьох своїх адресатів, не поступається суспільній значущості його творів. Так, зокрема, в епістолярії до Євгена Чикаленка вчений розмірковує над проблемою, яка стала на заваді відродженню національної державності. Він переконаний, що головна причина цього полягала у відсутності солідарності в тогочасного українського проводу та нестримному бажанні кожного партійного ватажка будь-що очолити державну владу. Головну проблему національної бездержавності він вбачав у неорганізованості української аристократії, її недисциплінованості, які тягнули за собою повстання та «даремний пролив крові». Липинський не вірив, що Україна може постати в результаті стихійних виступів. «Так як ніде в світі не бувало, щоб народ сам, без провідників, міг сотворити з себе націю, — наполягав він у своєму листі. — Сучасна Європа нам Варягів не дасть, і коли ми з Вами — всі старі українські пани-хлібороби — не здатні тими Варягами стати, то буде на Україні те, що й доси, тобто безголов’я». Однак він не втрачав надії, що вдасться зорганізувати еліту: «Од голови все псується, од голови і відроджується. Я думаю, що голова наша здорова, і тому не трачу надій».

Попит на «Хліборобську Україну»

В’ячеслав Липинський не вірив, що «нація Українська відродиться сама по собі, механічно», тому що «не бачить ніяких даних на те, щоб дальші покоління видали з себе инших Петлюр, Махнів, Скоропадських і т. д., чим покоління сучасне». Тому й підкреслював, що «коли сучасні Петлюра, Махно і Скоропадський нічого не здатні сотворить, то де запорука, що сотворять щось їхні і такі ж, як і вони, нащадки». Він доводив оманливість тверджень, що «сучасне покоління нічого не варте, а прийдуть колись кращі». На його думку, підстав для оптимізму в оцінці творчого потенціалу було дуже мало, адже існувало правило, що «честним і розумним Українцем у нас єсть і може бути тільки той, хто не займається політикою, то розуміється всі честні і розумні Українці мусять в кінці кінців одійти од політики». Він сумнівався в тому, що українська нація і національна культура будуть створені самими лише «авантюристами і пройдисвітами», «з діяній, як каже Куліш, «п’яниць гірких і розбишак великих». Тому, на думку Липинського, варто було вирішити дилему: «або творити націю і тоді мати діло з Петлюрою, Махном і Скоропадським, бо инших немає, або ж, прийшовши до переконання, що сучасна Україна це жульничество, одійти од політики, спасти свою особисту честь і перекласти національну творчість на слідуючі покоління». 

Читайте також: Речник консерватизму

У своїх «Листах до братів-хліборобів» В’ячеслав Липинський писав, що не приніс нових суспільних цінностей, лише упорядкував, сконкретизував те, що українство містить у собі доброго, благородного, творчого. Учні та послідовники згадували його настанови, що «нових будуючих первнів в українськім народі не треба творити, їх треба лише віднайти, відродити і застосувати в суспільній системі». «І якби не Липинський, — зауважував, зокрема, Микола Базілевський, — якби не його залізна моральна підтримка, його поради і вказівки, обставини, мабуть, таки загнали б нас у зневіру, бо до внутрішнього переродження було ще далеко, ой як далеко!»

Попри вперте ігнорування книги Липинського в колах української політичної еміграції, вона набула поширення в радянській Україні. Відомо, що в журналі «Хліборобська Україна», який редагував і видавав у Відні В’ячеслав Липинський, друкувалися частини його праці «Листи до братів-хліборобів». Цей часопис підписували бібліотеки університетів Києва, Харкова, Одеси й насамперед Всенародна бібліотека України при Всеукраїнській академії наук у місті Києві (сучасна Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Очевидно, що й видання в 1926 році самої книги вченого стало доступним для читачів в УСРР. Зокрема, увагу до неї виявив відомий український радянський письменник і публіцист Микола Хвильовий, який, прочитавши твір Липинського, зауважив: «Так, цей панок все продумав, не дивлячись на те, що він монархіст». З листування вченого можемо дізнатися, що в київських бібліотеках були черги охочих прочитати журнал «Хліборобська Україна».

