Історія 2018-03-02 12:08 Липовецький Святослав

Велика шахівниця: українсько-польське протистояння

2 березня 1919-го політичний провід Польщі ухвалив рішення полонізації та колонізації Волині

Перша світова війна суттєво змінить карту Європи, і в її центрі з’явиться привид Польщі — держави, яку наприкінці XVIII століття розділили три імперії та про яку тепер говоритимуть усі сторони конфлікту. Австрійський і німецький імператори в листопаді 1916‑го видадуть окрему прокламацію з обіцянкою відновлення Польщі, російський цар розпочне з цього різдвяне вітання на 1917 рік, а слідом за ним із-за Атлантики згадає про поляків і Вудро Вільсон. Тож, коли війна наближалася до завершення, ніхто не сумнівався в появі ІІ Речі Посполитої, а радше цікавилися, де мають проходити межі нової країни, яка перед своїм падінням була однією з найбільших у Європі.


Польське питання та українські деталі


Уявлення про картину повоєнного світу закладе американський президент Вудро Вільсон. У своїх «14 пунктах» він окремо згадає створення «польської держави на території, заселеній незаперечно поляками». Вважатимуть, що останні завдячували цим відомому піаністу Іґнацію Падеревському, який в Америці «проміняв» фортепіано на дипломатичну працю.


Польських провідників формулювання Вільсона і обнадіювало, і розчаровувало водночас. Так, у серпні 1918-го до США їде Роман Дмовський — провідник табору народних демократів, чи, як їх кликали, ендеків. Він зустрінеться з президентом, а опісля надішле меморіал у справі кордонів. Визнавши, що в Галичині проживає лише 25% поляків, Дмовський зауважить, що український народ не здібний для самоорганізації та державного життя, оскільки не має достатньої кількості власних інтелектуалів.

 

Читайте також: Томаш Пйонтек: «Поляки хочуть правди»


«Принаймні найближчим часом польська адміністрація — це єдина можливість для нормального розвитку та поступу цієї землі, — писатиме він Вільсону. — Так довго, поки інтелектуальний руський рівень буде низьким, щоб створити сучасний прогресивний уряд, керований русинами, Східна Галичина повинна бути частиною польської держави».


Варто хіба пригадати, що галиць­кі українці, чи, як їх кликали в Австро-Угорщині, русини, уже півсто­ліття боролися з поляками за розвиток національних інституцій. Відколи в 1867 році Галичина фактично здобула автономію в складі імперії Габсбурґів, влада краєм перебувала в польських руках. А сам Дмовський, між іншим депутат Думи, у 1908-му в Празі підписав пакт із представниками Російської імперії, за яким поляки зобов’язалися придушувати український розвиток у Галичині.

 

Президент Вільсон вручає оливкову гілку голуба миру. Шарж 1919-го з натяком, що Версальська система, сконструйована Вільсоном, не забезпечить справедливий порядок і тривалий мир у світі


Під час війни Дмовський організує Польський національний комітет (ПНК), а також матиме вплив на формування у Франції з полонених і добровольців Армії Галлера. Та якщо ПНК орієнтувався на Антанту, то представник лівих сил, а саме Польської партії соціалістичної (ППС), Юзеф Пілсудський творив легіони добровольців на боці країн Четверного Союзу. В останній рік війни легіонери відмовилися присягати кайзеру і їх розпустили, а Пілсудського ув’язнили.


Його звільнення та тріумфальне повернення до Польщі припаде на останній день Першої світової війни — 11 листопада 1918 року. Влада опинилася в шпагаті між ПНК, який діяв в еміграції та був визнаний урядами Антанти, і тимчасовим начальником держави Юзефом Пілсудським, який керував країною. Політична доцільність вимагала порозуміння. Отже, у результаті компромісу було створено коаліційний уряд на чолі з Падеревським, а ПНК, доповнений людьми Пілсудського, став офіційним представником польського уряду на Паризькій мирній конференції. Саме тут визначатимуть повоєнні кордони Європи.

