Суспільство 2017-12-21 14:57 Вікторія Малишева
  ▪  

Тут оселився страх

Цікаво було б дізнатися про природу страху. Хоча, думаю, на цю тему написано вже дуже багато. Хтось досліджував його, хтось заробляв на тому, а хтось був об’єктом дослідження для охочих вивчати страх і заробляти за засобах його лікування. Для дуже багатьох від літа 2014-го він став точкою виміру.

Хоча його називали по-різному: жагою життя, стурбованістю безпекою дітей та близьких, інстинктом самозбереження. Рідко хто чесно міг зізнатися в зовсім новому для себе стані — стані страху, який роз’їдав зсередини, немов іржа.

У мене був приятель, дуже заможний. Промовляю це трохи протягнуто: «дууууже заможний». Так, для Луганська це постать. У дев’яності в нього була автівка й він возив шпалери: там купував, тут продавав. Мав якісь зв’язки, хист підприємця, а не лише інженера за фахом… Одним словом, зі шпалерами він покінчив. Придбав частину заводу, п’ятиповерховий будинок біля залізничного вокзалу й зажив цікавим і дуже забезпеченим життям. Потім купив дві чотирикімнатні квартири в центрі міста, об’єднав їх, мовляв, лише так можна ще жити. Він був величезним шанувальником автомобілів марки Audi, купував їх собі по кілька разів на рік. Чорні, зі шкіряними сидіннями, просторі, комфортабельні.

Дружина старіла помітніше, ніж він, тому чоловік постійно був оточений гарними дівчатами — мав на це гроші. Втомлюючись від Луганська, зникав: їздив у Крим, літав за кордон, мандрував Україною. Цікаве й дуже респектабельне в нього було життя. Перед подорожами міняв гроші номіналом 100 і 200 гривень пачками, щоб, опустивши скло на вимогу даішників, розраховуватися одразу на місці, навіть не виходячи з автівки. Іноді вигадував собі розваги: ховав у машині щось заборонене, як-от зброя, набої, і перевозив це в Луганськ. Думаю, це була жага пригод, про яку в його колективі всі знали.

Читайте також: Буз культурної складової

Звичайно ж, як і більшість місцевих нуворишів, він знав, що може бути того літа в місті. Тому поїхав із Луганська, забравши із собою двох маленьких доньок і молоду подружку — вчорашню студентку. Дружина, щоб не заважати чоловікові, вже давно жила в Києві зі старшими дітьми. Поїхав, як і більшість його знайомих, посміхаючись: «Настріляються, награються у війнушку, тоді повернемося». І справді повернувся. У жовтні — тоді вже було і світло, і вода. Побачив, що для нього настав той час, коли він починав майже з нуля у дев’яності: команда роз’їхалася, у його виробництво не раз поціляли снаряди, залишки обладнання розкрали, а п’ятиповерховий офіс зайняли люди зі зброєю. Тобто треба було купувати обладнання, все відновлювати, шукати персонал, вкладати гроші… Для чого? І з ким торгувати, якщо раніше він торгував на всю Україну? Як завозити сюди комплектуючі, як вивозити товар? За звичкою він пив каву в центрі міста. Вікна без скла, зашиті фанерними листами. Але кава смачна, ще довоєнна. Повільно смакував, як робив це роками, і розмірковував про своє подальше життя. Людей для виробництва знайти можна, але хіба в тому справа? Треба дивитися на життя в подальшій перспективі, у проекції. У дев’яностих йому було 30 — вік здорового авантюризму, коли можна помилятися, можна падати та підніматися. А в 2014-му вже під 60. І, головне, він помітив новий для себе стан — страх за своїх дівчат, яких любив набагато більше, ніж перших, уже дорослих дітей. Здається, все своє минуле життя він любив лише себе.

Читайте також: Вибір професії

Зрештою емігрував до Іспанії. Так, це трохи дивно. Чому Іспанія? На зв’язок виходить дуже рідко, каже, що готується до нової для себе ролі, вчить мову, звикає. Поїхав як біженець. Гроші були. Його жіноча команда покладалася цілковито на нього. Іноді я проходжу повз його колишній п’ятиповерховий офіс. Раніше там завжди було багато людей, машин, клієнтів, життя. А зараз розбита вщент школа й зачинена п’ятиповерхова будівля. Жодної людини, жодної автівки, нічого з минулого: ані техніки, ані обладнання. На великих кованих воротах замок. Мабуть, ця історія не про страх. Але про що тоді? У кожного з нас різні страхи, різні рішення приймалися під їхнім впливом.

На початку червня вперше в центрі, біля будівлі облдержадміністрації, загинули люди. Це постійно крутили на місцевому телеканалі: відірвані кінцівки, багато крові, крики. Моя приятелька поїхала з Луганська одразу після того, ще в червні 2014-го. Зателефонувала, щоб попрощатися, сказала, що від страху за власне життя не може ні спати, ні їсти, ні жити в Луганську. Далекі родичі сказали: приїзди. Але додали, що квартира невелика, тож прийняти зможуть лише її та дочку, для чоловіка місця не буде. І вона подалася кудись у Воркуту. На дорогу витратила більшу частину родинних грошей. Коли приїхали, треба було шукати роботу, школу, теплий одяг… Чоловік із матір’ю лишилися в Луганську, не міг покинути стареньку, а вона не могла покинути свій дім. У нього серце розривалося від туги за родиною, а матір почувалася тягарем для сина. Живуть так уже три роки. Дружина з донькою давно перебралися до Москви. Я не знаю, чи можна й далі називати їх родиною: повертатися до небезпечного Луганська на мізерну зарплату жінка не планує, а чоловік не збирається залишати матір, яка не виходить із дому. Його дружина найбільше боялася за себе та дочку, а він за них усіх і матір. Тому виштовхав їх, а сам лишився.

Читайте також: По колу

Дивні рішення, ніби узори, малює ця війна. Її наслідки страшні: розбиті сім’ї, зруйноване майбутнє, порушення психіки… Мій чотирирічний син часто просить розказати, як у нас стріляли того літа, як ми ховалися у вологому льоху, як сиділи там годинами, читаючи вголос при свічці, щоб відволіктися, а вночі лежали біля ліжка на підлозі, накриваючи дитя собою й тремтячи від страху за його маленьке життя. Я думала, він забув усе, бо тоді майже не говорив, але дитина почала пригадувати все це. Хлопчик бачить зруйновані будинки в нашому районі й питає мене про той час, про війну. Спокійно сприймає смерть навколо, бо доволі часто бачить її: труни на мосту на Станицю, які транспортують поховальні служби. Це теж відголоси тих подій, цієї війни. Моє безсоння, мої турботи, мої страхи, яких у мене ніколи не було раніше.