Економіка 2011-04-13 09:21 Крамар Олександр

«Україні для людей» заважає прожитковий мінімум

Нещодавно на засіданні керiвної ради комітету з економічних реформ Віктор Янукович ініціював скасування в бюджеті поняття «гарантованого» прожиткового мiнiмуму, який він назвав «ганебним явищем»

Гарант апелював до Статті 46 Конституцiї, яка передбачає забезпечення виплати державою соцiальної допомоги на рiвнi, не нижчому за прожитковий мiнiмум.

Перший заступник міністра економіки Василь Надрага розширив ідею, заявивши, що його відомство радить відмовитись і від використання прожиткового мінімуму: «Ми вважаємо, що принциповими є все-таки інші речі – це мінімальний розмір соціальної пенсії, це мінімальна зарплата, незалежно від того, погодинна вона чи потижнева, тощо. Тобто на сьогодні прожитковий мінімум – це певною мірою «психологія мінімізації», а ми маємо переходити не на прожиткові мінімуми, а на соціальні стандарти... які свідчать про те, який варіант статку повинна мати людина, щоб мати гідний рівень життя».

Пильніша увага до політики влади не залишає сумніву, що справжня причина відмови від мінімального прожиткового рівня – не піклування про соціальний захист громадян, а те, що в умовах фактичного заморожування доходів більшості з них цей показник надто незручний.

В Україні вже зараз чимало тих, хто отримує заробітну плату, нижчу за нього. Дарма, що його рівень давно не відповідає реальності. Наприклад, лише згідно з офіційними даними частка працівників, які у грудні 2010-го мали заробітки, менші за прожитковий мінімум для працездатних осіб, у Києві становила 3,8%, в Донецькій та Дніпропетровській областях – 4,5–5,2%, а в Кіровоградській, Херсонській, Хмельницькій, Чернівецькій, Тернопільській, Сумській, Вінницькій, Чернігівській та Волинській – 9–12,6%.

Крім того, показник прожиткового мінімуму тісно пов’язаний із визначенням рівня бідності, яка попри передвиборні обіцянки Віктора Януковича подолати її динамічно зростає, і в чотирьох регіонах перебуває на рівні, близькому до 50%, а загалом по країні перевищує 25%. Дедалі більше навіть деформований рівень прожиткового мінімуму стає справжньою «кісткою в горлі» у процесі «реформування» країни задля інтересів великої олігархії. Від 1 квітня його обсяг зріс до 911 грн, а від нового року (на який припадає «Євро-2012») він має перевищити 1 тис. Зайве пояснювати, що в країні із середньою зарплатою у 2,3 тис. грн, навіть більш-менш заможні родини за наявності двох дітей опиняються на межі офіційного рівня бідності.

29 березня близько 100 студентів провели біля Київського національного університету імені Т. Шевченка мітинг із вимогою не підвищувати ціни проживання в гуртожитках. За словами учасників акції, в адміністрації студмістечка їм повідомили, що від квітня заплановано подорожчання в середньому у 2,5 разу. За словами першого проректора Олега Закусила, було ухвалено рішення встановити верхню межу вартості проживання на рівні 40% від стипендії. Але ж вона й нині не дотягує до рівня прожиткового мінімуму, а відтак студентові на все інше залишатиметься не більше 50% від цього й так вельми заниженого показника. Зрозуміло, якби не цей набридливий законодавчо визначений рівень прожиткового мінімуму, можна було б, підвищивши номінальну стипендію, скажімо, на 20% і презентувати це як вершину соціального курсу на побудову «України для людей», спокійно ігноруючи дво- чи трикратне зростання вартості проживання у гуртожитках, цін на транспорт, найнеобхідніші товари широкого вжитку (молочну продукцію, фрукти тощо).

Та все ж студенти – не найчисленніша категорія жертв чергової «реформаторської» ідеї влади. Основного удару мають зазнати ті, хто працює. Зниження соціальних гарантій здатне відкрити шлях давно бажаному «примучуванню» мільйонів громадян до продажу своєї праці за символічний рівень «мінімальної заробітної платні», отого «вищого соціального стандарту», про який розповідав Надрага. Та насправді цей стандарт у нас уже багато років «підганяють у плечі» саме обсягом прожиткового мінімуму, а його скасування цей стимул ліквідує. Номінально рівень мінімалки звичайно зростатиме, «про людське око», а от у реальному вимірі може спокійно або скорочуватись, або принаймні стагнувати.

Крім того, прожитковий мінімум впливав на обсяг виплат із безробіття, утримуючи значну кількість громадян від праці за безцінь на будь-якій роботі. А після його ліквідації цей чинник теж зникне. У такому контексті дуже красномовною є заява іншого «піклувальника про права трудящих» із партії влади, профспілкового лідера Олександра Стояна, який нещодавно поскаржився, що в Україні «не всі люди сьогодні хочуть іти на роботу, бо звикли отримувати непогану допомогу із безробіття». Чи потрібні тут коментарі?

Саме в контексті примушування до праці за безцінь слід розглядати й розгортання наступу на малий бізнес. Поки титуловані представники від його імені заявляють, що «спрощенцям безробіття не загрожує», а «більшість підприємців уже планують ставати юридичними особами», насправді таким шляхом може піти хіба що меншість, яка використовувала пільговий механізм для мінімізації оподаткування, хоча фактично належала до середнього бізнесу. А більшість активно поповнюватиме лави безробітних.

Утім, очікування влади, що українці в разі неможливості отримувати достойну зарплату чи виплати з безробіття підуть на кабальні умови трудитися до великих підприємців, можуть і не справдитися. Більша ймовірність того, що колишні ініціативні «спрощенці», а заодно й інші категорії громадян активізують пошуки нормально оплачуваного заробітку, хоч би й за кордоном. Тим більше, досвід їхніх попередників, які щороку перераховують мільярди зароблених на чужині доларів своїм сім’ям на Батьківщині (навіть офіційними каналами 2010 року надійшло, за даними НБУ, – $3,6 млрд, а Світового банку – $5,3 млрд), привабливіший, аніж перспектива поповнити лави тих, хто працює за «соціальний стандарт» в «Україні для людей». Своєю чергою наступ на малий бізнес навряд чи сприятиме поверненню заробітчан, які раніше планували згодом створити свою справу тут, імпортувавши значні суми зароблених за кордоном «інвестицій».

Утім, у владі до цього вже, здається, повністю готові й планують завозити для праці за безцінь на підприємства до своїх олігархів, коли вже не вдається західних українців, то принаймні африканців чи азійців. Згаданий вище Олександр Стоян із цього приводу з досадою заявив: «До кінця року ми будемо запрошувати з-за кордону людей, бо в нас не буде вистачати робочих рук... Тігіпко виступив з такою ідеєю, щоб переселити частину людей із Західної України на Східну за власним бажанням... [але] не всі люди сьогодні хочуть іти на роботу». Щоправда, Стоян сором’язливо промовчав про рівень оплати.

От і виходить такий собі соціал-дарвінізм – українці, які не можуть звести кінці з кінцями в «країні для людей» із нав’язуваним владою «соціальним стандартом», що відірваний від реальної вартості життя, мусять масово емігрувати. Однак влада тим не надто переймається – їхнє місце заповнюватимуть більш відповідні вимогам наближеної олігархії іноземці. Адже, з погляду наявного в нас зараз режиму, Україна – це не держава цілком конкретного народу, а лише рентабельний бізнес-проект для «своїх».