Культура 2018-01-21 15:07 Петринська Наталя

«Війна химер»: Правда, яку ніхто не розповість

Чим вирізняється стрічка Марії та Анастасії Старожицьких на тлі інших фільмів про війну на Донбасі

У Києві відбувся спеціальний показ документального фільму Анастасії та Марії Старожицьких "Війна химер" за участі кінокритиків. Такий формат, що надав можливість висловитися фаховому середовищу безпосередньо після перегляду стрічки, є нетрадиційним підходом для української кінематографії. Але режисерки Старожицькі вже звикли руйнувати шаблони, що, власне, і доводить сама "Війна химер" – химерне плетиво жанрів, сенсів і художніх засобів.

 

Цей фільм експериментальний як за формою, так і за змістом. Це не стандартна документалістика,  а так звана креативна, коли художня історія базується на документальному матеріалі. "Ми навіть характеризували фільм як печворк — така ковдра зі шматочків. Тому що ми його так створювали" – розповіла в одному з інтерв’ю Анастасія Старожицька. За словами її матері Марії, "Війна химер" взагалі спочатку не задумувалася як фільм, адже вони просто фіксували на камеру все, що відбувається в їхньому житті ще  від Майдану, а потім вирішили поділитися цим з іншими людьми.

 

"Війна химер" – надзвичайно відверта, особиста історія кохання Анастасії Старожицької і Валерія Лавренова (позивний "Лавр"), який після Майдану, де вони познайомилися, пішов воювати добровольцем у складі батальйону "Донбас". "Ти чула, вчора літак збили? ІЛ-76. 49 десантників. ...Буду я йти на війну, Настю" – озвучує їй своє рішення Валера під гуркіт літнього грому, який так нагадує вибухи ще незнаної для нього війни. Хоча йому 28 років, Лавр схожий на дитину. Це все через чисті блакитні очі і абсолютно дитячу посмішку. І це вимогливо-наївне протяжне "Нааастю". Вони домовилися розповідати одне одному все, що бачать навколо, паралельно знімаючи відео довколишньої дійсності.

 

Читайте також: Українські кінопрем'єри-2018: що варто побачити

 

Відзнятий матеріал й став основою фільму, до якої додалися відео фотокореспондентів Макса Левіна та Макса Дондюка, а також Ростислава Шапошнікова та бойових побратимів Лавра. Увесь цей масив матеріалу вдалося скомпонувати у півторагодинний фільм завдяки філігранній роботі режисера монтажу Миколи Базаркіна. 

 

 

У "Війні химер" немає постановочних кадрів, це сміливе і чесне кіно. Режисерки визнають, що через це фільм може сприйматися як дещо незграбний, "непричесаний" у художньому плані, утім вони свідомо пожертвували видовищністю заради правдивості.  І це було вдалим рішенням, адже ця реалістичність вражає більше за будь-які яскраві художні прийоми.  "Війна химер" уривчасто, але потужно висвітлює постреволюційну добу: коли на хвилі Майдану добровольцями йшли найкращі – патріоти і романтики. Чимало з них забрав Іловайськ. Події серпня 2014, коли наступ української армії зупинило пряме вторгнення росіян, у "Війні химер" відображені найвражаюче  – глядач відчуває себе безпосереднім учасником дій. Рухлива камера ні на секунду не заспокоюється, фіксуючи війну, якою вона є  – у кадрі ллється справжня кров, лунають вибухи, пролітають кулі і гинуть люди. І ось епізод з російськими військовополоненими, як вирок, чітко показує, хто винен у цій війні. Він документально підтверджує, що український Донбас окупований чужинцями.

 

І те, що це окупація української землі, а не будь-що інше, відчувається ледь не у кожному кадрі. Під час перегляду "Війни химер" чітко усвідомлюєш, що розмови про "ватний" Донбас, який не потрібно звільняти – від лукавого. Ти бачиш, як операторська камера фільмує звичайні села, де україномовні бабці приносять воїнам молоко, а діти у звільнених містах вітають прихід ЗСУ і спілкуються суржиком.  І все це розгортається на тлі типово українських краєвидів, які зазвичай називають "мальовничими". У фільмі взагалі багато природи. Вона ніби виступає тут окремою дійовою особою. Величний і безкраїй степ, пошматований війною. На землі, вкритій ранами, стоять поранені будинки і лежать поранені люди. І нескінченні поля соняшників, які нестерпно ріжуть очі своєю сліпучою жовтизною на тлі синього неба. Серед них і багато сухих, почорнілих. Їхні виструнчені ряди порушує тільки розбита вщент і обгоріла військова техніка.

