Історія 2018-01-20 12:08 Терещенко Юрій

Генеза українського консерватизму

Як формувалася політична аристократична традиція від козацьких часів до національно-визвольних змагань 1917–1921 років

Консерватизм як напрям політичної думки пов’язаний із протидією радикальним перетворенням Французької революції, що ставили зав­дання оновити суспільство загалом і суспільну думку. Його носії, насамперед шляхта й духівництво, були прихильниками збереження попередньої суспільно-політичної системи та проти спрощеної рівності, що утверджувалася поряд із руйнацією природних та інституційних відмінностей серед людей.

Початкові прояви консерватизму бачимо також у США, де і в плантаторських землеробських суспільствах штатів Півдня, і в промислово-меркантилістських штатах Півночі утверджувалися принципи рівноваги, обмеження державної влади, захисту прав приватної власності, торжества права та закону. На цьому ґрунті постала Федеральна Конституція, яка убезпечує американське суспільство від радикальних потрясінь. Власне, суспільна трансформація в США кінця ХVІІІ — початку ХІХ століть була не революцією, а війною за незалежність колоніальних структур від 
метрополії. 

На відміну від нав’язуваної радикальними системами однотипності та псевдорівності, які паралізують громадську ініціативу й ведуть до стагнації, консерватизм підтримує приватну власність — запоруку суспільного розмаїття, громадянських свобод, культурного розвитку. 
Для консерватизму боротьба за свободу радикальними засобами означає фактично торування шляху до її знищення. Натомість він обс­тоює політику обмежень радикальних течій і створення умов для оптимального еволюційного розвитку суспільства. З тією самою метою цей напрям у різні історичні періоди підтримує приватну власність як інститут, що стоїть на сторожі плюралізму, суспільної різноманітності, індивідуальної та суспільної свободи, культурного розвитку.

Читайте також: Зберегти себе. Потреба консерватизму

Уживання консерватизму як політичного терміна, що ставить за мету збереження цивілізаційних здобутків попередньої доби в поєднанні з викликами ХІХ століття, починається від доби Наполеона та перших років після її завершення. Водночас слід мати на увазі, що консерватизм не створив якоїсь сталої політичної моделі чи універсальної ідеології. Він радше пропонує суспільству метод, який дає змогу зберегти успадкований позитивний цивілізаційний досвід у тій чи іншій країні, віру в креативну роль створених у ній традиційних інститутів влади й духовності (зокрема, монархії, церкви), провідної верстви, опертої на історичну традицію.

Аристократична традиція

Консерватизм як політична настанова певних суспільних верств, а також засіб збереження мови, віри, звичаїв, обрядів, традиційних форм родинного та громадського життя, духовної творчості відігравав важливу роль в українському історичному процесі. На консервативну старокиївську й галицько-волинсь­­ку державницьку традицію спиралися князівсько-боярська та дружинницька верстви в межах Великого князівства Литовського. Там протягом майже 200 років панувала територіальна децентралізація, яка багато в чому забезпечувала збереження традиційного місцевого укладу в поєднанні із західним вектором їхнього розвитку, попри намагання великих князів литовських час від часу проводити жорсткішу унітарну політику. В Україні на довгі роки утвердилися договірні відносини в суспільно-політичному житті, розмежування державної та церковної влад, обмеження самодержавної влади великого князя, самоврядування територій і міських громад, урахування прав і гідності особи, нехай і в обмеженому соціальному просторі.

шляхта, інтегрована в козацький стан, яка залишалася фактично чи не єдиним носієм старої державної та національної традиції, виявилася тією верствою, що створювала ґрунт для утвердження державних династично-монархічних планів Богдана Хмельницького

Українській аристократичній верстві вдалося зберегти суспільні інститути попередньої доби та продовжити їхнє функціонування аж до Люблінської унії (1569), тобто до інкорпорації українських земель у складі Польського королівства. Відтоді українська аристократія, насамперед її вищі прошарки, зазнає руйнівного розкладового впливу польської магнатсько-шляхетської верстви. Її руйнація супроводжується падінням давніх форм суспільного буття, які були породжені Старокиївською і Галицько-Волинською державами (королівством Русі), і поставила знак питання перед проблемою континуїтету української державності. Вирішення цього завдання в нових умовах переходить від давньої феодальної еліти до нового класу — українського козацтва.

