Суспільство 2018-02-25 13:46 Бурлакова Валерія

«Це мине»

Під час Революції гідності він відкрив курси самозахисту для журналістів та активістів. Коли почалася війна, поїхав до Криму й допомагав там заблокованим українським військовим, став одним із засновників волонтерської організації «Народний тил», а в серпні 2014 року й сам пішов добровольцем на фронт.

Його ім’я —Максим Музика (позивний Зоран), він «Кіборг», колишній командир групи спецпризначення 73-го МЦСО (а нині офіцер запасу), автор збірки поезій «Тихотворения» та співавтор книжки «Савур-могила: військові щоденники» .

 
Максим повернувся з війни ще у 2016-му. Однак і далі дихає нею, пише про неї, думає про неї. А ще, на відміну від багатьох бійців, котрі після повернення намагаються зачинитися в черепашці комфортного кола спілкування «зі своїми», кожен із яких усе й так знає та розуміє, постійно намагається звести міст між військовими та цивільними. І терпляче пояснює останнім інколи нібито елементарні речі. Що в умовах активної фази війни військкомати мобілізували на фронт усіх підряд, навіть алкоголіків, наркоманів та злочинців, які не могли несподівано повернутися звідти «янголами у плоті». Що вже хоча б із цієї причини ніколи не варто узагальнювати та розкидатися фразами на кшталт «Та всі вони контужені!». Що з 300 тис. власників посвідчення УБД не так уже й багато реально брало участь у боях та бачило смерть. «Більшість із тих, кого ви зустрічаєте на вулицях у камуфляжі п’яними й з іконостасом медалей на грудях, мають проблеми з власним его, а не посттравматичний стресовий розлад…» — каже Музика.

 

Читайте також: Мужність як факультатив

 

«У нашому суспільстві катастрофічно бракує інформації щодо ПТСР серед учасників бойових дій. У результаті в загальну купу змішують і психіатричні, і психологічні, і соціальні аспекти: проблеми его, загострене почуття справедливості, посттравматичні переживання. Те, що людині, яка повернулася з іншої реальності, важко адаптуватися до мирного життя, — факт. Але це не психіатрична проблема. Це не ПТСР. Це питання ресоціалізації, пошуку місця для себе оновленого в складному соціумі, у непростих економічних умовах... Так, сім’ї розпадаються. Так, руйнуються стосунки та кар’єри. Так, важко. Але ми не маємо права зупинятися. На нас відповідальність не тільки за себе, а й за майбутнє дітей загиблих побратимів, за країну, зрештою. Хоча не приховую, що мені й самому часто хочеться здатися, закритися, застрелитися. Але не можна».
Працювати, переконаний офіцер запасу, потрібно не тільки з ветеранами, а й з усім суспільством. «Необхідно проводити лікнеп. Припинити плодити страшилки. І припинити гребти всіх під одну гребінку. Адже найпростіше відмахнутися й навісити ярлик: «Їх усіх лікувати треба!». Коли таке чує ветеран, який захищав це суспільство на фронті, терпів біль, ховав друзів, у нього неминуче виникають лють та обурення (хоча, безумовно, хапатися за ніж чи пістолет не вихід). А в нашому неоднорідному суспільстві таке траплятиметься часто-густо. Тому треба вчити суспільство. Треба вчити ветеранів. Треба показувати приклади тих, хто не тільки зміг впоратися з проблемами після повернення з фронту, а й робить правильні речі в мирному житті… Подивіться хоча б на ветеранів-підприємців. Адже вони не лише себе на ноги ставлять, а й іншим допомагають, дають роботу побратимам, надихають, показують чудовий приклад».


Хоча суспільство й не має лишатися осторонь, Максим Музика впевнений, що саме така допомога — у форматі ветеран ветерану, рівний рівному — і є для бійців найефективнішою та найважливішою. «А суспільству варто просто виявляти більше вдячності ветеранам, але без пафосної героїзації, — підкреслює. — А от зневагу та жалість варто залишити для когось іншого».


«Мрія, яку не здійснюєш, — це фантазія та самообман», — відмахується Зоран від запитання про мрії. Плани та дії йому ближчі. Серед планів на майбутнє створення ветеранського руху. Атошних організацій в Україні на четвертому році війни вже безліч. І в появі ще однієї, здавалося б, немає ані сенсу, ані особливих перспектив… Але Максим Музика прагне створити абсолютно нову модель об’єднання ветеранів АТО.

