Суспільство 2017-12-15 14:41 Шавалюк Любомир

Юлія Безвершенко: «На рівному місці інновацій не побудуєш, треба розвивати фундаментальну науку, прикладну, а слідом за ними розробки й технології»

Тиждень обговорив із Юлією Безвершенко, кандидатом фізико-математичних наук, заступницею голови Ради молодих вчених НАН України, засади реформування науки й те, як нововведення вплинуть на життя кожного вченого.

Чому потрібна реформа науки? По чому видно, що треба щось змінювати?

— Реформа науки в Україні потрібна, тому що в нинішніх умовах вона не може розвиватися, лише виживає. «Відтік мізків», старіння дослідницької інфраструктури, засилля імітації науки — загрозливі тенденції, які вже стали буденністю. Але це відповідь на питання з погляду розвитку науки, тобто якщо вважати, що вона потрібна Україні. А от це не зовсім очевидно, оскільки їй немає місця серед пріоритетів держави. 

Водночас на запитання «навіщо Україні наука?» може бути дві відповіді. Перша більше соціальна, друга економічна. Якщо подивитися Стратегію сталого розвитку «Україна-2020» або Середньостроковий план пріоритетних дій Уряду на період до 2020 року, то наука традиційно в розділах «Гордість», «Людський капітал» тощо. А в економічних розділах вона або побіжно згадується, або її взагалі немає. Якщо розмірковувати з такої «соціальної» парадигми, то наука потрібна, по-перше, для того, щоб був відповідний рівень експертизи в державі, по-друге, для забезпечення відповідного рівня освіти. Оскільки з тим і з іншим в Україні проблеми, дрейфуємо до світу «альтернативних фактів» і браку критичного мислення на всіх рівнях. Власне, сильна наука — це термостат, із якого виростають сильні виші, спеціалісти, вчителі. Якщо вона є, завжди будуть ті, хто здатний побачити профанацію та відкрито сказати: «А король голий». Без цього ніяк.

Якщо казати про економічний вимір, то визнаймо: Україна наразі аграрна держава із сировинною економікою. Ми топчемося у відповідному економічному класі, намагаючись різними способами посилити свою позицію. Але насправді той потенціал, що в нас був і ще не до кінця розвалився, дає змогу перейти до іншої категорії гравців. Україна реально могла б мати інноваційну економіку, тому що в нас є кадри, сильні наукові школи, зокрема інженерні. Звісно, слід розуміти, що на рівному місці інновацій не побудуєш, треба розвивати фундаментальну науку, прикладну, а слідом за ними розробки й технології. Тому, здавалося б, це могла бути хороша відповідь на запитання, якою має стати Україна: економікою та суспільством, заснованими на знаннях. Але так на державному рівні ніхто досі не відповів. Тому і реформа науки, і вона сама постійно відсуваються на задній план. Навіть більше, іноді кажуть, що лише багата країна може дозволити собі розвивати науку. Мені здається, що тут працює й навпаки: чому ми бідні? Бо дурні, тобто не інвестуємо у свої знання, не розвиваємо науку в державі. Якби було розуміння цього, тоді наука була б у пріоритеті.

За якими показниками видно, що зараз наука не на тому рівні, на якому мала би бути? 

— Є низка показників, які використовуються для порівняння стану сфери науки в різних країнах. Один із них — наукоємність ВВП, тобто його відсоток, що виділяється на науку з різних джерел. У нас цей показник, по-перше, малий (один із найнижчих у Європі), а по-друге, і ВВП в Україні невеликий. Крім того, маємо негативну тенденцію наукоємності ВВП, що посилює стагнацію. Також важливе співвідношення інвестицій держави та бізнесу. Це багато про що свідчить. Наукоємність ВВП України не перевищує 0,6%, із яких менше ніж 0,2% — з державного бюджету. Звісно, потрібно збільшувати державне фінансування, але й конче необхідно створювати такі умови, за яких бізнес вкладатиме в науку значно більше. У профільному законі зафіксовано намір держави забезпечити умови для збільшення фінансування науки до 3% ВВП з усіх джерел до 2025-го. За такої умови бюджетне фінансування має вийти на 1,7% ВВП до 2020 року. Звичайно, то дуже амбітні цифри, але до них можна цілеспрямовано рухатися. На жаль, наразі плану дій у цьому напрямі немає. 

