Приватна урбаністика 2017-11-30 13:54 Олеся Яремчук

Краматорськ. Металевий жар

Всуціль металевий. Намацуючи під пальцями хоч якусь шпаринку, шкіра пече — не відкрити. Бачиш же — десь відтінює світло. Вугляна жаринка освітлює все довкола, стіна мерехтить тінями. Але де? Де тут вхід?

Вулиці широкі й порожні, ледь притрушені першим снігом. Йдеш по ньому, втягуючи голову від холоду, ховаючи руки в кишені, пришвидшуючи дрібний крок. Лабіринт багатоповерхівок, змії стежок. Сніг одразу тане, залишаючи черевики мокрими від вологи.  

Тут був Ленін. Кажуть. Але вже не повернеться. Здається. Радянські атрибути рудиментарні — машина часу, лише сьогодні, тільки для вас. Йду, споглядаю, спотикаюся.

Чиатйте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою

Пригадую, лише пригадую: в який день тут був сніг? коли з британською дослідницею бігла від оскаженілого собаки, завертаючи за повороти нутрощами старого заводу? коли блукала руїнами знищеної під час обстрілів психлікарні, що у Слов'янському районі?

Де тут люди? Говорю на вулиці ламаною російською — втомлені, льодяні, зневірені, нервові. Особливо від різких звуків. Пережите відбивається на кожній лінії обличчя. Тільки діти спалахують сміхом у строкатих шапках. Люди, чуєте.

Крига.

— Бачила все: як стріляли, як «Гради» летіли, як убивали людей, — розповідає пані Світлана. —  Не дай Боже комусь так, як нам, по підвалах бігати. Страх. Біжиш, перед очима все мутніє. А коли повернулася у свій дім, тут був жах. Усе зруйноване, — на чолі у жінки з’являються зморшки, а я лиш тепер зауважую її вік. — Мені досі здається, що ті снаряди летять. Як тільки подумаю, у мене одразу хвиля всередині піднімається, всю трясе. Весь цей біль проходить через мене.

Холод.

— Відчуття того, що все може змінитися будь-якої миті, не залишає, — зізнається Інна. — Коли 9 лютого 2015-го обстріляли Краматорськ, я пам’ятаю, як запанікувала: одразу побігла забирати малого з садочка, взувалася уже десь по дорозі. Але навіть тоді, коли мала можливість, не поїхала з міста. Я не готова залишити все. Хочеться, щоби ми втримались.

Світло.

Воно є, ось кілька кроків до нього: наліво, направо, знову вперед. На дорозі знову конгломерати металу — громіздкі, об’ємні, всюдисущі. Якби метал міг бути в повітрі, він би був. Вдих — і він розтікається тілом. Але десь, десь відтінює світло.

— Тут інший Донбас. Не той, про який думають, що тут живе лише «бидло», — каже Алевтина. — Серед нас багато активних людей, котрі готові самі змінювати наше маленьке місто. І знаєте, що я вам скажу: так крок за кроком змінюється країна. Хочеться більше волонтерських проектів, хочеться витягувати людей з їхніх «мушель».

Читайте також: Івано-Франківськ. Місто, яке ми зводимо

Жар.

— Знаєш, тут була така ситуація: жінка йшла забирати одну дитину з садочка, в той час як інша, десятирічна, лишилась удома сама. Мати бігла чимшвидше додому, і просто біля під’їзду її вбило. Накрила собою малого, — Настя довго мовчить, але її глибокі блакитні очі, що в них лишила свій смуток війна, наче говорять за неї. — Із цього моменту я вирішила допомагати дітям. Знайшла родичку цієї жінки, збирала кошти для діток, що лишилися сиротами.

Ці голоси вперше я почула у листопаді 2015 року. Краматорськ вразив мене настільки, що відтоді я постійно туди повертаюся: і приватно, і у справах. Неодноразово робила презентації на Сході й іще не раз робитиму. Ті, хто мене добре знають, начулися і про ці поїздки, і про мої глибокі враження. А вразило передусім те, що серед загальної депресії та сірості у Краматорську з’явилося багато світла — молодих, активних, рішучих людей, які готові робити щось задля змін власного міста. Один із таких прикладів — платформа «Вільна Хата». На фото ви можете побачити людей, яких я там зустріла, — це і літні чоловіки та жінки, які приходять послухати лекції та довідатись про щось нове, і молодь — ще зовсім зелена молодь, часом школярі, і зрілі громадські активісти, і просто перехожі, яким закортіло випити гарячого чаю. Тоді я майже не записувала, більше вбирала в себе атмосферу цього міста, її холодну мантію та гарячі серця.

Ходила, слухала, розповідала. Це місто стало першим для мене на Сході після 2013-го. Тому, попри те, що я багато спілкувалася з військовими як волонтерка та журналістка, тут уперше побачила дірки на стінах, що залишились від обстрілів, сльози людей, які про це розповідають, безвихідь, бідність — але водночас і велику силу. Я стала більше розуміти, співпереживати — мені хотілось бути там, просто бути. Ходити у єдину в місті піцерію «RIA Pizza», бігати по сходах у холодних будинках, де майже ніколи немає води, заплющувати очі перед кожним серпом та молотом на заводах, і навіть навідуватися до місцевих баптистів і слухати їхні молитви; говорити з людьми — пояснювати невідомі слова російською, сміятися. У цьому місті багато болю та образи, але в той же час у ньому плине звичне життя — буденне, повільне, з розбитими лампочками, рипучими дверима, незібраними полицями для книжок. Там проростає нове життя — наша найміцніша столиця. Коли за кілька кілометрів чути обстріли, то розумієш ціну кожного синьо-жовтого прапора, який вивісили назовні.

Тоді, 2015-го, з активістами «Вільної Хати» та німецьким журналістом ми поїхали в село під Краматорськом, аби відвідати кілька сімей. В одній з них відчинили двері — там уже був відремонтований дах обстріляного будинку, лагодили стіни. Волонтери привезли цій сім’ї трохи речей — одяг, якусь техніку, мийні засоби. Я вже не пам’ятаю. Діти вибігли до дверей і зацікавлено спостерігали — яким щастям для них були і гості, і ці привезені дрібнички.

Тоді мені защеміло серце. Всередині відчувся жар. Такий собі металевий жар, який, ніби щось на зап’ясті викарбуване, залишиться зі мною назавжди.      

Новини RedTram

Loading...