Культура 2017-12-30 12:46 ОНУХ

Різдвяне кіно

Пора свят ― пора, коли ми маємо багато часу, принаймні так має бути.

Маємо більше часу для близьких людей, а водночас і для себе, а як використовуємо його ― то вже інша річ. Я, наприклад, щороку в товаристві найближчих дивлюся який-небудь фільм зі святами в назві, хоча не завжди в головній ролі, але завжди на тлі різдвяних декорацій. Адже тоді холодно, багато снігу і гарно, як у пісеньці Бінґа Кросбі “White Chistmas”.

Цього року король телеекрану компанія “ Netflix” подарувала нам фільм «Різдвяна спадщина».

Фільм розповідає історію Елен Ленґфорд, нью-йоркської party-girl, завсідниці вечірок, а ще й спадкоємиці багатства магната «подарункової промисловості». Татусь планує передати квітучий бізнес у руки доньки-одиначки, але, перше ніж передати, хотів би пересвідчитися, якою мірою його парость відповідальна й готова прийняти владу у фірмі. Перевіркою має стати подорож до містечка Сноу-Фоллз, з якого походить татусь і в якому живе співзасновник фірми і тихий партнер Нік. Завдання Елен ― доставити скриньку зі святковими листами самому Ніку, дівчина ніколи не бачила його, а він замість ганятися за славою в Нью-Йорку обрав спокійне життя в містечку, де народився.

Читайте також: 2017-ий у культурі: дерадянізація, розквіт кіно та нові літературні імена

Щоб не було дуже легко, татусь дає доньці квиток на автобус (донечка ніколи в житті не сідала в автобус) і забирає її кредитні картки, але дає стодоларову банкноту на непередбачені витрати. Подорож має бути коротка, день в один бік, ночівля (оплачена грошима татуся) в місцевому готелі і день на зворотний шлях, щоб устигнути податись у святкову подорож із нареченим кудись на один із південних островів. Тож тут і починається розповідь, як молоденька спадкоємиця багатства зустрічає звичайних людей і пізнає звичайне життя у звичайній американській провінції. Ах, вона нікому не може сказати, хто вона і з якою метою їде. Річ очевидна, все відбувається зовсім інакше, ніж заплановано, заметіль змушує героїню затриматися в Сноу-Фоллз довше, ніж вона думала, сотні доларів вистачає ненадовго, вона мусить заробити якісь гроші, а що в житті ніколи не працювала й нічого не вміє робити, ситуація ускладнюється і починаються щоразу цікавіші події. Ох, забув сказати, управителем готелю виявляється дуже гарний хлопець, митець, що колись намагався покорити Нью-Йорк, але, розчарований і покинутий дівчиною, повернувся до рідного Сноу-Фоллза, де, крім керування маленьким, але дуже «затишним» готелем, водить єдине в місті таксі, а на дозвіллі різьбить скульптури з брил льоду.

Елен, незважаючи на свою славу party-girl, виявляється безпосередньою і приязною дівчиною, яка швидко здобуває симпатії жителів міста і мимохідь ще й закохується в молодого вродливого митця, таксиста і управителя милого готельчику в одній особі. Вочевидь зі взаємністю.

Фільм попри всі можливі кліше та невірогідні події справляє приємне враження, так можна дивитися й казки, знаючи, що то тільки казки, а завтра нас чекає дійсність. І то не дійсність спадкоємців мільйонних багатств. Але не це найголовніше, і саме це й становить ідею фільму: в житті є цінності, задля яких варто жити, бо вони роблять нас повноцінними людьми.

У формі казки ми стаємо свідками життя, яким, можливо, й самі хотіли б жити: насолоджуватися малим у малому містечку, серед родини, серед відданих друзів, серед гарної природи і гарної пори, коли ми святкуємо народження Ісуса.

Чимало поважних мислителів, якби їх запитали в приватній розмові про сенс життя, могли б відповісти в дусі наївного «різдвяного кіно», або ж радше той наївний святковий фільм промовляє мовою мудреців. Ніхто не дасть нам відповіді, як жити, але, можливо, покаже якісь дороговкази.

Мудреці, напевне, скажуть нам, що немає неминучості історії. Є ми, люди, і є випадок. Усе життя ― нескінченна низка непередбачуваних випадків. Так має бути і так, мабуть, добре. Багато речей навіть не треба намагатися зрозуміти.

Кажуть, мовляв, щоб не бути дуже прив’язаним до потреб, не слід зневірятися, коли нам не вдається те, чого б ми хотіли.

Нам кажуть, що ми не можемо мати всього повною мірою і що навіть ті, хто в очах інших людей має все, теж не конче вважають, мовляв, доля щедро обдарувала їх.

Читайте також: Культурна інтеграція. «Креативна Європа» та інші

Нам кажуть, що ми потребуємо для життя людей, на яких можна беззастережно покластися і яким можна довіряти, про яких ми знаємо, що вони не ошукають нас, не зрадять, допоможуть у разі потреби, і ми теж повинні підставляти їм плече, допомагати під час нещасть, які нікого не обминають і пережити які без друзів дуже важко.

Нам кажуть, що краще інколи лишитися ошуканим, ніж прожити життя в ненастанній недовірі. Крім того, наша довіра робить кращими і інших людей, і нас самих.

І все-таки ми ставимо собі запитання, як жити. Ми б хотіли мати непомильних проводирів, але немає певності, чи є такі авторитети, немає певності, чи вони мають слушність, і немає певності, що ми повинні слухати їх. Навіть добрі поради дуже доброго наставника не конче годяться для мене і мого життя. Адже кожен будує своє життя по-іншому.

Річ очевидна, остаточних відповідей знайти не вдасться. Але сенс життя якраз і полягає в пошуку їх. Сьогодні багато хто каже, що, оскільки немає відповіді, навіщо морочити собі голову запитаннями. Отож варто бодай раз у рік дивитися «різдвяне кіно», тоді стає просто добре.

Британська королева Єлизавета II у своєму святковому посланні сказала так: «Приклад Христа допомагає мені бачити цінність виконання малих справ із великою любов’ю, байдуже, хто виконує їх і в що вірить він сам».

Новини RedTram

Loading...