Читайте також: Максим Стріха: «Наука лишається однією з найздоровіших сфер в Україні»

Ще є такий показник, як кількість науковців на мільйон населення. Він більш неоднозначний, тому що недостатньо знати, багато чи мало науковців, питання ще й у якості. За роки незалежності відбулася девальвація наукових ступенів і вчених звань, зокрема через недосконалу державну політику в цій сфері. Наприклад, зараз немає навіть способу позбавити наукового ступеня «вченого», який генерує псевдонауку або займається плагіатом. Тому людей зі ступенями в нас, може, і немало, а от скільки тих, хто займається наукою, є носієм наукової етики та критичного мислення? Але навіть попри все це, кількість науковців на мільйон населення зменшується. Люди полишають науку й або йдуть у суміжні спеціальності (чи перекваліфіковуються), або їдуть за кордон. 

У 2015-му ухвалили Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність», і це своєрідне бачення того, як треба змінити систему функціонування науки, для того щоб всі ці її показники, про які ми говорили, покращилися та ефективність науки була вищою. Що там принципово нового і до чого все це має привести?

— Цей закон не революційний, але він закладає фундамент для еволюції. Для того щоб щось суттєво змінювати, потрібно провести серйозну роботу з вивчення поточної ситуації, можливих варіантів дій та оцінювання наслідків. Однак закон має виконуватися, а тому повинен сприйнятися виконавцями — стейкхолдерами наукової сфери. У ньому закладені рішення кількох найпроблемніших питань, розв’язання яких може забезпечити розвиток, а також низку точкових змін, дуже актуальних для науковців. Крім того, є декларативніші статті, які за умови якісної реалізації можуть відіграти важливу роль.

Якщо подивитися Стратегію сталого розвитку «Україна-2020» або Середньостроковий план пріоритетних дій Уряду на період до 2020 року, то наука в розділах «Гордість», «Людський капітал». А в економічних вона або побіжно згадується, або її немає

Перша проблема, від вирішення якої багато в чому залежить успіх реформи науки, — це саме формування державної політики в цій сфері. А їй бракує стратегічного виміру, заснованості на фактах і адекватного використання міжнародного досвіду. Насправді управління наукою, її фінансування та оцінювання є нетривіальними питаннями. Тому в законі закладено створення консультативно-дорадчого органу при Кабінеті Міністрів України — Національної ради з питань розвитку науки і технологій. Він почав діяти нещодавно й покликаний допомагати уряду в питаннях, пов’язаних із науковою сферою. Це, скажімо, і формування пріоритетів розвитку науки, і інтеграція України до Європейського дослідницького простору, і пропозиції щодо присвоєння наукових ступенів та функціонування системи державної атестації наукових установ. Важливо, що Національна рада складається з двох комітетів: Наукового (24 авторитетних вчених із різних галузей науки) та Адміністративного (24 особи — представники органів державної влади, керівництва наукових організацій, вишів тощо). Є сподівання, що це сприятиме конструктивному діалогу між владою та наукою і забезпечить скоординовані дії щодо реформи останньої. Крім того, Науковий комітет Національної ради з питань науки і технологій надаватиме свою експертну думку Кабінету Міністрів з усіх питань, що стосуватимуться наукової та науково-технічної діяльності. А отже, рішення уряду, шкідливі для науковців і розвитку науки, мають відійти в минуле.
Друге: потрібно переглянути систему державної атестації наукової діяльності та створити новий інструмент конкурсного фінансування науки. 