Виникнення його організаційного воєнно-політичного центру — Запорозької Січі — супроводжувалося зародженням перших клітин того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельницького. Причому нова державність утверджувалася на принципово нових соціально-економічних засадах, викликаних добою Нового часу в Європі. Замість феодального примусу в козацькому середовищі переважало використання найманої праці, заперечувалися феодальна власність на землю, кріпацтво. «У козацьких місцевостях, — як наголошує Володимир Голобуцький, — зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення для всіх інших регіонів».

Соціально-економічна еволюція козацтва, яке інтенсивно розгортало економічну діяльність на ранньобуржуазних антифеодальних засадах, увійшла в суперечність із польським магнатсько-шляхетським землеволодінням в Україні та стала джерелом гострих соціальних і національних конфліктів. Але якщо решта українських станів не виходила за межі легальної опозиційної діяльності, то козацтво відстоювало свої інтереси через збройний опір польському режиму.

Читайте також: В’ячеслав Липинський. Спадщина

Слід мати на увазі, що процес формування та розвитку козацтва постійно супроводжувався адсорбцією середніх і дрібних прошарків давньої феодальної еліти. Приплив у козацьке середовище службового боярства, збройних слуг, дрібних зем’ян наприкінці ХVІ століття суттєво вплинув на формування його класового обличчя, зміст політичних і соціальних вимог. Саме ці верстви відіграли важливу роль у передачі козацтву функцій носія української державності та її оживлення в нових умовах. Зливаючись із козацтвом, вони вносили в його середовище «рицарський фермент», упевненість щодо своєї рівності із шляхтою.

В Україні постійно зростала чисельність козацтва та поширювалося покозачення населення, яке відмовлялося підпорядковуватися польській адміністрації. Таким чином, Річ Посполита опинилася перед фактом творення «держави в державі», що призвело зрештою до загальнонаціонального вибуху в Україні й ліквідації польського панування.

Отже, між першим і другим етапом українського державотворення фактично не було різкої хронологічної межі. У 1648-му розпочалося безпосереднє будівництво нової української держави, яка дістала назву Військо Запорозьке. Після кількох років кровопролитної та виснажливої боротьби з Польщею в 1654-му Україна прийняла протекторат московського царя, залишившись окремим державним організмом, зберігаючи свій соціально-політичний і, що дуже важливо, церковний устрій, власні адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, голову держави — гетьмана, права та привілеї окремих станів. Україна вступила в договірні відносини з Москвою як вільна й незалежна сторона й не створила з нею жодної спільної державної інституції.

Запит на династію

Уже від початків становлення козацької державності Богдан Хмельницький усвідомлював, що традиційне виборне козацьке Гетьманство не буде в змозі забезпечити здобуття престижу козацької держави, зміцнення авторитету її інститутів в очах всього суспільства на довшу історичну перспективу. Авторитет гетьманської влади може бути безповоротно втрачений із переходом булави до рук менш обдарованої та популярної постаті.

Виборний козацький гетьман був неспроможний також забезпечити консолідацію всіх станів українського суспільства, оскільки виборчий процес охоплював лише його частину та завжди міг призвести до непередбачених наслідків. Тому з розгортанням боротьби за визволення з’являються виразні ознаки намірів Хмельницького змінити характер гетьманської влади. 

Богдан Хмельницький мав намір усунути дві риси українського Гетьманства: його виборність і залежність від чужих держав. Під кінець свого життя він прагнув надати гетьманській владі нового змісту, перетворити її на інститут спадкової влади і, встановивши союз зі Швецією, вийти з-під залежності від російського царя.