 

Засідання ПНК 2 березня 1919-го


Питання східних кордонів Польський національний комітет розглядатиме 2 березня 1919 року. Тут зіткнуться дві концепції: Пілсудсько­­го та Дмовського, і переможна ідея стане основою державної політики та позицією на міжнародних перемовинах.


Начальник держави носився з ідеєю федерації Польщі, Литви та України: ця ідеалізована тема, що сягала часів давньої Речі Посполитої, не була окреслена й скидалася радше на утопію. Їй опонували ендеки, позиція яких була складнішою: сильною могла бути держава, у якій польське населення становитиме понад 75%. Цю ідею Дмовський аргументував просто: «Не можна наражатися на те, що в Сеймі матимемо хоча б 75% польських депутатів, бо якщо навіть матимемо 25% депутатів — не поляків, то все вказує на те, що завжди знайдеться 25% поляків, які матимуть амбіцію співпрацювати з ними…»

 

Пам’ятна монета, випущена Польським національним банком із нагоди 100-річчя Польського національного комітету. З обох боків уміщено зображення з пам’ятних фото: члени ПНК у Парижі та присяга вояків Армії Галлера. Обидві структури — ПНК на міжнародному форумі, а Армія Галлера зі зброєю в Галичині — прямо причетні до анексії західноукраїнських земель Польщею


Свою тезу він підкріпить досвідом Росії: «Особливістю російської держави було те, що мала апетит більший, ніж шлунок. Ковтнула багато, але не могла перетравити. Знаю, що апетити й ми маємо, але ми, очевидно, є західним народом і повинні вгамовувати їх».

 

Читайте також: Марцин Свєнціцький: «Сварки Польщі з Єврокомісією, Брюсселем, Берліном та іншими ослаблюють її позицію»


Та оманливо було б думати, що ендеки обмежаться лише етнічними польськими землями, до того ж у меморіалі до Вільсона прямо йшлося про включення Галичини. Власне, ця українська територія, як і частина Литви, мали становити той шматок, який Польща могла й бажала «перетравити» на Сході.


«Східні креси — це наша колонія, яка завжди певною мірою нею була й такою повинна залишитися», — заявляв на засіданні Комітету граф Жултовський. Не наважуючись анексувати землі, які зможуть надалі становити проблеми, Польський національний комітет шукав на Сході території, які можна було з меншими зусиллями колонізувати та полонізувати. Таку територію знайдуть, і це буде Волинь, де, за переписом 1897 року, проживало 70% українців та 6% поляків. Останні навіть у містах становили меншість, пропускаючи вперед євреїв, українців та росіян.


«Якщо йдеться про Білорусів, то це народність, про яку важко говорити як про таку. Вона замало скристалізована. Під час війни цей терен був страшенно вилюднілий, а ще більше це стосується Волині. Тут можемо, чи сюди, сунути східні кордони, і думаю, що наша експансія, наша еміграція може дуже швидко посунутися на Схід і дуже легко ті землі стануть польськими», — виступав «пілсудчик» Медард Довнарович.


«Пан сам сказав, що можна рухатися на Волинь», — підсумує голова Роман Дмовський.


Таким було засідання Польського національного комітету, на якому 10 голосами проти 4 було затверджено територіальні пропозиції та закладено основи східної політики. «Пам’ятаймо, що на Конгресі ми не можемо висувати ті аргументи, які тут цитуємо. Ця територія потрібна для нашого розширення, але ми не можемо представити те на конгресі», — читаємо в протоколі ПНК.


Тепер це питання перенесуть у стіни Версалю, де його розглядатимуть лідери країн-переможців.

 

«Версальські дебати»


«Сп’яніла молодим вином свободи, яким її забезпечили союзники, Польща знову уявила себе безроздільною господинею Центральної Європи. Принцип самовизначення не відповідав її домаганням. Вона вимагала Галичину, Україну, Литву та деякі частини Білорусі, чиє населення за умови проведення голосування категорично відмовилося б від польського панування», — писав у спогадах прем’єр-міністр Великої Британії Ллойд Джордж.