 

Читайте також: Персональний літопис


«Ситуація в нас просто катастрофічна. Більшість ветеранських об’єднань — пустушки, які існують лише на папері. Частину організацій використовують для своїх «шкурняків» різні каламутні діячі. Адже зареєструвати організацію простіше простого. А потім бігай по громадських радах, приймальнях, кабінетах, бреши, маніпулюй, загрожуй… Лише одиниці більш-менш адекватні, активні й здатні домовлятися. Хаос тисяч фейкових ГО здатний потопити будь-яке починання… Але ветеранам необхідно об’єднуватися. Не під кимось, а самим, незалежно ні від кого. Треба фінансувати самих себе, хай як важко. Незалежність коштує дорого. А внутрішню ієрархію та структуру слід вибудовувати на основі єдиного капіталу, який у нас є, — репутації».


Об’єднання, зауважує Максим, має бути абсолютно аполітичним. І горизонтальним. Кожен ветеран, який бажає вступити до нього, повинен зареєструватися, сплатити членський внесок і вказати десять ветеранів, яким особисто він довіряє. Кожна згадана в цьому списку особа отримає один «кредит довіри» (а якщо ще не є членом організації, то й запрошення приєднатися). На основі суми кредитів довіри, отриманих від інших членів, щокварталу має формуватися Рада ста з числа ветеранів, яким їхні побратими довіряють найбільше.


«З усім цим багато хто згоден, багато хто готовий приєднуватися. Але виникає одвічна проблема лідерства та відповідальності. Хай як я намагався пояснити, що створюю не організацію імені мене улюбленого, а прозорий ефективний механізм реалізації наших спільних цілей, все одно натрапляю на феномен: «Братан, це занадто незрозуміло. Ми тебе підтримаємо. А ти роби. Безумовно, я розумію, що так простіше. Але не для мене. Я не маю особистих та особистісних амбіцій. Не хочу ставати лідером, йти в політику, займатися громадською діяльністю. Це не моє. Мені подобається абсолютно інакше проводити свої 24 години. Все, що я хочу, — побудувати робочу модель і передати її тим, хто готовий на прозорих та відкритих засадах взаємодіяти».


Цим, каже, зараз і займається. «Буде робочий механізм — підемо далі».


Чи має якісь страхи чоловік, який пройшов Майдан і війну? «Здавалося б, чого може боятися людина, яка довгий час сама шукала смерті, а зараз просто терпляче на неї чекає. Але такі речі є. Занадто багато болю я завдавав іншим, змушував страждати близьких і коханих. Тому зараз боюся саме цього», — каже Максим Музика.

 

Читайте також: Суворий такелажник


«Сім’я розпалася ще під час кривавої розв’язки Майдану. Під час війни та після свого повернення здорових стосунків теж не зміг побудувати. Незважаючи на те що незаслужено величезна кількість людей мене цінує та поважає, зараз мені важко дається спілкування. Тому коло контактів поступово звужується. І вже не залишилося жодної людини, з якою я спілкувався б щодня. Багато часу приділяю книжкам, творчості».

 

Чи хотілося б повернутися в ДАП чи на Савур-могилу, можливо, після війни?


«Для того щоб повернутися, потрібно спочатку їх звільнити. А потім, напевно, поїхав би. Можливо. Але мені простіше. Мені пощастило. Зі мною поруч не гинули люди. Мої друзі гинули лише тоді, коли мене не було там. І мені досі внутрішньо боляче й соромно, що мене не було тоді поруч із ними. Можливо, вони залишилися б живі. Звичайно, я розумію, що в кожного своя доля, отже, так треба було і так далі... Я навіть із цим згоден у звичайному стані. Але коли накриває, то відчуваю те, що відчуваю».


Що робити, коли «накриває»? Та й узагалі у хвилини відчаю? Максим ділиться своїм рецептом: «Я просто зупиняюся та дихаю. І, наче мантру, повторюю: «Це нормально. Це природно. Це мине. Це природно. Це мине». І знаю, що так і буде. Завжди минало, отже, і цього разу мине».

Новини RedTram

Loading...