 

 

У "Війні химер" багато метафор, поетичності, якоїсь приреченої ніжності, втіленої у глибоких сенсами монологах головних героїв. Ти ніби занурюєшся у закадровий текст, який розмірковує про вічні теми: людяність, любов, життя, смерть, вибір і його наслідки. Настя розповідає Валерію, що Майдан спалили і прибрали, вона не бачить себе в Києві і вирушає на схід, до нього. ("Квиток у мене в один бік, від миру до війни" – каже Анастасія).  Лавр звітує про звільнені міста, про те, що вони наближаються до Іловайська.

 

Лавр ще не знає, що невдовзі втратить тут усіх тих, кого називає своєю "новою сім'єю". Іловайськ зустрічає їх неймовірною підозрілою тишею. Буквально через лічені хвилини вона обертається канонадою, а потім жорстокі бої, оточення, втрата командира…  Лавр і його побратими знімають все, що можуть, на камеру – і ці кадри страшні, бо не відтворені, а реальні. Ось лікар виймає кулю з руки пораненого добровольця. "Тільки не укол" – благає медика чоловік, який щойно побував у найстрашнішій в його житті м’ясорубці. 

 

Читайте також: Ефект метелика: великі амбіції, дрібні кроки

 

Поранених везуть у Дніпро. Там опиняється і Настя, яка змушена повернутися сюди, бо в'їзди в Іловайськ перекриті.  Вона відсторонено показує нам як набережною гуляють люди, цілуються пари, грає музика, все відбувається ніби у паралельній реальності, в якій немає війни і смерті. Їх немає і для людей на концерті на День Незалежності, де Олег Скрипка зі сцени кричить "Слава Україні!". Натовп натхненно скандує "Героям слава!". А в цей час реальні герої страшно гинуть десятками у найбільшій і найпідлішій засідці російсько-української війни під назвою Іловайський котел. (Закадровий голос Лавра розповідає про "зелений коридор": "Розвідники виїжджають пожежною машиною. Хотів залізти, а вона від`їхала, спіткнувся, хлопці сміються. Образився. Заліз у наступну. Недовго їхали. Чекали нас. Вздовж дороги, рівнесенько – окопи, кулеметні гнізда. Потім міномети. Далі – гаубиці. Тир на кілька кілометрів. Впритул.  Ми – мішені. І переді мною по пожежній машині – постріл з танку,  прямісінько, зі ста метрів. Розстріл. Все. Всіх. Ред, Тур, Бані, Ахім, Восьмий, Бірюк … Настя, ось вони з мене сміються, і ось їх всіх вже немає...").

 

 

Лавр зумів вибратися з Іловайського оточення. Вижив. ("Смерть не взяла. Знехтувала" – згодом розпачливо скаже він, побиваючись за загиблими друзями). Повернувся до своєї Насті. Але вже іншою людиною. Дівчина розгублена, спустошена: " Хочу зрозуміти, що він відчуває. Зовсім інший став. Як підмінили"... Так незворотно змінився у свої 28 років Валера Лавренов, хлопець із Полтавщини, який втримав на Майдані свою барикаду, але не втримав на Донбасі своїх побратимів – вони пішли на небо, а він залишився на землі. Анастасія теж змінилася, і в цьому, на думку кінокритиків, присутніх на показі стрічки, криється ще одна особливість фільму. Режисерка, яка водночас є головною героїнею, пройшла шлях трансформацій разом з іншими героями – випадок для кінематографа доволі нетиповий. Анастасія Старожицька відверто і чесно показує, як вони намагаються жити спільним життям після повернення Валери з війни. Як віддаляються одне від одного, розділені жахливим досвідом, який приніс з собою Лавр із фронту. Нерозуміння, біль, спроби повернути старе життя. Зрештою Настя вирішує: "Поїдемо вдвох на війну. Шукати, що ж ти там таке на ній підхопив, що нам заважає". Але, як каже Лавр,  після Іловайська це вже зовсім інша війна, – позиційна, артилерійська.