 

Нові обриси. Карта для Паризької мирної конференції, яку затвердив Польський національний комітет 2 березня 1919 року, із зазначеними пропозиціями щодо кордонів Польщі


Та не всі думали так, як він. З прихильністю до поляків ставився Вудро Вільсон. Хоча вони ігнорували принцип самовизначення націй, але американці мали свій інтерес: у США проживала велика й активна американська Полонія, що становила значний відсоток виборців. Не менш мотивованими були й французи, які за всяку ціну бажали послабити німців, тож звідси походить тогочасна формула: «Декілька мільйонів людей, — українців, литовців і білорусів, — включених до складу Польщі, означало відповідне посилення східних кордонів Франції».

 

Читайте також: Польща: влада для одного


Голосами Польщі у Версалі стануть Дмовський та Падеревський, і робитимуть це успішно. Останній як аргумент приєднання Східних кресів наводив досвід спільного, 600-літнього життя поляків із такими «примітивними народами, як литовці, русини та навіть українці», які не лише не втратили національної самобутності, а, навпаки, з польською допомогою її розвинули.


Та Польща вирішувала справу кордонів не тільки на дипломатичному фронті, а й таки на реальному. «Галицька проблема спричиняла нам нескінченні неприємності. Але винуватцями цього постійного неспокою були не більшовики, а польська агресія», — стверджував Ллойд Джордж. Боротьба з молодою Західноукраїнською Народною Республікою відбувалася різними способами, й одним із них було залучення добре озброєної 100-тисячної Армії Галлера на східному фронті. Це перечило всім домовленостям, і навіть Франції довелося виступити з гострим осудом. Та Пілсудський був азартним і надто досвідченим гравцем, тому віддавав перевагу політиці «доконаних фактів».


Саме тоді у Версалі Падеревський розказуватиме, що вони не в змозі зупинити 20-літніх хлопців, які, немов вихор, долають щодня по 35–40 км, не зіткнувшись із жодним опором. Місцеве населення приязно їх зустрічає, а вся ця кампанія не коштувала полякам навіть сотні вбитих і поранених.


«Поляки вимагають приєднання 3,5 млн мешканців Галичини. Проти цього можна сказати лише одне: Польща не повинна поглинати населення, яке не є та не хоче бути польським. У поляків не було жодної надії здобути свободу, але вони її здобули зав­дяки життю півтора мільйона французів, близько мільйона англійців, півмільйона італійців і скількись (я забув, скільки саме) американців», — заявить Ллойд Джордж і назве Польщу більшим імперіалістом, ніж Анг­лія, Франція чи США.


Іґнацію Падеревському доведеться використати останній аргумент, щоб закрити дискусію: «У день, коли я виїжджав із Варшави, до мене прийшов хлопчик віком між 13 і 14 роками, у якого на руці не було чотирьох пальців. Він був в уніформі, із простріленою у двох місцях ногою, простріленими легенями та з глибокою раною в черепі. Це був один із захисників Львова. Ви думаєте, що тринадцятилітні діти борються за анексію для імперіалістів?».
Як писали про героїчний міф, що його створив Сенкевич і який опанував поляками: «Голови та руки відтинаються, зростають гори трупів, але кров — не кров, а радше бурячковий сік». Це розуміли у Версалі, тож Ллойд Джордж прямо казатиме, що «блискучий піаніст намагався напустити туману в очі».


Та окупація Галичини стала доконаним фактом, і в червні 1919-го її офіційно визнають у Парижі. Польща буде першою державою, що підпише Малий Версальський трактат, за яким зобов’язалася поважати права національних меншин, а підписи під документом поставлять Дмовський та Падеревський. Уже в 1934 році Друга Річ Посполита одноосібно денонсує угоду про націо­нальні меншини. Не буде втілено й обіцяної автономії Галичини, а Ллойд Джордж, складаючи список невиконаних зобов’язань різних держав, цю точку поставить на перше місце.

Новини RedTram

Loading...