Читайте також: В’ячеслав Липинський: жертвопринесення

Серед низки проблем, породжених національно-визвольною боротьбою в 1648–1657 роках, В’ячеслав Липинський вважав центральним питання про стабільність гетьманської влади та її трансформацію з виборної в спадкове чи династичне Гетьманство. Липинський розглядав династичний принцип гетьманської влади як одну з головних підвалин новочасного гетьманського руху, що спонукало його новими очима подивитися на гетьманування Хмельницького. У своїх працях він наводить чимало переконливих фактів, які свідчать про прагнення вождя козацької революції радикально змінити зміст і характер Гетьманства, трансформувати його в інститут спадкової влади.

В’ячеслав Липинський робить висновок, що ідея дідичного Гетьманства в тій чи іншій формі була постійним компонентом політичної свідомості часів козацької державності та стала українською традиційною духовною даністю. «Хотіння перетворити Гетьманство з елекційної і досмертної — від Польщі запозиченої форми монархії — в монархію дідичну і не виборну, — пише він, — єсть від часів Богдана Хмельницького, Самойловича і Розумовського традиційним хотінням консерватизму національно-державного, тобто такого консерватизму, що точки опертя шукав і шукає у себе, а не у сусідів». Династичний принцип супроводжував реалізацію територіально-політичних змагань українців, під час яких найчіткіше виявилась «окремішність України у відношенні до Москви».

Для Липинського саме династично-територіальна політика, а не культурно-національна — важливий фактор націо­нального державотворення, який для українців мав таку саму вагу, як і для інших європейських народів. «Національна окремішність Баварців від Прусаків — це Віттельсбахи і їх держава, — зазначає Липинський, — Німців австрійських від німецьких — це Габсбурги і їх політика династично-територіяльна; Валонців від Французів — це Бельгія, можлива тільки як монархічна, на основах територіяльно-політичних, а не культурно-віроісповідних, оперта держава».
Так само галицько-волинські Ростиславичі, Романовичі, а згодом Гедиміновичі, Коріятовичі, Ольгердовичі персоніфікували окремі українські територіально-політичні тенденції державного будівництва. Цю тенденцію продовжували гетьмани та козацька державність, побудована, як і поперед­ні утворення, на землевласницьких, «осіло-хліборобських» підвалинах.

Династичні задуми Богдана Хмельницького реалізовувалися в тісному зв’язку із загальними процесами будівництва козацької державності, потребували консолідації всіх станів, які були «сильно польською державністю засимільовані, з великим і тяжким трудом давали себе склонити до сепаратистичних плянів та намірів гетьманських». Складність цього завдання полягала в тому, що Хмельницький і козацька старшина певний час не висували загальнонаціональної програми та захищали насамперед інтереси свого стану.

Очевидно, все-таки ставши на шлях утвердження власної династії, Богдан Хмельницький не міг реалізувати цю ідею без підтримки ще численної та впливової непокозаченої української шляхти. Таку підтримку він міг здобути лише за умови, що стане не тільки козацьким провідником, а «самодержцем руським» і, за висловом митрополита Сильвестра Косіва, «землі нашої Володарем і Начальником».

Отже, у період Хмельниччини, як і в новітню добу боротьби за державність 1917–1921 років, вирішальну роль мало створення єдиного національного фронту, який міг утворитися тільки на ґрунті спільної для всіх українських класів-станів боротьби за українську державність.
Відчувши загрозу з боку Москви загальнонаціональним українським інтересам, Богдан Хмельницький укладає новий союз із протестантськими державами — Швецією, Бранденбургом-Пруссією, Семигородом, а також із Молдавією та Волощиною. Цей блок був спрямований як проти Польщі, так і фактично проти Москви.

Розрив гетьмана з Польщею та прийняття царської протекції показали «руській шляхті», і не тільки православній, а й католицькій, що на державні інститути польські на українських землях і можливість їх відбудови вже нема чого покладатися. «Тяжким шляхом крівавого досвіду доходила поволі шляхта «руська» до того переконання, що без її повороту до рідної державності, без її повного об’єднання з її власним народом ладу й порядку на її рідній Руси бути не може. А що саме в тім часі державність козацька була вже сформувалась, що Гетьман Війська Запорожського все більше й виразніше про забуту Корону князів руських згадував, то в бік України та її могутнього вождя, — пише В’ячеслав Липинський, — все більше, від р. 1655 почавши, починає звертати увагу ця шляхта».

