Суспільство 2018-03-01 13:16 Вербицький Іван

Гріє, але не пече

Чому, попри лише третю в історії зимового спорту незалежної України золоту олімпійську нагороду, підстав для оптимізму вкрай мало

Його прильоту посеред ночі з понеділка на вівторок у залі очікувань міжнародного аеропорту «Бориспіль» дочекалися кілька десятків рідних, друзів і журналістів. Спортивний міністр Ігор Жданов попіарився на Олександрові Абраменку, єдиному українському призерові 23-ї зимової Олімпіади, ще там, у корейському Пхьончхані, під час прямої трансляції відразу після здобуття історичної перемоги. Перші кроки новоспеченого олімпіоніка вдома стали хвилиною слави для чиновників нижчого штибу. Зокрема, для Володимира Малежика, який керує лижними видами спорту з перших років незалежності та який виживав за кожної влади.


За пана Малежика лижні види спорту в Україні впали на самісіньке дно. Упродовж 27 років не збудовано й не відремонтовано жодної траси, жодного трампліна чи прилеглого до них господарського об’єкта. Дожилися: на Олімпіаді-2018 українські лижники їздили на рівні з представниками Того, Ірану й Австралії. Проте пана Мележика це не бентежить. На імпровізованій прес-конференції в аеропорту в центрі стояв саме він, а не спортсмен Абраменко.


Варто зауважити, що місця на рівні країн, де снігу не бачили, — то ще не край. Ті спортсмени, які їздили до Пхьончхана відвертими туристами, виховані ще на рештках тренувальних баз, побудованих у совєцькі часи. Баз, які розвалюються й куди сучасних дітей не затягнеш мотузкою.

 

Голос із того світу


Коли Абраменко здобув золото, від людей, котрі зимовими видами спорту цікавляться раз на чотири роки, під час Олімпіад, довелося чути, мовляв, сталася сенсація. Проте це, м’яко кажучи, не так. Сенсації в сучасному спорті — річ узагалі дуже умовна. Наприклад, виграла золото в гірськолижному гігантському слаломі сноубордистка з Чехії Естер Ледецька. Сюрприз? Безперечно. Але ті, хто стежить за етапами Кубків світу, знають, що обдарована 22-річна Ледецька, котра почала змагатися в гірських лижах лише два роки тому, вигравала офіційні тренування, іноді потрапляла до десяток і в підсумкових змагальних протоколах. Тобто потенціал був помітний. І розкрився він у найпотрібніший для спортсменки час.

 

Читайте також: У США запідозрили РФ в кібератаках на Олімпіаду-2018 — Washington Post


Випадків, коли людина була 50–60-ю, виступала на змаганнях топ-рівня кілька разів на рік, а потім перемог­ла б на Олімпіаді, зараз немає взагалі. За плечима того самого Абраменка — четверта Олімпіада, на двох із яких він був останнім і передостаннім, перемога в загальному заліку Кубка світу-2011/2012, 13 років виступів на найвищому рівні, врешті-решт. Олександр не впав із неба, свою перемогу він вистраждав. Десь навіть у прямому розумінні.


Так, Абраменко став першим українським фристайлістом, якому вдалося піднятися на олімпійський п’єдестал. Однак до нього Україна мала свого фаворита в акробатичних стрибках на лижах із трампліна на кожній з Олімпіад, на яких виступала незалежною командою, починаючи з Ліллегаммера-1994, коли Наталія Шерстньова посіла 6-те місце, а Ірина Павленко — 11-те. У Нагано-1998 до фінальної дванадцятки потрапило відразу четверо українок, і велике лихо, що жодна з них тоді не дотяглася до п’єдесталу. Біда навіть не тому, що тоді не було медалей, а в неадекватній реакції чиновників, які зацькували найталановитішу з тієї когорти рівненчанку Аллу Цупер настільки, що вона після цього п’ятого місця не витримала й разом зі своїм тренером переїхала в сусідню Білорусь. І принесла тій державі золото на Олімпіаді в Сочі-2014.

 

Маючи в Україні другу після футболу популярність, біатлон не може похизуватися масовістю. За даними офіційного сайта Федерації біатлону України, дитячо-юнацьких шкіл, які профілювали б цей вид спорту, в Україні лише 14: 6 у Сумах, 3 в Чернігові, 2 в Києві, по одній у Тернополі, Львові та Харкові


В олімпійських фіналах у лижній акробатиці Україна була представлена постійно. У людини, не посвяченої в реалії цього виду спорту, у нашій державі навіть складеться враження, що бодай тут усе гаразд. Однак показовою в цьому контексті є географія розвитку фристайлу в Україні. У Тернополі, де виховувався учасник Олімпіади-1998 Юрій Стецько, школа зникла ще наприкінці 1990-х. На Закарпатті, де зростали фіналісти кількох Олімпіад Станіслав Кравчук і Енвер Аблаєв, — у середині 2000-х.
Наразі залишається тільки два осередки розвитку фристайлу в Україні — Рівне та Миколаїв. Що там за умови, усі охочі мали змогу переконатися на основі тих світлин, які стали поширюватися в інтернеті невдовзі після перемоги Абраменка. Трамплін, на якому Олександр виконував свої перші стрибки, перебуває в аварійному стані. Дітей туди пускати ризиковано.