Модерний монархіст 

Липинський не просто критикував українську еліту за небажання об’єднатися навколо єдиного лідера та національної ідеї. Навпаки, він пропонував рецепти, які мали коріння в історичному минулому та традиціях українського народу. Несправедливим буде пов’язувати консервативну концепцію В’ячеслава Липинського виключно з монархічною ідеєю. Навпаки, державну модель спадкової конституційної монархії в традиційній для України формі гетьманства він адаптує до модерних суспільно-політичних ідей західної суспільно-політичної думки ХХ століття. Як відомо, у центрі його наукових досліджень була козацька революція під проводом Богдана Хмельницького. Досліджуючи цей період, Липинський насамперед шукав державотворче зерно, на якому ґрунтувалося національне відродження того часу. На його переконання, ренесанс української державності в ХVІІ столітті був можливим завдяки низці факторів: об’єднанню всіх верств українського суспільства навколо козацтва, яке протягом війни залучило до державного будівництва представників інших станів, як-от селянство, міщанство, шляхта; участі у визвольній війні 1648–1657 років української шляхти, яка сприяла піднесенню загальнокультурного рівня козацтва; утвердженню селянсько-козацького землеволодіння та ліквідації колоніально-паразитарного господарювання польської магнатерії; освяченню визвольної боротьби православною церквою. Так само в практичній площі В’ячеслав Липинський розглядав досвід Української Держави на чолі з Павлом Скоропадським. На його переконання, інститут гетьманства мав усі шанси стати головним гарантом стабільності в Україні. Влада гетьмана, обмежена парламентом, на думку вченого, могла виконувати консолідуючі та представницькі функції в суспільстві. Слід зауважити, що українська еліта на зламі століть узагалі не бачила перспективи для української держави. Натомість самостійницьку модель української державності Липинський значною мірою спирав на тези відомого трактату Нікколо Макіавеллі «Володар», глави якого переклав українською мовою. Наслідуючи італійського мислителя, він намагався піднести політичну культуру свого народу, виробивши вчення про вирішальну роль політичного проводу в національній історії. 

Ставка на суспільний плюралізм 

Консервативні ідеї В’ячеслава Липинського ґрунтувалися на принципах: суспільного плюралізму — Україна повинна розвинути диференційовану класову структуру, що охоплювала б усі верстви, потрібні для існування зрілої нації та самостійної держави; відродження національної аристократії, яка могла б стати сполучною ланкою між «старою» й «новою» Україною та внести елемент стабільності в національне життя; політичного плюралізму — необхідності існування політичної опозиції гетьманській владі, яка своїм тиском на державний апарат не допустить його бездіяльності; територіального патріотизму — всі мешканці України є її громадянами незалежно від їхнього етнічного походження, віросповідання, соціальної належності та національно-культурної свідомості; релігійного плюралізму — рівність усіх конфесій і неможливість ототожнення національності з будь-яким віровизнанням. Ці базові принципи своєї концепції Липинський не лише сформулював теоретично, а й дотримував їх та пропагував своїм способом життя.

Адже вчений ніколи не зрікався ні своєї нації, ні своєї віри, ні своєї верстви. Він писав, що народився «в глибоко віруючій римо-католицькій шляхетській землевласницькій сім’ї» та «виніс з неї правдиве прив’язання до Св. Католицької Церкви», якій був вір­ний усе своє життя. Йому вдалося поєднати любов до рідної України, де він народився та виріс, польське походження, католицьку віру, яку він сповідував, і шляхетську станову належність. Концепція територіального патріотизму, якої він дотримувався, мала об’єднати та консолідувати всі нації та стани спільним почуттям їхньої належності та любові до рідної землі.

Одразу після смерті В’ячеслава Липинського з’являється серія статей про його життя, творчість та наукову спадщину. Їхніми авторами були відомі українські історики, філософи, громадсько-політичні діячі. Видатний дослідник української історіографії В’ячеслав Заїкін у своєму дослідженні «Вячеслав Липинський як історик» захоплювався історіософською природою праць ученого. Він, зокрема, робив наголос на тому, що на відміну від своїх попередників найвищим критерієм історії Липинський вважав «Божу заповідь, християнську етику». Тому, на думку Заїкіна, праці Липинського «при всій своїй актуальності й злободневності є й довгі часи будуть найповажнішими, класичними творами в нашій історіографії та фільософічній публіцистиці». Інший відомий український історик і філософ Іван Мірчук наголошував на месіанізмі Липинського як явища в українській суспільно-політичній думці. Оскільки, за його словами, «саме історик-державник, творець державницької ідеології виступив з проповіддю ідеї месіанізму». Мірчук вбачає заслугу Липинського в тому, що, «не оглядаючись на настрої українського громадянства і всупереч національній традиції», він висунув зовсім виразно думку про «післанництво України у світовій історії». Своєю чергою, всесвітньо відомий філософ Дмитро Чижевський побачив у «Листах до братів-хліборобів» «систему фільософічно уґрунтованої політики» Липинського. На переконання Чижевського, висновки вченого, висловлені в книзі, «можна прикласти до розв’язання політичних проблєм усіх часів і народів», тому що здійснений ним розгляд політичних процесів на різних етапах «є виявом вічних, глибоких тенденцій та законів історичного процесу взагалі».