Читайте також: Просвітництво онлайн. Як волонтерські ініціативи здатні змінити загальний рівень освіченості суспільства

В Україні реалізується цілком стандартна для розвинених країн система, коли одна частина фінансування науки є базовою, а друга — конкурсною. Звичайно, співвідношення між ними може бути різним, так само як і принципи й інструменти розподілу фінансування. Одразу зафіксуємо: базове фінансування необхідне для науки, оскільки воно забезпечує тяглість досліджень і збереження дослідницької інфраструктури, на відміну від проектного, яке сьогодні є, а завтра немає. Але слід побудувати нову систему оцінювання, на основі якої ухвалюватимуться рішення про виділення базового фінансування. Вона має опиратися на незалежну експертизу з розподілом функцій тих, хто формує правила, проводить саме оцінювання та ухвалює рішення. Закон передбачає створення нової системи державної атестації наукових установ, а також вищих навчальних закладів у частині наукової діяльності. Дуже важливо, щоб виконувалися принципи, про які я сказала вище, і щоб вони були універсальними (так само як і відповідні методики та критерії) для наукових установ незалежно від їхнього відомчого підпорядкування та вишів.

Також відповідно до закону має бути створено новий інструмент конкурсного розподілу фінансування — Національний фонд досліджень. Передбачається, що це буде новий головний розпорядник бюджетних коштів на науку, який матиме серйозну систему незалежної експертизи, зокрема із залученням міжнародних експертів. Його положення наразі розробляє Науковий комітет Національної ради, який є його Наглядовою радою, консультуючись із закордонними науковими фондами. Дуже важливо, щоб ця структура була створена таким чином, щоб мати довіру та відповідний правовий статус. Тоді можна сподіватись і на серйозні позабюджетні надходження, зокрема від бізнесу та міжнародних організацій. 
Щодо важливих для науковців точкових змін, то, наприклад, закон також спробував унормувати питання наукових відряджень і стажувань. Адже це шматок великої проблеми — браку адекватного правового поля для забезпечення співпраці наших науковців із закордонними колегами, що дало б змогу науці виживати та розвиватися. Але, приміром, постанова Кабінету Міністрів про академічну мобільність досі не узгоджена з ним. Це одне із багатьох свідчень того, що в державі функціонує система, у якій дозволено тільки те, що не заборонено. А щоб змінити список того, що не заборонено (і що часто унеможливлює розвиток науки), потрібні роки. За цей час невідворотно втрачаємо науковий потенціал і можливості.

Є в законі й відносно декларативні речі, які, ми сподівалися, будуть у підзаконних актах суттєво розширені та конкретизовані. Наприклад, щодо зобов’язання держави забезпечувати інтеграцію до Європейського дослідницького простору. За цими словами стоїть дуже конкретна політика та інструменти ЄС, доступ до яких ми маємо, оскільки підписали угоду про участь у Рамковій програмі ЄС з досліджень «Горизонт 2020» (2015–2020). За цю можливість ми платимо внесок, маючи дуже серйозну знижку — 95%, причому нам ще й повертається велика частина сплачених коштів як технічна допомога. Цей статус дає нам доступ до вивчення кращих практик і узгодженого формування наукової політики на рівні ЄС. Але в законі не прописані конкретні кроки держави для інтеграції в Європейський науковий простір, натомість покладена відповідальність на МОН. І, мабуть, тому тільки наприкінці 2017 року розробляється дорожня карта інтеграції України до Європейського дослідницького простору з тим, щоб реалізовувати відповідні пріоритети в нас. А це доступ до вільного ринку дослідників, до міжнародної дослідницької інфраструктури, до спільних програм і навчання тощо. Певна рамка реформ. Але слід розуміти, що «Горизонт 2020» — це своєрідна карета, що перетвориться на гарбуз на певному етапі, а участь у наступній рамковій програмі може опинитися під питанням. Виходить, ми такі багаті, що не користуємося навіть зовнішнім ресурсом, до якого маємо прямий доступ, і в нас усе так добре, що ми зовсім не поспішаємо.

Є така думка, що якщо буде централізований Фонд національних досліджень, то він матиме значний людський фактор у розподілі цих коштів. Це стане проблемою. Люди наводять як альтернативу якісь західні моделі, коли є багато різних центрів, які фінансують дослідження, створюючи конкуренцію фінансування за людину, котра його може взяти й реалізувати в якийсь проект. Чи ця наша модель із фондом оптимальна, вона має такі ризики?