 

Читайте також: Ахтем Сеітаблаєв: «Фільм «Кіборги» присвячено кожному бійцю, кожному волонтеру, кожному лікарю… кожному, кому небайдуже»

 

Та якою б не була війна, вона завжди змінює людей, особливо романтиків, таких як Лавр, який визнає, що був дурнем, адже хотів бути героям і повернутися у "вінку лавровому". Та натомість повернувся сиротою, який на очах втратив власну "сім’ю", – своїх побратимів. А ще він дізнався, якою війна є у реальності: "Правда війни вона ганебна, і ніхто з тих, хто знає, її не розповість. Та нікому і розповідать, ніхто й не хоче знати цієї правди. А яка вона та правда? Страшна, ось яка".

 

 

Фінал "Війни химер" – відкритий і доволі несподіваний. Він інтригує глядача, змушує замислитися про кіно як мистецтво ілюзії. Чому межа між художньою вигадкою і реальною історією така тонка і химерна?  Але це не єдині "чому", які провокує перегляд фільму. Чому зникає любов? Чому герої таки вмирають? Чому наша земля наскрізь просякнута кров'ю численних війн? 

 

Після перегляду стрічки, коли розпочалося її обговорення кінокритиками, стало очевидно, що неоднозначний фінал кожен трактує по-своєму і, вочевидь, у кожного виникають свої власні "чому". Загалом знавці кіно позитивно оцінили "Війну химер", хоча її створили не досвідчені режисери, а новачки у кіно, які не мають відповідної освіти (Марія Старожицька відома передусім як журналіст). Хоча, можливо, саме ця не обтяженість правилами кінематографічної кухні і дозволила авторам розповісти свою історію свіжо, нестандартно і проникливо. Катерина Сліпченко висловила захоплення сміливістю Анастасії і Марії, які наважилися зробити і показати настільки особисту історію. "Режисеркам вдалося з тих засобів, які вони мали, побудувати цілу історію, не намагаючись недосконалі з технічної точки зору зйомки "пригламурити", як це часом буває в документальному кіно. Така зйомка дає відчуття максимального наближення, перебування всередині історії " – відзначила кінокритик.  Ярослав Підгора-Гвяздовський назвав  "Війну химер" "дуже потрібним кіно": "Воно правильне, тому що зачіпає ті питання, які для нас стали певною усередненістю, коли ми звикли до війни, до щоденних новин про те, що люди гинуть на фронті й  не знаємо, хто вони. Це кіно змушує нас не забути…"

 

Читайте також: 2017-ий у культурі: дерадянізація, розквіт кіно та нові літературні імена

 

Утім, для того, щоб ми не забували і взагалі побачили "Війну химер", потрібно, щоб фільм вийшов у всеукраїнський прокат. Тиждень дізнався в авторів про подальшу дистрибуцію і те, як сприймали глядачі "Війну химер", яка мандрувала Україною у межах фестивалю DocudaysUA. "Ми самі собі продюсери, в нас наразі немає дистриб'ютора, так само як і перспектив прокату – дуже сподіваємося на диво.  – розповіла Марія Старожицька. – Можливо створити фільм власним коштом, витративши заощадження (фактично витрачена сума у межах $5 тис.на три роки роботи), але без фінансування вже неможливо самотужки забезпечити його подальшу долю. Ми наразі пристаємо на всі пропозиції щодо показів фільму, до нас звертаються із шкіл та вишів, були і ще будуть благодійні покази зі збором коштів на допомогу бійцям-ветеранам та їхнім дітям, це для нас дуже важливо.

 

Після показів Мандрівного фестивалю DocudaysUA маємо численні звернення з різних міст щодо показів, і у зоні АТО, і на сході, і на заході країни, маємо намір шукати відповідні можливості, будь-яка допомога в цьому є доречною. Глядач сприйняв фільм надзвичайно тепло, щоразу дякували, писали фантастичні відгуки, називали і кінотерапією для колишніх АТОвців, і струсом для тих, хто досі не хоче зрозуміти, що ж воно з нами відбувається. А з фільмом це розуміння заходить на клітинному рівні. У Лохвиці після показу вийшов старенький вже вчитель історії нашого головного персонажа, який вчився у Пісківській середній школі, і сказав дуже важливі для нас всіх слова: "Якби Валєра тоді хоч трохи вчив історію, він навряд чи ризикнув би піти її змінювати, а він пішов і я йому вдячний".

Новини RedTram

Loading...