Ця верства, яка найпослідовніше зберігала стару державну й національну традицію, і спираючись на яку гетьман тепер міг реалізовувати свої державотворчі й династичні плани, суттєво впливала на внутрішню та зовнішню політику козацької держави.

Зрощування нації

Процес повороту тогочасної спольщеної української шляхти до українського державного життя, на думку Липинського, був надзвичайно важливою складовою «зрощування Української Нації зо всіх перед тим розбитих і розпорошених її частин», який «доходив до свого кінця в посліднім році гетьманування Богдана Хмельницького».

Аристократичний, консервативний характер шляхти західних і північно-західних земель, що ввійшли до складу козацької держави, став опорою для широких політичних планів гетьмана. Власне, шляхта, інтегрована в козацький стан, яка залишалася фактично чи не єдиним носієм старої державної та національної традиції, виявилася тією верствою, що створювала ґрунт для утвердження державних династично-монархічних планів Богдана Хмельницького.

Читайте також: Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом

За часів його гетьманування вдалось організувати українську державну аристократичну верству. Вона включала виділену народними масами нову «народну аристократію» — козаччину й нащадків старої державної аристократії, як православну, так і римо-католицьку шляхту. Тільки об’єднанням цих двох верств вдалося утримувати державно-національний фронт проти пожадливих зазіхань Москви й Польщі.

Таким чином, набуття гетьманською владою монархічної сутності хоча й не було завершене повністю, та виявилося важливим фактором консолідації українського суспільства під час визвольної боротьби 1648–1657 років.

Від Мазепи до Розумовського

Однак концепція династичного гетьманства не вмерла разом із її творцем. Боротьбою між монархічним і республіканським принципами організації влади в Україні була позначена вся подальша історія Гетьманщини. Отримавши цілком конкретні форми за часів Богдана Хмельницького, династична ідея була предметом уваги та спроб реалізації гетьманами Іваном Виговським, Петром Дорошенком, Дем’яном Многогрішним, Іваном Самойловичем. Мабуть, найбільш послідовним, глибоко переконаним прихильником міцної гетьманської влади на засадах абсолютизму був гетьман Іван Мазепа.

Здавалось, що його діяльність мала свої незаперечні позитивні наслідки для Гетьманщини, яка після Хмельницького постійно потерпала від послаблення влади гетьмана. Однак, попри всі здобутки цієї доби, піднесення культури й економічне зростання, українське суспільство зазнало тяжкої ідеологічної та моральної деструкції, яка унеможливила національну консолідацію під час антимосковської акції гетьмана.

«Під час довгого періоду свого москвофільства, — зауважує В’ячеслав Липинський, — і запобігання на всі лади перед царем Петром (по теперішньому — період федераційний) він (гетьман Іван Мазепа. — Ю. Т.) підрізав коріння у всіх тодішніх «самостійників», тобто тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього визвольного руху». Зазнав деморалізації викоханий гетьманом той клас, до якого він належав, і зрештою весь народ виявився розкладений москвофільством та позбавлений власних національних ідеалів і послідовних державницьких орієнтирів.

В’ячеслав Липинський наголошує, що справа Мазепи мала бути програна, а збитий із пантелику власними провідниками й московськими зайдами український народ «більше сот­ні літ в церквах, Мазепою побудованих, проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю».

Розглядаючи добу гетьмана Мазепи й трагедійний фінал діяльності «цього страдника патріота», Липинський підкреслює, що «провідникам народу» у жодному разі не можна «жертвувати вічним і незмінним, поки існує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі й національної солідарності в обороні цієї волі» заради приватних, класових чи будь-яких інших хвилевих політичних інтересів.