Власне, чи варто дивуватися, що в Пхьончхані серед чоловіків-фристайлістів Абраменко вперше за багато років був єдиним українцем. За його спиною немає нікого. Звичайно, Олександрові 29, і якщо все буде гаразд, то на наступній Олімпіаді 2022 року в Пекіні він виступить. Але далі прикриватися буде ніким.

 

Для України з привітом


І така ситуація спостерігається майже в усіх зимових видах спорту. У гірських лижах Україна на Іграх-2018 була представлена спортсменами, котрі в Австрії, Швейцарії чи Франції могли б вважатися хорошими любителями, не більше. І не вина хлопця з Ясіні на Закарпатті Івана Ковбаснюка та львів’янки Ольги Книш, що на трасах світового рівня вони мають змогу тренуватися й змагатися лічені рази на рік. Так само як не винен санкар із Тернополя Андрій Мандзій, що на зроблених власноруч у гаражі санях він у першому заїзді перекинувся й претендувати на щось більше за передостаннє місце не зміг.


Нас обурюють останні місця фігуристів. Мовляв, то вид спорту, у якому Україна мала олімпійських чемпіонів Віктора Петренка й Оксану Баюл, танцювальну пару Олена Грушина/Руслан Гончаров, яка здобула на Іграх-2006 у Турині бронзу. Проте звідки взятися результатам, якщо ті спортсмени, які залишаються відданими фігурному катанню, змушені ділити ковзанки з хокеїстами й шорт-трекістами? Звісно, вершки намагаються потрапити в групу до авторитетного закордонного тренера й тренуватися в нього. Але такий варіант затратний і не кожному по кишені.
Альона Савченко з Обухова на Київщині так любила фігурне катання, що впродовж дев’яти років школяркою щодня їздила по 45 км в один бік, щоб потренуватися на льоду столичної ковзанки «Крижинка». І доросла до чемпіонки світу серед юніорів у парі зі Станіславом Морозовим. У 2002-му Альона зі Станіславом виступили під українським стягом на Олімпіаді. Після неї Савченко вирішила щось змінювати, поїхала в Німеччину до тренера Інґо Штойєра. Альона пропонувала українській федерації варіанти, за яких вона могла б виступати під українським стягом, але елементарних витрат на тренування за кордоном наші чиновники взяти на себе не забажали. Як наслідок — Савченко почала виступати за Німеччину. У парі з Робіном Шолкови екс-українка виграла п’ять чемпіонатів світу, три чемпіонати Європи і дві олімпійські бронзи. Після Олімпіади-2014 вона змінила партнера й зараз у Пхьончхані в 34-річному віці здобула золото разом із Бруно Массо.

 

Читайте також: Знецінені медалі. Що змушує Україну повертати олімпійські нагороди


Альона зазначає, що всі ці медалі могли би бути українськими. До Німеччини вона поїхала не за великими грішми. Навпаки, тривалий час кошти на оренду ковзанки, житло й екіпірування довелося заробляти завдяки участі в льодових шоу. Савченко не мала найелементарнішого — умов для роботи. Вона не хотіла подачок, а лише змоги працювати в людських умовах. Власне, термін «екс-українка» стосовно неї теж не дуже доречний, адже, виступаючи під німецьким стягом і маючи чоловіка-англійця, Альона не забуває коренів, далі допомагає київській школі, у якій вона виросла, а також виділяє кошти на потреби наших військових, що захищають цілісність держави в російсько-українській війні.


До речі, ковзанка «Крижинка», на якій зростала майбутня олімпійська чемпіонка, щезла з карти столиці в процесі підготовки до футбольного Євро-2012. Її знесли й побудували нову, значно меншу, на вулиці Шалетт на Дарниці. Змушені були призупинити виступи, піти зі спорту чи виїхати з України чимало фігуристів, шорт-трекістів і хокеїстів. Один із них, шорт-трекіст Володимир Григор’єв, ставши росіянином, здобув золото Олімпіади в Сочі-2014. Фігурист Ілля Биченко на церемонії відкриття Ігор у Пхьончхані ніс прапор Ізраїлю.