У політичній системі координат

Після Другої світової війни розпочався новий етап переоцінки стратегії й тактики національно-визвольного руху українців. Нове покоління української молоді, яка з різних причин опинилася поза межами Батьківщини, прагнуло знайти інше ідеологічне підґрунтя для боротьби за державну незалежність України. Саме в цей час спостерігалося посилення позицій українського консерватизму та державницької ідеології серед емігрантів з України, які прагнули проаналізувати помилки й прорахунки в боротьбі за державну незалежність. Не останньою чергою це було пов’язано також із розчаруванням у методах і тактиці боротьби українських націоналістичних організацій.

Читайте також: Зберегти себе. Потреба консерватизму

У 1949 році доктор філософії Василь Рудко, один з активних діячів Організації українських націоналістів (мельниківців), опублікував під псевдонімом Р. Лісовий монографію «Розлам в ОУН (Критичні нариси з нагоди двадцятиліття заснування ОУН)». Один із розділів був присвячений аналізу політичних концепцій Дмитра Донцова та В’ячеслава Липинського. Автор закидає, зокрема, Донцову, що він «відгородив китайським муром усе молоде покоління від Липинського» й у своєму негативному ставленні до нього об’єднався зі старшим поколінням ліберально-демократичної інтелігенції, яка не могла пробачити вченому гостру критику своїх дій у його праці «Листи до братів-хліборобів».

Василь Рудко називає В’ячеслава Липинського «аристократом великої політичної школи й старої культури». За його словами, праця «Листи до братів-хліборобів» «принесла — єдина — українству після визвольної війни політичну доктрину великого масштабу». Автор також підкреслює, що окрім Липинського «ніхто так глибоко не з’ясував тієї слабкості українства, що він її називає бездержавністю, внутрішнім нахилом до колоніального існування», і «ніде так не розгорнена фатальна для українців проблема влади й політичного росту — проблема, об яку розбиваються українські зусилля». Крім того, за словами Рудка, теорія нації Липинського «єдина з усіх у нас існуючих, що має силу і при сучасних відносинах на Україні». 

Справжній системний науковий процес вивчення життя і творчості Липинського розпочався із заснуванням 1963 року у Філадельфії (штат Пенсильванія, США) з ініціативи Євгена-Михайла Зиблікевича (псевдонім К. Порохівський) Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського (СЄДІ). Інститут розпочав науково досліджувати вже опубліковану творчість Липинського, а також його ненадруковані праці та листування. До дослідницької роботи були залучені відомі українські зарубіжні вчені Омелян Прицак, Іван Лисяк-Рудницький, Євген Пизюр, Василь Рудько, Іван Коровицький і Роман Залуцький. 

Аргументуючи необхідність видання творчої та епістолярної спадщини В’ячеслава Липинського, редакційна колегія СЄДІ робила наголос на тому, що в особі патрона інституту «українство посідає одну з найяскравіших та рівночасно многогранних постатей» українського національного відродження. Зокрема, наголошувалося, що Липинський чи не єдиний в українській історіографії зумів у нову добу українського відродження створити «цілком завершену політичну систему». 

Читайте також: Консерватори 2.0

СЄДІ вдалося лише частково реалізувати свої видавничі плани. Насамперед інститут видав визначні історичні праці Липинського: «Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych podwodzą Bohdana Chmielnickiego» (польською мовою та в перекладі українською «Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького», переклад Юрія Косача, за редакцією Л. Біласа); «Україна на переломі 1657–1659: замітки до історії українського державного будівництва в XVII‑ім столітті» (за редакцією Л. Біласа) та політичний трактат «Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму» (за редакцією Я. Пеленського). У серії «Архів» вийшли друком «Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського» (за редакцією І. Коровицького) та «Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського» (за редакцією І. Лисяка-Рудницького). У 2003 році побачив світ перший том «Листування» (А — Ж) В’ячеслава Липинського (за редакцією Р. Залуцького та Х. Пеленської). У 2015‑му — перший том «Суспільно-політичних творів» Липинського (за редакцією І. Гирича та О. Проценка).

Доступ до наукової, публіцистичної та епістолярної спадщини В’ячеслава Липинського з кожним роком стає більшим. Значною мірою цьому сприяв вихід у світ п’ятикнижжя наукового збірника «В’ячеслав Липинський та його доба» за редакцією Ю. Терещенка (упорядники Т. Осташко, Ю. Терещенко). Через обмеження доступу до архівної колекції діяча в Римі та Філадельфії й виникла ідея якнайповнішого видання його епістолярію та маловідомих в Україні праць, а також досліджень діяльності та творчості, які були опубліковані за кордоном. 

Творча спадщина Липинського має слугувати серйозною лектурою для українських політиків, які й сьогодні потребують консолідації заради національної державності. Його політична система координат значною мірою могла б спростити розуміння, як і за якими правилами має розвиватися модерна українська нація, які критерії повинна встановити держава для співіснування з нею. 

Новини RedTram

Loading...