Ідея династичного гетьманства не згасла в середовищі української еліти й після Полтавської катастрофи. Вона відродилася в період гетьманування Кирила Розумовського та мала забезпечити продовження козацької державності. Ще за життя Єкатєріни ІІ серед українських політиків виникла думка передати гетьманську булаву великому князю Павлу Пєтровічу й таким чином зберегти інститут гетьманства. До цієї ідеї козацька старшина ще раз повернулася за Павла І за умови, що син імператора, великий князь Константін, мав стати «великим гетьманом», а регентом при ньому Андрій Гудович. Однак останні зусилля козацької еліти врятувати гетьманство через російський сурогат династичності зазнали невдачі. 

Читайте також: Консерватори 2.0

З низки причин самостійницька національно-державницька ідея не стала в ХІХ столітті панівною в українському суспільстві. Вона поступилася народницьким концепціям національного розвитку України, які базувалися на автономістсько-федеративних засадах. І все-таки час від часу вона спалахувала, нагадуючи учасникам українського руху тяглість і незнищенність національної державницької позиції. У різних варіаціях продовжувала своє життя її монархічно-династична традиція.

Проект «Київського королівства»

Протягом усього ХІХ століття носій цієї традиції, українська аристократична верства, переживав склад­­ний і неоднозначний процес національного пробудження з обох боків Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості та політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших у Гали­чині. У Великій Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби й інші. Попри монопольні позиції ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі, ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянсько­­го стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі та бажання подолати «смертельну однобічність нації», як висловився В’ячеслав Липинський, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила.

У 70–80 роках ХІХ століття цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною та Німеччиною з одного боку й Росією — з другого, унаслідок чого Україна могла виявитися можливим театром воєнних дій. У зв’язку з цим правлячі кола Австрії почали виявляти більше зацікавленості ситуацією в Галичині й міжнаціо­нальними відносинами в краї. Своєю чергою, неодноразові візити австрійського імператора й престолонаслідника, їхні контакти з представниками українських громадських організацій викликали політичну активність насамперед поміркованої, консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась дістати поступки від монархії в національному житті.

Перед патріотичними українськими колами виникла можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести в практичну площину задоволення українських національних інтере­сів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Едуардом Гартманном статті «Росія і Європа» в журналі Die Gegenwart, у якій Російській імперії погрожувалося відторгненням її західних провінцій. Чільне місце в проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об’єднати більшість української етнічної території. 

У 1886-му рішучий противник москвофілів князь Адам Сапіга встановлює приязні відносини з Олександром Барвінським і завдяки останньому зав’язує контакти з поміркованими діячами київської «Старої Громади». У 1888 році лідер галицьких консерваторів Барвінський відвідав Київ, де тоді в українських гуртках жваво обговорювався проект утворення «Київського королівства». Під час однієї зустрічі з громадівцями Павло Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?». Наслідком контактів Барвінського з киянами був приїзд до Львова Олександра Кониського — активного прихильника польсько-українського порозуміння, який виявляв особливу довіру до Сапіги й навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами. Цілком імовірним видається припущення, що саме сину князя Адама Сапіги — Леву Сапізі призначалася корона проектованого «Київського королівства».

У галицькому консервативному середовищі культ державницьких традицій середньовічної доби підсилювався тією обставиною, що від 1806-го давній титул і герби короля Галичини й Володимирії були прийняті австрійськими імператорами й незмінно використовувалися ними аж до падіння Австро-Угорської імперії. Зокрема, 29 серпня 1861 року в австрійському парламенті єпископ Спиридон Литвинович (від 1863-го — львівський митрополит) рішуче відкинув твердження поляків, що Галичина — польська «історично-політична індивідуальність». Він підкреслював, що королівство Галичини й Володимирії «належить не до польської, а до української історії».

Читайте також: Консерватизм: зберігати чи змінювати?

Політична активізація шляхетсько-аристократичних верств у Галичині, певною мірою й у Великій Україні, поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку неабияку роль відіграла діяльність В’ячеслава Липинського. У своїй праці «Szlachta na Ukraine» (1909) він констатує позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів».