— Для того щоб розподіл коштів відбувався максимально об’єктивно, потрібна продумана система балансів і противаг, чітко визначені функції та система внутрішнього контролю у Фонді. Слід розуміти, що експертиза наукових проектів може проводитися виключно експертами, які розуміються в конкретній сфері, вона за визначенням якісна. Я впевнена, що використаються кращі практики фондів інших країн і рішенням та діяльності Національного фонду досліджень можна буде довіряти.

Читайте також: Як просувати гуманітарні знання

Звісно, було б чудово, якби Україна мала конкуренцію фондів, що фінансують науку (як державних, так і недержавних), а також конкуренцію експертиз. Це однозначно сприяло б розвитку науки. Можемо сподіватися, що згодом так і буде. Наразі ідея в тому, щоб Національний фонд досліджень був основним інструментом держави щодо конкурсного фінансування. Коштів виділяється так мало, що наразі логічно консолідувати й відпрацювати один, але якісний інструмент. Водночас уже зараз є й інші джерела конкурсного фінансування: конкурси МОН для вишів, конкурсні тематики в Національній та галузевих академіях наук. Зараз також функціонує Державний фонд фундаментальних досліджень, але він припинить свою діяльність, коли запрацює новий фонд, який фінансуватиме і фундаментальні, і прикладні дослідження. Тому конкретний науковець, працюючи в науковій установі (або невдовзі й у ВНЗ) та отримуючи зарплату з базового фінансування, може боротися за проектне виділення коштів, наприклад, всередині своєї організації або у фонді. Але фінансування науки настільки мізерне, а забюрократизованість процесу адміністрування грантів така висока, що це все разом не працює. Тому великі надії на те, що Національний фонд досліджень не лише працюватиме прозоро та якісно, матиме серйозний бюджет, а й буде достатньо зручним і гнучким з погляду кінцевого споживача — науковця. Це дуже важливо.

Можна припустити, що є наукові установи, яким вистачає фінансування, або за результатами атестації вони його отримають повною мірою. Однак залишається питання щодо якості їхньої наукової діяльності. Чи досить підняти фінансування, щоб вона задовольняла, умовно кажучи, усіх? І якщо для максимізації якості потрібне не тільки фінансування, то що ще?

— По-перше, наукова чи науково-технічна діяльність має оцінюватися відповідно до завдань і ресурсного забезпечення відповідної установи. Так написано в методиці оцінювання НАН України. Сподіваюся, те саме чітко відображатиме державна атестація наукових установ і вишів. Наприклад, вимагати від інституцій, що займаються фундаментальною наукою, патентів — дурниця. Або думати, що на обладнанні минулого століття можна ефективно конкурувати з розвиненими країнами за гранти. Але в нас і не таке можливо. 

Якщо установа чи виш відповідно до своїх завдань і за наявних ресурсів показали гарний результат, — якісні публікації, високий рівень співпраці із закордонними колегами, наявність молодих учених із серйозними стартовими здобутками чи інші релевантні показники, — то за умови забезпечення базового фінансування на достойному рівні матимемо точку зростання. А якщо перевірите установу чи виш, а там лише публікації в так званих мурзілках (але багато!), конференції із заочною участю (є, на жаль, у нас і таке), то навряд чи гроші допоможуть. Водночас установи та навчальні заклади є неоднорідними, тобто можуть мати підрозділи сильні та слабкі. Тому глибина проникнення атестації має бути на рівні підрозділу, щоб можна було ухвалювати адекватні рішення щодо подальшого фінансування та, можливо, реорганізації.

Взагалі якщо проводитиметься прозоре й незалежне оцінювання наукової діяльності і в Національній академії наук України, і в інших наукових установах, і згодом у вишах, а за його результатами ухвалюватимуться відповідні фінансові й організаційні рішення, то це буде кроком уперед. А також стимулом і мотивацією для науковців й одним з інструментів для розвитку сфери загалом. Але на це теж потрібні час, гроші та готовність запроваджувати рішення. Водночас не вималюємо картину того, що маємо, — не зможемо рухатися вперед. А не підтримуватимемо тих, хто займається справжньою наукою, — її остаточно втратимо. Як і надію на сильну Україну. Тому наука має бути в пріоритеті. 

Новини RedTram

Loading...