 

Міністерська логіка


Зрештою, наші чиновники заспокоюють себе тим, що Україна — країна талановитих людей. І мають рацію. Узяти 19-річного дніпрянина Владислава Гераскевича. Про такий вид спорту, як скелетон, хлопець дізнався лише два роки тому. Почав за підтримки батька заняття й за короткий термін доріс до 12-го місця на Олімпіаді. То за умови, що ще на торішньому чемпіонаті світу він був 24-м.


До Владислава скелетоном в Україні не займався ніхто, у нас немає жодної скелетонної траси. Коли журналісти олімпійської студії «UA:Перший» поставили заступникові спортивного міністра Ігореві Гоцулу відповідне запитання, його реакція вразила поверховістю мислення. «Звичайно, я міг би зараз усім сподобатися й сказати, що трасу треба будувати, але давайте мислити логічно: який сенс це робити для одного спортсмена?» — пролунала відповідь.


Судячи з логіки пана Гоцула, футбольні стадіони теж будуються для Ярмоленка і Коноплянки. Іншим на них дорога заборонена. А не тому до Гераскевича ніхто скелетоном не займався, що для цього не було умов?


Звичайно, представники інших країн знають про умови, у яких доводиться готуватися 19-річному українцеві. Батько й тренер спортсмена Михайло Гераскевич, котрий витратив на підготовку сина чимало власних коштів і вліз у борги, розповідає, що з пропозицією змінити громадянство на нього виходили представники кількох країн. «Ми всім відмовляємо, бо хочемо, щоб на нашу честь лунав український гімн» — слова, які в реаліях вітчизняного спорту викликають щось більше, ніж повагу.

 

Читайте також: Не золоте дно


Водночас, захоплюючись ентузіазмом сімейства Гераскевичів, треба зауважити, що Владислав зараз перебуває саме в тому віці, у якому спортсмен потребує особливої уваги, постійних стартів. Атлетів із високим потенціалом не бракувало й на минулих Олімпіадах. Скажімо, у Сочі непогано зарекомендувала себе 19-річна львівська санкарка Олена Шхумова, у котрої на той час був мінімальний міжнародний досвід. Здавалося б, за правильного підходу Олена може стати сильною спортсменкою. Однак батьків-ентузіастів із потрібними коштами в неї немає, а на державному рівні Шхумової ніхто не помітив. Проте навіть за таких умов Олена вибралася на Олімпіаду в Пхьончхані й була близькою до потрапляння в першу двадцятку.

 

Спіймавши облизня


Із зимових видів спорту наші чиновники шанують лише біатлон, він справді популярний і, так вже склалося історично, медалемісткий. На нього на заключному етапі підготовки з державного бюджету виділено майже половину коштів, призначених для майбутніх олімпійців, — 58 млн грн зі 120 млн грн. Крім того, Федерація біатлону України єдина серед решти зимових видів не обділена увагою спонсорів. Така увага зрозуміла, адже із семи медалей, які Україна здобула на попередніх Олімпіадах, п’ять належать саме біатлоністкам.


Українські лижниці, що стріляють, мали змогу готуватися на тому рівні, на якому вони перебували, з умовами, не гіршими, ніж у Німеччини чи Норвегії. Проте результату в Пхьончхані не було. Найкраще в чотирьох особистих видах програми виступила Віта Семеренко, яка була 14-ю в спринті. Капітан команди Олена Підгрушна не провела через стан здоров’я жодної гонки взагалі, а Юлія Джима через хворобу не брала участі у двох перших дисциплінах.


Найбільше сподівань українки покладали на естафету, вид, у якому вони чотири роки тому взяли золото на Іграх у Сочі. Проте в тому стані, у якому команда перебувала в Пхьончхані, шансів на позитивний результат не було. Тренерський штаб на чолі зі словенцем Урошем Велепецем не зміг підвести підопічних до головного старту чотириріччя в потрібному фізичному стані, помітними були прогалини з адаптацією до часового й кліматичного поясів.


Крім того, у команді, яка донедавна здавалася монолітом, зовсім підірвався внутрішній мікроклімат. Настільки, що за лічені години до старту естафети невдоволена непотраплянням до складу команди Валентина Семеренко розродилася серією гнівних повідомлень на одному з біатлонних пабліків у Facebook. «У нас не команда, а ж..па», — написала олімпійська чемпіонка й почала поливати брудом як тренерський штаб, так і окремих біатлоністок, свідомо чи несвідомо перекручувати в образливій формі прізвища.