Очевидно, така модель, на його думку, могла знайти своє втілення й в українському варіанті. 

На противагу ліберальному дискурсу 

Українська монархічна ідея була тісно пов’язана із самостійницьким рухом за відновлення незалежної Української Держави, що розгорнувся наприкінці ХІХ — початку ХХ століть.

На ґрунті зближення соціал-демократичних і консервативних «самостійників» вдалося провести в березні 1911 року у Львові кілька нарад українських емігрантів і галицьких діячів, які поставили на порядок денний питання боротьби за політичну самостійність України. Її ініціаторами поряд із В’ячеславом Липинським були члени УСДРП Андрій Жук, Левко Юркевич, Володимир Степанківський.

Уже під час Першої світової війни ідея конституційної монархії лягла в основу політичної платформи Союз визволення України, учасниками якого були діячі обох частин України. Дедалі ширшого суспільного розголосу набувало намагання Липинського надати консерватизму ідеологічне та організаційне підґрунтя, яке мало виразне самостійницьке спрямування. «Я був самостійником, єсть і буду ним до смерті», — зазначав ідеолог українського консерватизму.

Поява монархічного концепту в українському політичному житті означала поступову втрату монопольних позицій ліберальної демократії, народницьких і соціалістичних течій в українському русі. Вона свідчила, що українське суспільство здатне адекватно відреагувати на виклики часу й прагне до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій.  Піднесення національного руху продемонструвало водночас живучість гетьманської традиції в Україні, яка спиралася на консерватизм обох основних соціальних компонентів українського села, дворянства й селянства, та виявилася важливим соціальним підґрунтям для проголошення Гетьманату Павла Скоропадського. Реалізація українськими консервативними силами традиційної національної державності була ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого XIX століттям лібералізму, прибраного в новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни.

Читайте також: Дух державності

Утворення Української Держави означало рішучий поворот соціально-політичного й культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації; опертя на її правове й духовне підґрунтя. У «Грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 року» зазначалося, що «права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі». Творці Української Держави 1918-го розглядали інститут Гетьманства не як засіб подолання або ліквідації всіх інших українських політичних течій, а як інструмент національної інтеграції, налагодження співпраці між усіма класовими групами та організаціями.

Однак подолати неадекватне сприйняття консерватизму суспільством не вдалося. Нав’язуване українськими лібералами й соціалістами бачення цієї суспільної течії як реакційної та проросійської не було подолане українським громадянством. Українська демократія разом із більшовиками зруйнувала консервативну модель української державності — Гетьманат — і, не створивши натомість нічого тривкого й стабільного, потонула в безкінечних чварах, політичних усобицях та партійному доктринерстві. Український консерватизм як організована політична сила (представлена в 1917–1920 роках переважно Українською хліборобсько-демократичною партією, заснованою В’ячеславом Липинським, Миколою Міхновським, братами Сергієм і Володимиром Шеметами) зумів розвинути свою діяльність лише в еміграції. На жаль, безцінна духовна та суспільна спадщина українського консерватизму й насамперед його видатного речника Липинського ще не знайшла сьогодні адекватного сприйняття суспільством. Національна демократія, як і на переломі XIX і XX століть, знову домінує в українському суспільно-політичному житті й демонструє, на жаль, той самий руйнівний стиль політичної діяльності, що й у 1917–1921 роках. Ці невтішні наслідки домінування націонал-демократів в українському русі потребують прискіпливої та критичної уваги до їхнього історичного шляху й ідеологічної спадщини. Очевидно, потрібно нарешті визнати, що лідерами УНР і нинішньої націонал-демократії марнуються зусилля мільйонних мас українців у боротьбі за державність, а застосування без критичного осмислення їхніх методів політичного діяння може сьогодні стати фатальними для української державності. Звернення до політичного досвіду українського консерватизму, його національно-державницької ідеології, спрямованої на консолідацію всіх суспільних верств України, може бути ключем до вирішення багатьох болючих проблем її сучасного політичного життя. 

Новини RedTram

Loading...