 

Читайте також: У Мінспорту розповіли, скільки коштів Україна виділила на підготовку до Олімпіади-2018


«Мікроклімат у команді жахливий, — прокоментувала ситуацію вже після естафети юна Анастасія Меркушина, яка потрапила до складу. — Жіночий колектив, ви ж розумієте. Але нічого, сподіваюся, ми заспокоїмося, зберемося разом, проаналізуємо причини невдачі й доведемо те, що розпочали, до кінця. На виправлення помилок маємо чотири роки».


Власне, Меркушина має рацію. Спорт найвищих досягнень без скандалів неможливий. Особливо коли мова про досягнення результатів найвищого ґатунку. У цьому контексті згадуються слова зіркового розігруючого Національної баскетбольної асоціації Реджона Рондо. На прохання прокоментувати скандал у своїй колишній команді «Чикаго Буллз», коли нападник Боббі Портіс зламав на тренуванні щелепу конкурентові Николі Миротичу, Режон відповів: «Думаєте, у нас у чемпіонському «Бостоні» зразка 2008 року не виникало бійок? Виникали. І регулярно. Просто тоді ще не були так розвинені соцмережі, і більшість конфліктів минала тихо. Взагалі іноді бійки в команді навіть на користь».


Зрозуміло, що біатлоністки провалилися. Це і через тренерські помилки, і через неправильно обрані стратегію підготовки та пріоритети в комплектуванні. Тренерський штаб мав би розуміти, що Віта Семеренко, яка три з чотирьох років у міжолімпійському циклі присвятила лікуванню й почала помітно здавати після 2015 року, й Олена Підгрушна, яка після річної паузи не змогла вийти на колишній рівень готовності, витягнути на собі команду так, як у 2014-му в Сочі, уже не зможуть. Так, тренери ввели до обойми молодих Меркушину та Ірину Варвинець, але цього було явно замало. Як наслідок — у Пхьончхані біатлонна збірна скидалася на бліду тінь самої себе чотирирічної давності.

 

Президент чи генменеджер?


Проте річ навіть не в тому. Уважний читач, мабуть, помітить, що суто спортивний аналіз виступу в цьому, присвяченому Олімпіаді-2018 матеріалі наявний лише в контексті біатлону. Від решти видів спорту вимагати чогось надзвичайного складно з огляду на той стан, у якому вони перебувають. Кубертенівське «головне не перемога, а участь» буде їхнім вірним супутником на довгі роки наперед.

 

Читайте також: Президента Національного олімпійського комітету запідозрили в корупції, Бубка заперечує


Правда, біатлонному керівництву теж хизуватися особливо нічим. Президент національної федерації Володимир Бринзак фактично виконує роль генерального менеджера національних збірних — чоловічої та жіночої. Хоча згідно з функціональними обов’язками йому треба було б дбати про розвиток виду спорту в країні загалом. Однак, маючи в Україні другу після футболу популярність, біатлон не може похизуватися масовістю. За даними офіційного сайта Федерації біатлону України, дитячо-юнацьких шкіл, які профілювали б цей вид спорту, в Україні лише 14: шість у Сумах, три в Чернігові, дві в Києві, по одній у Тернополі, Львові та Харкові. При цьому мова лише про обласні центри. Про який розвиток біатлону з такою невеличкою масовістю тоді казати?


Зрештою, скидається на те, що пана Бринзака це не надто бентежить. Прогалини в складі команди він звик затикати за допомогою запрошень біатлоністів із сусідніх держав, найперше з Росії та іноді з Білорусі. Причому запрошуються спортсмени доволі невисокого класу, із числа тих, які колись подавали надії, але чий пік давно позаду. Зокрема, на цій Олімпіаді за Україну виступав 32-річний росіянин Владімір Сємаков, у якого досі на особистій сторінці у Facebook місцем роботи вказано «Сборная России по биатлону». Сємаков за чотири роки виступів під українським стягом жодного серйозного результату не показав, але на Олімпіаду поїхав він, а не на сім років молодший чернігівець Руслан Ткаленко. У Пхьончхані Владімір теж не вразив: спринт він завершив 78-м, індивідуальну гонку 31-м. Чи потрібен країні за державні гроші такий легіонер? Питання, мабуть, риторичне.


Зрештою, біатлонні недоліки — робочі й співзвучні з тими, що мають багато інших розвинених у цьому виді спорту країн. Про решту зимових видів такого, на жаль, не скажеш. Правда, найближчим часом на базі туристичного комплексу «Буковель» обіцяють обладнати щось на кшталт бази підготовки представників зимових видів. Принаймні біатлоністи, лижники, фристайлісти та сноубордисти там тренуватися могли б. Але між словами й справами в нашому спорті зазвичай велика прірва.

Новини RedTram

Loading...